Реалії вищої освіти
Моя викладацька доля склалася так, що довелося працювати і в державному вищому закладі, і в приватних. Саме зі студентами одного з них у мене відбулась розмова, яка пригадалася у зв’язку із започаткованою газетою «День» дискусією про державну та приватну вищу освіту (статті Юрія Іванова та Георгія Касьянова в «Дні» від 2 червня 2000 р. ).
Тоді я поскаржився співрозмовникам, що помилявся, сподіваючись побачити в них, котрі власноруч сплачують за навчання, взірець студентського сумління. Відповідь приголомшила своєю відвертістю, яка межувала із цинізмом: «А навіщо це нам? Адже за навчання сплачуємо не ми, а наші батьки або спонсори. А нас звідси все одно не виженуть, адже «вони» зацікавлені в нас більше, аніж ми в «них». Мої юні співрозмовники зі снайперською влучністю визначили одну із проблем нашої вищої школи. На жаль, саме її обговорення старанно уникають (свідомо чи підсвідомо) прихильники платної вищої освіти.
Ідеться про формування мотивації до навчання, про стимулювання студентів. Маються на увазі не особисті уподобання, а чинники, котрі органічно закладені в самій системі вищої освіти. Із цього погляду становище студентів державних та приватних закладів не тільки різне, але й діаметрально протилежне. У студентів державних закладів є певні позитивні стимули: стипендія, яка за всієї її мізерності є все ж таки додатком до студентського бюджету, пільги під час отримання призначень на роботу (там, де це ще збереглося) тощо. Студенти приватних закладів на жодну із цих пільг не можуть розраховувати, вони позбавлені позитивних стимулів до навчання.
Над студентами державних навчальних закладів тяжіють негативні стимули, аж до відрахування з інституту чи університету. У приватних закладах, як слушно нагадали мені студенти, керівництво закладу та викладачі зацікавлені в збереженні будь- що-будь контингенту платників і пильно їх оберігають від неприємностей. Георгій Касьянов у своїй статті наводить ситуацію, коли «ректор вимагає від викладачів «поміркованого» ставлення до студентів-платників», і зауважує: «...це його особиста справа і недалекоглядність». Ні, шановний опоненте, це зовсім не особиста справа, а злочин, причому, може, не тільки моральний.
Непоодинокі випадки, коли аналогічну «поміркованість», «поблажливість» виявляють члени приймальних комісій щодо абітурієнтів, розглядаючи їх, у першу чергу, як потенційних платників, і лише в останню — як майбутніх студентів. Через це «рівень» вимог під час вступі до приватного інституту помітно відрізняється від вимог державного.
Отже, в системі приватної вищої освіти практично немає дійових механізмів (як позитивних, так і негативних) регулювання, впливу на студентів, не діють чинники формування в них мотивації до успішного навчання, які притаманні державним закладам. Створюється атмосфера безвідповідальності, самопливу, в якій унеможливлюється повна реалізація творчого потенціалу значної частини студентів, відкривається шлях до панування сірості та посередності. Викладачі, які працюють у закладах, де спільно навчаються студенти за держзамовленням та за контрактами, вважають, що останні значно поступаються і за оцінками, і за участю в науковій роботі, і за громадянською активністю. Було б цікаво порівняти за цими критеріями три категорії студентів: тих, котрі навчаються за держзамовленням; тих, котрі навчаються за контрактами в державних вузах; студентів приватних інститутів. Таке соціологічне дослідження, здійснити яке до снаги лише Міністерству освіти і науки, багато на що відкрило б очі.
Кажучи це, я не заперечую, що серед контрактників та студентів приватних закладів є талановиті, обдаровані особистості, я сам знайомий із деякими з них, але переконаний, що це, скоріше, щасливі винятки на досить прикрому тлі, а винятки, як відомо, лише підтверджують правило.
Виникає запитання: чи варто системі, якій притаманні істотні недоліки, надавати універсального поширення, як пропонує Г. Касьянов, висловлюючись за «суцільну платну освіту» в майбутньому? Чи не обернеться ця «суцільна платність» суцільною сірістю попервах студентів, а згодом і випускників?
Прихильники платної освіти посилаються на «зарубіжний досвід», на приклади «цивілізованих» країн, тобто країн із ринковою економікою. Прищеплюється думка, що універсальне запозичення такого досвіду у вищій освіті вилікує всі її хвороби. Ринок звеличується, мало не обожнюється, і свого апофеозу таке обожнювання досягає в тому фрагменті статті Г. Касьянова, де автор розглядає вищу освіту як «ринкову інвестицію»: «Віддаючи гроші за отримання певного комплексу знань та практичних спеціалізованих навичок, ви отримуєте капітал...» А ми, наївні, вважали, що вища освіта — це процес духовної творчості вищого гатунку, формування високорозвинутої особистості, із притаманними їй гуманізмом, освіченістю, інтелігентністю. А, виявляється, все набагато простіше — «інвестиція».
Досвід розвинутих країн (у яких, принагідно нагадаємо, вища освіта не є «суцільно платною») не може бути повністю використаний в Україні через істотні обмеження. І перше з них полягає в тому, що протягом 90-х років середній прибуток на душу населення скоротився приблизно в чотири рази, і за цим показником Україна поступається рівню розвинутих європейських країн майже в 40 разів. Ніхто не наважиться нині передбачити, коли ж Україна подолає (і чи подолає взагалі?) це відставання. Дилема проста: або покласти на плечі доведеної до злиднів переважної більшості населення дедалі зростаючі витрати на вищу освіту, або ж просто відлучити значні верстви населення від вищої освіти. Ярослав Болюбаш у коментарі до дискусії влучно зауважив, що прагнення зробити все можливе та неможливе (!), щоб дати дітям освіту, — це типова риса українського менталітету. В умовах зубожіння переважної більшості населення ці риси менталітету можуть спонукати до масового продажу селянами своїх хат та худоби, до непомірної боргової кабали, до остаточного знекровлення значної частини трудового народу.
І ще одне. У сучасних розвинутих країнах формування ринкових відносин відбувалося поступово, вони набували цивілізованіших форм, і це сприймалося людським загалом, також і менш забезпеченими прошарками населення, як кроки вперед. У нас же, де протягом багатьох десятиріч вища освіта, як і багато інших соціальних послуг, надавалася за рахунок держави, впровадження ринкових реформ супроводжується кроком назад у соціальній сфері. Можна навести чимало аргументів, але батьки та діди, які здобували вищу освіту коштом держави, у своїй ментальності ніколи не сприйматимуть як справедливе те, що вони змушені витрачати чималі кошти на освіту дітей та онуків. Це не сприятиме зміцненню соціальної злагоди в країні.
Про те, як розсудливо треба підходити до запозичення досвіду інших країн, свідчать проблеми, які виникають у зв’язку з експериментом щодо впровадження державних кредитів для отримання вищої освіти, який планується розпочати наступного року. Експеримент міг би бути прийнятним заходом, якби кредити були більш-менш доступними. Сьогодні ж пропонується лише 250 таких кредитів. Це — тільки по 10 на кожну область України. Отже, навіть не в кожному районі та місті виявиться хоча б по одному щасливчику, які їх одержать. Хіба це — вирішення проблеми?
Хто реально матиме шанси одержати кредити: діти комбайнерів, шахтарів, залізничників, рядових учителів чи діти зарозумілих чиновників різного рівня? У документах усе може бути гаразд, але важко уявити, скільки буде претензій, скарг, службових розслідувань із приводу розподілу кредитів. У такий спосіб дуже легко, пробачте за каламбур, дискредитувати кредити, хоча сама ця ідея заслуговує на увагу, але за умови іншого втілення.
Ці сумніви та роздуми не означають заклику до тотального нищення приватної освіти. У тактичному плані суспільству вона потрібна, але за умови посилення державного та громадського контролю за її діяльністю. А в стратегії розвитку освіти необхідний курс не на згортання державної освіти, а на її зміцнення та відновлення в перспективі її ролі та авторитету.
