Рекрути-втікачі
З ним втекли ще троє — Валерій Рогожин, Володимир Мирошник і Ігор Решетов, призвані одночасно — наприкінці травня з Харкова та області. З усіх чотирьох лише Максим був з повної (мати і батько) сім’ї. У одного — брат-інвалід, не здатний обходити себе, при якому змушена постійно бути мати. У іншого — збільшена щитовидна залоза, через що хлопець постійно відчуває головні болі і запаморочення. Однак без обстеження в ендокринологічному стаціонарі армійська медкомісія винесла вердикт: придатний.
Четверо харків’ян потрапили до Новоалександровська Запорізької області у військову частину А-1729 військ ППО. Однак з перших днів їм було не до протиповітряної оборони. Призовники писали додому про «пекельні умови», про те, що з самого початку їм довелося фарбувати дахи, смолити, прибирати, — займатися справами, що не мають до військового навчання жодного стосунку. (Зазначимо, що в цей період, як передбачалося, новобранці готувалися приймати присягу на вірність Батьківщині). Час для прання-обшивання у них залишався тільки вночі.
Цим принади служби не обмежувалися. Били їх і ті, хто почав службу раніше, і сержанти, і навіть один з офіцерів. Іншим на це було наплювати. Новобранці пригадують, що «діди» вимагали у них гроші. Коли «монет» не було — починалися побої.
11 червня вони втекли. Вийшли в містечко, на якійсь дачі попросили поїсти і цивільний одяг. Їм дали. Як бабусі сьогоднішніх дачниць давали речі і їжу радянським солдатам, що вибиралися з оточення танкових армій Гудеріана.
Додому діставалися на попутних електричках, коли з’являлися контролери — сходили і йшли пішки. Батьки дізналися про втечу своїх хлопчиків з частини наступного дня, і більш як три доби, доки вони діставалися, не мали про них жодних звісток. Прийшли всі четверо додому до одного з них, в Барвенково, вночі. А наступного дня — 15 червня, в понеділок з’явилися з батьками в комендатуру Харківського гарнізону.
З дітьми і батьками в комендатурі були й дві представниці Харківської правозахисної групи. «У поясненнях хлопчики написали і про нестерпні умови в частині, і про побої, — згадує Інна Захарова. — Прокурор Харківського гарнізону Геннадій Кулик одразу заявив, що у нього немає підстав для порушення кримінальної справи».
Про дезертирство мови в цьому випадку взагалі не може бути: новобранці ще не прийняли присяги. Тут можна говорити тільки про ухиляння від військового обов’язку. З цим повинна розбиратися прокуратура не Харківського, а Одеського військового гарнізону (за місцем події). Однак і діти, і батьки відмовлялися повертатися до Новоалександровська навідріз. Лише завдяки такту і витримці офіцерів Харківської комендатури їх вдалося переконати вирушити до Запоріжжя, вважає Інна Захарова.
Вона ж розповіла кореспондентові «Дня» про характерний епізод. Невдовзі слідом за тими, хто «з’явилися з повинною», в комендатуру прибув представник в/ч А-1729, підполковник Пригожий. Мало не з порога він заявив утікачам: ну от, тепер ви у мене півроку житимеие за статутом. Жінки, які були з хлопчиками, здивувалася: а до цього їхні сини в армії жили за якими законами?
Тим часом пояснення дуже прості. Набагато гірше за будь-яку «дідівщину» — стройова частина, де командири чіпляються до кожної букви статуту. Де все розписано по хвилинах, кожний крок і подих регламентований і будь-яка провина є винною. Набагато жахливіше за побої, наприклад, кількадобова тортура позбавленням сну. За статутом, військовослужбовець призначається в наряд на добу і за цей час повинен відпочивати не менше як чотири години. Як правило — і не більше. Призначати бійця в наряд частіше, ніж раз у дві доби, за статутом не можна. Але існує витончена система знущання: перед закінченням чергування офіцер може зняти солдата з чергування за будь-яку провину (в «статутній» частині — за розстібнений гудзик, наприклад) і як покарання... призначити знов у наряд, з цієї самої хвилини. Виходить, що впродовж кількох діб солдат спатиме не більш, ніж по чотири години, а решта двадцять — працюватиме не розгинаючись.
Але повернімося до наших утікачів. Поїхавши з батьками до Запоріжжя, потім до Новоалександровська, вони в результаті виявилися на гауптвахті тієї самої частини, звідки втекли. Хоча, повертаючи новобранців до тієї самої частини, батьки-командири прямо порушили наказ міністра оборони, де сказано: якщо військовослужбовець заявляє скаргу на порядки в частині, він повинен бути негайно — до результатів будь-якого розгляду — переведений до іншої частини.
«День» уже повідомляв, що сьогодні в Україні налічується близько двох тисяч дезертирів. У Харківській області минулого року їх було трохи більше ніж тридцять, а призивалося з регіону приблизно 2,5 тисячі юнаків. Отже, втекло більш як 1 відсоток призовників.
У громадян країн, чию незалежність захищають професіонали, а не дилетанти, це навряд чи зможуть збагнути. А багатьом співвітчизникам такий відсоток може видатися навіть мізерним. Але порівняємо втрати української армії в мирний час від дезертирства — і наприклад, втрати об’єднаних сил в операції «Буря в пустелі». У ній проти Іраку брало участь близько 750 тисяч військовослужбовців кращих професійних армій світу. Вбито в короткочасній війні близько 150 чоловік (втрати Іраку були приблизно в тисячу разів більшими). Тобто — 0,02 відсотка тих, хто воював.
Можливо, і до нас поступово приходить розуміння того, що воюють не кількістю, а вмінням, що краще менше — та краще. Одним з свідчень цього розуміння може слугувати недавній указ Президента про припинення призову на строкову службу. Але ідея професійної армії в Україні зустрічає спротив багатьох генералів і офіцерів, які вважають, що таке «задоволення» для нашої країни задороге.
Але якщо професійна армія для України така вже невигідна, то для кого дешеве нинішнє військо, яке формується за принципами, що зародилися ще в часи Наполеона Бонапарта?
