Радіоактивна весна: 17 років по тому
Сигнал про аварію на четвертому енергоблоці надійшов до диспетчерського пункту пожежного зв’язку ВПЧ-2 о першій годині 28 хвилин. Як йдеться в «гіркій хроніці пожежних», вже о 1.30 на місце аварії прибув черговий караул у складі трьох відділень на чолі з начальником ВПЧ-2 лейтенантом внутрішньої служби Володимиром Правиком. Власне, це було лише 12 пожежників, що дістались на станцію трьома автомобілями. Майже за п’ять хвилин тут були вже вогнеборці з Прип’яті. Командир відділення СВПЧ-6 Микола Ващук розпорядився встановити автодрабину між третім і четвертим енергоблоками та прокласти робочу рукавну лінію на покрівлю. Працюючи зі стволом на великій висоті в умовах надвисокого рівня радіації, температури і задимленості, він із своїм відділенням перепинив шлях вогню до третього енергоблоку. О 2 годині 25 хвилин, коли його змінили, Микола ледве тримався на ногах. 14 травня його не стало — пожежник помер у страшних муках в одній із московських лікарень, а разом з ним — ще шестеро колег...
Тисячі інженерів, медиків, військових, правоохоронців і пожежників тієї весни 1986 року добровільно пішли на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Серед них були й військовозобов’язані Прикарпаття, які несли вахту у батальйоні протипожежної служби у складі 25-ї бригади хімзахисту Міністерства оборони. У листопаді 1987 року, усвідомлюючи свій обов’язок допомогти і захистити, виїхав в Чорнобильську зону iвано-франківський пожежник Леонід Степанович Мазур. До квітня 1988 року він прослужив водієм у ВПЧ по охороні оперативно- режимної зони, і тоді отримав високу оцінку своєї роботи з боку владних структур. Повертався з вахти Леонід Степанович з почуттям виконаного обов’язку. Сьомого травня, перенісши дві операції, Мазур помер.
З січня 1987 року по січень 1991-го, згідно з рішенням МВС України, щомісяця до Чорнобильської зони для охорони станції направлялись групи працівників пожежної охорони — для запобігання пожеж, та міліція — для забезпечення громадського порядку. Відпрацювавши три місяці, вони зазвичай проходили курс реабілітаційного лікування, а на їхнi місця виїжджали інші. Нині лише 113 чоловік із числа тих, хто брав учать у ліквідації катастрофи, продовжують нести службу. Захворюваність ліквідаторів 1986—1987 року на хвороби нервової системи вдвічі більша, ніж у тих, хто знаходився на станції у 1988—1990 роках, а на психічні — у 5 разів. У 2001 році злоякісні новоутворення серед ліквідаторів виявляли у 38 чоловік на 10 тис., у той час як у відповідних вікових групах — у 30 на 10 тис. Начальник відділу пожежної безпеки у Житомирській області, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС Леонід Антонюк вважає, що нині про тих, хто тоді, не вагаючись ні хвилини, вирушив на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, згадують все менше. «Навіть японці зізнаються в тому, — каже він, — що вони ніколи б не пішли на такий вчинок, і жодна японська жінка не відпустила б свого чоловіка у радіаційне пекло». Між тим до десятої річниці в краєзнавчому музеї було відтворено історію того лиха. І вже сiм років ця експозиція у підвалі припадає пилом.
ЧОРНОБИЛЬЦІВ БІЛЬШАЄ
На сьогодні Держкомстатом зафіксовано 2 млн. 930. тис. 184 чоловіка, які постраждали від аварії на ЧАЕС. Незбалансованість потреб у коштах, розрахованих, згідно з «чорнобильським» законодавством з обсягами видатків з держбюджету, призводить до систематичного зростання заборгованості перед постраждалими від аварії. Якщо у 1996 році чорнобильців забезпечили на 53,4%, то у 2002 — лише на 21,5%. Цим і пояснюють теперішню заборгованість перед ними: у 1996 році. вона складала 160,5 млн., а на сьогодні — 729,3 млн. Виплати компенсацій і пільг здійснюються із запізненням на 3—6 місяців, і щороку 20—40% бюджетних спрямувань йдуть саме на часткове погашення заборгованості з соціальних виплат за попередні роки. Тому довелось створити ієрархію пільговиків — поза конкуренцією потерпілі діти та інваліди.. До речі, останнім часом кількість «чорнобильських» інвалідів суттєво збільшилась. Якщо в 1991 році їх було близько 2 тисяч, то зараз — 99 тисяч. 177 чоловік. Комісія щодо визначення статусу осіб, які брали участь у ліквідації, продовжує працювати. І на кінець 2002 року із 402 тисяч 838 посвідчень, виданих облдержадміністрацій, зареєстровано 379 тис. 204, вилучено 14 тис. 492 і не продовжено з різних причин 9 тисяч 142.
80—90 ВIДСОТКIВ РАДIАЦIЇ — В ПРОДУКТАХ ХАРЧУВАННЯ
Протягом 1991—1995 років вчені визначили територію зон радіаційного забруднення, до яких віднесли 2293 населенi пункти у 12 областях України. На сьогодні, згідно з офіційними даними, на забруднених територіях проживає майже 2,3 млн. осіб, у тому числі у зоні посиленого радіологічного контролю — понад 1,6 млн. З 1991 року МОЗ щорічно виконує дозиметричну паспортизацію населених пунктiв, і дані МНС свідчать про те, що з кожним роком все менше людей наражаються на додаткове опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Між тим роботи з дозиметричного моніторингу у 2002 році профінансовано на 13 тис. гривень при потребі у 507 тис. гривень. На території українського Полісся за рахунок споживання продуктів місцевого виробництва населення отримує від 80 до 95 відсотків загальної дози опромінення, а в деяких населених пунктах цей рівень досягає 98%.
З різних причин у свій час було вирішено не продовжувати відселення із Зони. З одного боку, через нестачу фінансування, а з іншого — через недоцільність. Як iдеться в національній доповіді України, присвяченій чорнобильським проблемам, мешканці Зони вже отримали 85% аварійної дози, і додаткова (та, що вони зараз отримують) не більш небезпечна, ніж природній радіаційний фон. До того ж вплинули на рішення і результати соціологічних досліджень. Вони виявили, що часткове переселення негативно впливає на стан здоров’я і веде за собою порушення структури життєзабезпечення. Тому й було вирішено діяти навпаки — економічно реабілітувати забруднені регіони. А за допомогою розробки спеціальних бізнес-планів використання земель окупити затрати протягом 2—5 років.
СКІЛЬКИ КОШТУВАВ ЧОРНОБИЛЬ
За приблизними розрахунками, Чорнобильська аварія коштувала Україні близько 190 млрд. доларів. За дорученням уряду колишнього СРСР Мінфін проаналізував інформацію міністерств союзних республік щодо прямих збитків від аварії на ЧАЕС. За його оцінками, загальна сума за період 1986—1989 рокiв із всіх джерел фінансування склала 9200 млн. карбованців або 12,6 млрд. доларів. До неї у 1990 додалось ще 3324 млн. карбованців, а від найбільш постраждалих РРФСР, УРСР та БРСР — 1 млрд. карбованців. Наступного року план вже не виконали — через розпад СРСР фінансування вже йшло виключено з бюджетів України, Росії та Білорусі.
Якщо суто по Україні, то розрахунки показують: лише прямі збитки при втраті об’єктів інфраструктури, розміщених на території, що прилягає до ЧАЕС і в зоні відчуження, складають 1010,6 млн. карбованців. Якщо до цього додати техніку, що використовувалась при ліквідації наслідків аварії і була забруднена радіонуклідами, то виходимо на суму в 1 044 131 тис карбованців або 1 385 003 тис. доларiв.
Непрямі збитки порахувати важче — різні методики базувались на різних підходах. У середньому невикористання забруднених сільгоспугідь, водних та лісових ресурсів за період 1986—1991 рокiв коштувало від 8,6 до 10 млрд. карбованців, тобто більш ніж 2% від суми національного доходу України у 1986 році. Забруднені території були найбагатшими на ліси. Так, при наявності 0,6% соснових лісів, тут виготовлялось 50% союзної живиці і щорічно близько 60 тис. тонн хвойного борошна на суму 15 млн. карбованців. Використання близько 5000 км 2 було обмежено і Україна недоотримала деревини майже на 100 млн. карбованців.
ЗАМІСТЬ ТРИВОГИ — ДЕПРЕСІЯ
До 15-ї річниці Чорнобильської катастрофи заявили про себе психологи, які виділили певні, (часом полярні) тенденції, що були притаманні для «поставарійного» суспільства. По-перше, це збільшення вимушеної міграції, зростання числа непрацездатних та рівня захворюваності. По- друге, зниження якості життя, народжуваності, моральних засад та довіри до держави. І нарешті — зростання кількості громадських організацій та міжнародної солідарності. Цікаво, що основними стресорами в усіх дослідженнях постраждалого населення виявились фактори сприймання радіаційного ризику та неясність у питаннях безпечності доз. Останнє, до речі, сформувалось штучно — для розрахунку допустимої дози радіації використовували декілька підходів. І цілком зрозуміло, що не фахівець не міг розібратися в кількісних показниках. Це, на думку психологів, і зумовило, страхи з приводу медичних наслідків впливу на здоров’я, зміну в особистісних установках, нервове напруження, надмірну чутливість і психологічний дискомфорт.
Щоправда, останнім часом стан тривоги у постраждалого населення суттєво зменшився — його замінили симптоми депресії, апатії та байдужого ставлення до майбутнього. Це проявляється, на думку психологів, у втраті контролю над своєю життєвою ситуацією та у відчутті себе чорнобильською жертвою, не здатною взяти на себе відповідальність за свою долю. Аналіз ієрархії життєвих цінностей постраждалих дітей та молоді показав, що 77% із них на перше місце ставлять власне здоров’я і 44% — роботу та сім’ю. У той час як духовність, культура і патріотизм посідають останні місця. Найзначимiшими елементами своєї життєвої перспективи вони називають важкі хвороби та смерті близьких людей. У той час, як за нормою, у 17-20 років такі відповіді взагалі не присутні у прогнозах. Психологи кажуть, що в цьому винні дорослі, які штучно нав’язали своїм дітям позицію жертви. У то же час серед них (постраждалого дорослого населення) кожен третій страждає депресивними розладами і у кожного другого — психосоматичні розлади.
