Раса, нація, держава й казус Гайтани
І скандал, який вибухнув після перемоги співачки Гайтани у відборі представників від України на Євробачення-2012, і гостра теоретична дискусія навколо сутності феномену національної держави, що розгорнулася паралельно з цим на шпальтах «Дня», і наближення парламентських виборів, яке традиційно актуалізує етнонаціональну проблематику, — все це спонукає висловити свою позицію з питань, які постали в полі уваги читачів «Дня».
Найперше (порушивши писані й неписані табу прихильників «безмежної політкоректності») поговорімо про проблему раси. Простіше кажучи, про те, чи може бути українець темношкірим або вузькооким.
Але цю розмову слід починати здалеку. З історично-етнічної далечини.
Як добре відомо, «Енциклопедія українознавства» не є витвором ані комуністичних, ані космополітичних науковців. Її готували кращі дослідники української повоєнної еміграції з різних політичних таборів (радянська пропаганда звала їх усіх укупі «буржуазними націоналістами»), залучаючи фактологічні матеріали вчених з УРСР. І от що у них в результаті вийшло, коли мова зайшла про расово-антропологічні риси українського етносу (йдеться про т. зв. малі раси, або ж антропологічні групи). Виявляється, що в одній групі регіонів розселення українців відчутно домінує нордійсько-субнордійська раса (подекуди з домішками динарських і альпійських елементів), у другій — динарська (ядранська), із вкрапленнями арменоїдної та альпійської, у третій — альпійсько-ляпоноїдна, у четвертій — субляпоноїдна і ще якась недосліджена «через невеликий антропометричний матеріал», у п’ятій групі регіонів — середземноморська. Що це означає у перекладі з мови антропологів на звичайну? Що є етнічні українці з довгими головами і з круглими, є темноволосі і світловолосі, є блакитноокі, а є — кароокі чи зеленоокі, є з прямими носами, є з кирпатими, з гачкуватими, з прямим волоссям і хвилястим, з молочно-білою шкірою і з трохи смуглявою... І все це — станом на середину ХХ століття — етнічні українці з діда-прадіда.
При цьому, скажімо, ляпоноїдна раса — це антропологічний тип, який у чистому вигляді зберігся у саамів — корінного населення північної Європи, що сильно відрізняє їх від класичних європеоїдів і споріднює з монголоїдною расою. А арменоїди — це субраса, яка поширена передусім на Кавказі, а також у Сирії, Лівані й деяких регіонах Індії і докорінно відрізняється від ляпоноїдів. Я вже мовчу про середземноморську расу, до якої належить більшість населення не тільки Іспанії, а й нинішнього Ізраїлю...
Додам до цього такі для когось, можливо, скандальні речі, що прізвища доброї чверті етнічних українців спираються на тюркську мовну основу, що в Україні найбільш поширеним є зовсім не слов’янський тип жіночої вроди, тобто не блакитно- чи зеленоока білявка або шатенка, а зовсім інший, ніж у росіян, білорусів чи поляків, — «карії очі, чорнії брови», та й із чоловічим взірцем складно. Згадаємо «Наталку Полтавку» Котляревського і її головного героя Петруся: «лице біле, чорний вус» — абсолютно той же самий тип гарного хлопця, що і в сучасній Котляревському кримськотатарській поезії. До речі, змальований щойно взірець жіночої вроди також ідентичний кримськотатарському... А класика українського фольклору — дума — як вважають сучасні фахівці, є яскравим породженням азійських типів мелосу.
Знаний фахівець з історії середньовічної і ранньомодерної України професор Наталя Яковенко стверджує: «Цей світ реалітетів — одяг, вбрання, зачіска, манера воювати, тактика бою — це все дуже щільно пов’язує татар із козаками... Тільки якщо шкільний підручник таки дозволяє собі визнати, що «осавул» — слово східне і «шаровари» — це вбрання таки східне, а не європейське, то шкільний підручник називає це запозиченням. Хоча, насправді, це спільний матеріал, спільне надбання. Це зброя, шабля, якою билася у ті часи «наша Європа», тобто Україна, Польща, Угорщина, Румунія, і бився Схід, в той час, як Захід вживав трошки інші види холодної зброї. Це тип панцира, це знаменита карацина — луска плетена, лускоподібний панцир. Це тактика бою, це знаменитий «татарський танець» так званий, коли бій проводиться спеціальними такими атаками в розсипку зі сходженням знову і т. д. І цим «татарським танцем» українські козаки володіли досконало... Це спільний ґрунт, спільний матеріал».
Додамо до цього спільного ґрунту і запорозькій кіш, і курені, і сагайдаки, і кобзу, і джур, і булаву, бунчук, барабан, сурму, табір, майдан тощо. Усе це тюркські терміни, які позначають феномени, створені в Дикому Полі, у Великому Степу, де тюрки і слов’яни жили спільно з тих часів, коли було засновано Київ, тобто півтори тисячі років тому. Додамо, що знання татарської мови було звичаєм у середовищі українського козацтва. А з іншого боку, історики стверджують, що українсько-татарська двомовність була поширеним явищем не лише серед козаків, а і Криму. Власне, староукраїнською мовою писали ярлики і листи кримських ханів у XV—XVI столітті, адресовані у Велике князівство Литовське, а деякі татарські хани вільно говорили українською мовою. І нарешті: автори часів Оттоманської Порти йменували запорожців буткалами, тобто мішаним народом...
А крім цього, зведений список козацької старшини, упорядкований та виданий нещодавно знаним дослідником Володимиром Кривошеєю, відкривається аж чотирма Абрамовичами (присутніх у ньому Авраменків, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо).
Іншими словами, український етнос історично формувався дуже непростим шляхом; і буде цілком справедливо говорити не тільки про американський, а й про вітчизняний «плавильний казан», в якому змішувалися народи, малі раси, культури, мови — і творилося щось нове, спільне для цілого регіону. Втім, хіба могло бути інакше, якщо історично Україна виникла і формувалася на Пограниччі — між Лісом і Степом, між Європою і Євразією (не як географічними, а як цивілізаційними феноменами), між східним і західним християнством, між тюрками і слов’янами. Звичайно, існував і певний стрижень, навколо якого розгортався процес етногенезу; але в жодному разі не йдеться про гомогенно-уніфіковану етнічну спільноту.
Відтак будь-яка спроба виділити «ідеальний тип» українця за зовнішніми показниками і перетворити його на еталон українськості матиме наслідком або потребу «вичищати» населення цілих регіонів з числа «справжніх» українців, або ж доходити висновку, що українців як таких просто не існує. До речі, саме на цьому наголошують сьогодні речники деяких політичних сил, що стоять начебто на іншому фланзі, ніж поборники «неафриканськості» українців: мовляв, галичани і малороси — це два геть різні етноси, силоміць об’єднані під спільною (а дехто взагалі веде мову про шість-сім етносів). Ну і, ясна річ, під цим оглядом русини Закарпаття — це зовсім інша група людності, ніж наддніпрянці, за мовою і расово-антропологічними ознаками...
Ясна річ, що ХХ століття мусило внести у цю картину нові штрихи. Дідусь мого колеги 23 червня 1941 року з Вільгельма став Василем і пішов під новими іменем та прізвищем добровольцем на фронт. І вижив! І вже потім, у відносно «вегетаріанські» часи, розповів онукові про його родовід. Нічого дивного — як на добу, коли Україною прокочувалися фронти революцій та світових воєн, коли лютували Голодомор та Великий терор, коли найкращих господарів розкуркулювали і депортували... Інший приклад: якось у студентські роки проїздив я 38-м автобусом (випускники Київського університету імені Шевченка, переконаний, ніколи не забудуть його) повз Володимирський ринок. І от бачу на зупинці — йде вбраний по-сільському підліток поруч зі своєю бабусею з клумаками в руках і шпетить її: «Бабо, та хіба я не казав, що сьогодні невдалий день, аби базарювати...» Стандартна, власне, сцена, але з одним нюансом — хлопець той був темношкірим.
Отож ті, хто нині ставить питання, чи може бути людина з «нестандартним» кольором шкіри українцем, запізнилися щонайменше на кілька десятиліть. Власне, йдеться про тривання за нових геополітичних і геокультурних обставин давньої традиції українського етногенезу, хоча, звичайно, йдеться — принаймні поки що — про не надто численні випадки.
З іншого боку, щиро український родовід не те що з діда-прадіда, а до сьомого коліна й далі хіба щось гарантує? Не забуваймо, що Віктор Ющенко, як з’ясувалося, належить до одного з відгалужень славного козацького роду Калнишів (був такий останній кошовий на Січі — Петро Калнишевський); то невже ж таке «правильне» походження забезпечило йому правильні дії на посаді президента України? Водночас біля витоків новітніх Збройних сил України стояли, як відомо, Костянтин Морозов (міністр оборони), Борис Кожин (командувач ВМСУ), Валерій Васильєв (командувач ВПС), Михайло Лопатін (командувач військ ППО) — список генералів та адміралів із не надто українськими прізвищами й відсутністю «правильного» походження можна продовжити. Причому йдеться про людей, котрі за непростих обставин початку 1990-х років зробили свій свідомий вибір на користь незалежної України, тоді як у російському війську на високих посадах і сьогодні легко знайти «українців з діда-прадіда»...
І, нарешті, не можна оминути увагою ще один момент. «Етнічних українців в Україні 78,7%», — наголошують ті, хто вважає, що тільки українці мають представляти країну на престижних конкурсах та що в органах влади, і не лише в них, повинне існувати пропорційне етнічне представництво. Звідкіля ці дані? З усеукраїнського перепису 2001 року. Але ж у цьому переписі формулювання етнічної належності громадянина ґрунтувалося на одному-єдиному — на його самовизначенні. Іншими словами, українцем став той, хто свідомо вирішив бути українцем, і якраз саме їх в Українській державі сакраментальних 78,7% населення.
Ясна річ, цей громадянський вибір на чомусь базувався — на походженні, мові, культурі, зрештою, на політичних мотивах, але тільки не на міфічній «расовій визначеності» або «чистоті крові». Зауважмо при цьому, що за даними соціологів, 1,5-2% етнічних росіян України зазначають, що їхньою рідною мовою є українська. Парадокс? Ні, якщо врахувати, що такий вибір вказує на приналежність цієї категорії населення (хай поки що незначної) до української нації не лише в політичному, а й культурному сенсі.
Ось тут ми якраз і переходимо з етнічного рівня на рівень національний.
На цьому рівні проблеми з тією самою Гайтаною виникають зовсім не там, де їх вбачають надто ревні патріоти, котрі закидають співачці відсутність закоріненості в українську культуру. Але ж насправді вся міська, тим більше мегаполісна, культура України — і не лише центру, півдня і сходу, а й заходу — є, так би мовити, малоукраїнською. Не в сенсі фольклорно-етнографічної барвистості (міста не можуть і не повинні бути оазами цієї барвистості — від своєї появи європейське місто несе в собі обов’язкову космополітичну складову) — а в сенсі суперважливого ферменту модерності й постмодерності, органічно поєднаного з національним (не етнічним, а саме національним!).
Який би глобалізований вигляд не мала сьогоднішня цивілізація, міста були, є і будуть опорами національного життя — в них зосереджені наука, освіта, мистецтво, високотехнологічна промисловість, вузли управління і зв’язку, зрештою, редакції мас-медіа. Якщо міста за тих чи інших причин не набувають або втрачають свою роль у національному житті, нічого гарного чекати від майбутнього не доводиться. Чи може хтось сказати, що міста України й справді відіграють таку роль у нововідтвореній державі, яка впродовж останніх десятиліть наполегливо (принаймні, так випливає з рапортів президентів та прем’єрів народу) розбудовує сама себе?
Ось якими проблемами, власне, мусили би перейматися справжні українські «войовничі патріоти», якби вони вміли бачити реальність й осмислювати її.
До речі, пославши на Євробачення Гайтану, Україна якраз і довела, що вона — не Африка. Адже у багатьох африканських країнах сьогодні наявний дуже сильний «чорний расизм» (неминуча соціальна хвороба після століть колоніалізму плюс інфікованість неототалітарними ідеями), і навряд чи вони відправили б на міжнародний конкурс представляти себе білошкіру співачку. Адже за рівнем національної зрілості — попри всі проблеми — Україна поки що випереджає африканські держави, і не тому, що їхні громадяни належать до «неправильних» рас, а тому, що так склалося історично.
Отож так само закономірно, що питання, а хто ж належить до української нації, народилося не сьогодні. Воно постало на порядок денний ще в часи національно-визвольної революції 1917—1921 років. Я в одній зі статей у «Дні» колись вже цитував ту відповідь, яку 1917 року на запитання «Хто такі українці?» запропонував голова Центральної Ради, знаний історик і соціолог Михайло Грушевський. Вважаю за доцільне нагадати її: «Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно зі своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям — товариш і земляк. ...Ті, що пристали до Українців в трудні часи і тепер пристають до них, і щиро готові працювати з ними, і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час... Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до Українців у різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншого народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто віри, а часом навіть, і якої хто мови».
Активний учасник тодішніх подій і водночас непримиренний політичний опонент соціаліста Грушевського, ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський дивився на цю проблему дещо інакше, але багато в чому його позиція збігалася з позицією голови Центральної Ради: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, а інший, витворений віками устрій політичний, інший метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства... Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська... Нація — це єдність духова, культурно-історична... Бути патріотом — це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети».
Отож маємо два погляди на українську націю, на її єство — «лівий» і «правий», а в сумі, так би мовити, стереоскопічний.
Можна було б, звичайно, продовжити цитування визначень знаних авторів, представників різних світоглядних та політичних напрямків, проте не хочу сьогодні переобтяжувати читачів науково-теоретичним матеріалом. У разі потреби, звісно, можна буде повернутися до теми, щоб розставити крапки над «і», проте зараз, вважаю, доцільніше позначити штрих-пунктиром певні напрямки самостійного осмислення аудиторією «Дня» цієї проблематики. Тут же хочу відзначити тільки: якщо в основі української нації і лежить принцип крові, то лише у плані готовності громадян, котрі належать до цієї нації, пролити свою кров за вільну Україну.
Утім, будемо сподіватися, що до крові не дійде, але готовність самовіддано боротися за національні інтереси — один із основних показників зрілості нації як такої. Власне, стратегічний інтерес України полягає в її перетворенні на нормальну національну державу. Для цього повинні бути ретельно вичищена радянщина в усіх її формах, проведена послідовна деколонізація (включно і з інформаційним неоколоніалізмом), подолана тяжка національна травма Голодомору-геноциду. А на додачу слід завершити ті процеси соціальної, культурної й економічної модернізації, які в розвинених країнах Європи, Азії та Америки проходили впродовж ХІХ і ХХ століть. Не забуваймо, що радянська модернізація мала на меті створення не конкурентоспроможної національної держави, а побудову велетенського військово-промислового комплексу, який мав би забезпечити Кремлю світове панування. Наслідками тієї модернізації виявилися вкрай викривлена структура промисловості, недорозвинене сільське господарство та малопридатні для нормального людського життя «квартирятники» у містах — у поєднанні з недовершеним національним будівництвом майже всіх пострадянських народів. Така спадщина має бути подолана, і якнайшвидше.
Але ж постання повновладної модерної української нації, яка б продовжила традиції своєї відкритості до нового («Чужого навчайтесь й свого не цурайтесь...»), є прямою загрозою для влади і статків тих олігархічних кланів, яким вигідно тримати українців у нинішньому стані і спрямовувати їх на манівці «боротьби за чистоту раси і крові». От тому-то «казус Гайтани» і повинен спонукати до роздумів, до відмови від перспективи блукання історичними манівцями, до знаходження вірних дороговказів у майбутнє.
