РЕПЕТИТОРИ
Треба сказати, що він був вже другим за рахунком репетитором у моєму житті.
Перший з’явився тоді, коли через поголовну байдужість у нашому класі до навчання («пахали» тільки два «важкоатлети» — Петров і Ліманський) — я звів майже до нуля свою зацікавленість знаннями, дбайливо накопиченими людством. Хоч за інерцією, оскільки все-таки встигав іноді на перерві (якщо не бігав чи бився) прочитати який-небудь параграф iз підручника, і швидко його відтарабанивши, отримати четвірку або п’ятірку. Однак з математикою подібними «примочками» справлятися не вдалося. Тільки у дев’ятому класі, здивувавшись поворотом моєї успішності в гірший бік, предки стурбувалися й незадовго до іспитів запросили юнака, рекомендованого їх давньою подругою, завідуючою міліцейською їдальнею Агнесою Пилипівною.
Юнак мав двометровий зріст, кінське обличчя, тонкі золоті окуляри, модний шкіряний піджак, природну добродушність і зовсім не мав мізків. А може, просто через високий зріст кров до них не дотікала?
Треба було бачити, як болісно спантеличувалася його пика, коли він починав вникати у будь-яку вправу з геометрії. Його розгублений вигляд настільки мене веселив, що з цікавості я сам потихеньку починав влазити у суть завдання, щоб на його захоплення знайти правильне рішення. Так, він був дуже своєрідним репетитором!
Проте юнак був галантним, чемно усміхався маман, якщо вона була вдома, і був облитий пристойним французьким одеколоном.
Рухалася наша команда з двох знавців зі швидкістю гусениць. Напевно, якби я з ним позаймався довше — деградував би зовсім. Але він сам по собі відпав, як насмоктана п’явка, отримавши винагороду за п’ять занять. Та й мені стало в западло стільки розв’язувати самому. Я натякнув предкам, щоб вони гроші не так сильно розбазарювали. Раз я вирішую, нехай дають бабки мені на касети, а не цьому типу на одеколон.
Кандидат був зовсім іншим. Він був слизький, усмішливий, кругленький, з широким динеподібним чолом, на якому були охайно викладені ляльковим чубком невеликі запаси чорних волосин. Він був приємний. До того ж поважав мого папашу за докторську ступінь і професорську посаду. Звали його Євген Васильович Пернатий. І ось щопонеділка і щочетверга я вимушений був прямувати на цю тягомотину.
Проходячи вуличкою- зв’язкою, по боках якої стирчав сосновий ліс, я виходив до прямокутного стовпчика пятиповерхівки і, важко вдихаючи покриту мохом прохолоду під’їзду, підіймався до нього на четвертий поверх.
Спочатку я на Пернатого справив цілком пристойне враження, оскільки мав природжені здібності вішати лапшу і робити розумний погляд.
Кандидат був у білій сорочці з розстібненим комірцем і засуканими рукавами. Всім своїм вміщеним усередину цієї сорочки тільцем, що злегка важнiло, він демонстрував вчену дисциплінованість і зібраність. Він мовби говорив: «Отже». Або, може, щось на зразок: «Ну- с-с, юначе, розпочнемо».
З’ясувавши до чого ми там дійшли, він активно взявся з’ясовувати висоту мого інтелекту. Природно, ці дві години я виражав своїм завмерлим поглядом граничне розуміння. Аякже! Адже кожне слово репетитора повинне бути вагоме для учня. Як мир на планеті!
Коротше, мені все сподобалося, крім одного — домашнього завдання. Яка нудота! Безглузді приклади діставали одним своїм виглядом. І навіть не приклади, а тільки одні цифри, що вказували їх номери. Схрумавши один-два приклади я починав злитися на те, що вони мені задані НА ДОДАТОК до шкільного завдання. А отже, просто образливі. Хоч я і до шкільного ще не приступав.
Але ось наближався четвер, у солодкому м’якуші якого сидів кісточкою і чекав мене о 19.00 благовидний інквізитор.
З десяти завдань я подужав сім. Останні три ми витягли разом. Причому я став широкомасштабно і поглиблено коментувати наші дії, залазячи у нетрі теорії уявою (єдиним, що було у мене дійсно розвинено, та й те без надривних зусиль iз мого боку). Пернатий почав дивитися на мене шанобливо. Майже як Піфагор на талановитого учня. Загалом він залишився задоволений і просигналив предкам, що черепушка у мене варить.
Наступного разу мене обламало ще більш круто і я зробив тільки половину. Але я так завзято дерся з ним у потаємні математичні печери (у половині прикладів, що залишилася), що Євген Васильович повністю переймався моїми логічними здібностями.
Однак чим далі, тим більше мене «ламало» розшифровувати абракадабри з ненависного посібника Сканаві, рекомендованого для тих, хто поступає у вузи. Він так само мало мене приваблював, як сусідка по парті Наташа Дубко, з обличчям хлопчика, котрий два роки невдало прозаймався боксом.
Я став відверто «косити», однак приховувати відсутність вирішених прикладів було все важче. Піфагора все менше задовольняло тільки «копальне» завзяття учня.
Коли я відчув, що назріває скандал — терміново зробив марш-кидок до Ліманського (того самого зубрили, про якого йшлося на початку). Він давно сам порозв’язував ці ідіотські приклади і чистенько заніс їх у зошит. Мало того, умова кожної задачі у нього була виділена червоними чорнилами, а розв’язання — фіолетовими. Мене зачарувала ця художність і за один вечір я дбайливо переніс її у свій, незайманий, як льодовики Антарктики, конспект.
На останньому занятті, де похмурий Пернатий уже зовсім зібрався зазіхнути на моє благополуччя й все прокукурікати предкам, у найбільш небезпечний момент я витрусив iз портфеля цей забійний козир. І підсунувши до нього зошит, сказав стомленим голосом трудівника:
— Я, нарешті, зібрав свої чернетки і переніс їх в окремий конспект. Просто у мене дуже поганий почерк».
Пернатий очманіло перегортав витвір мистецтва.
— Розбірливо написано? — стурбовано запитав я Євгена Васильовича.
— Розбірливо, — розгублено вимовив він. — А я вже було подумав, що ти мало працюєш.
Я з осудом мовчав. Раптом у його очах, на самому дні, промайнув азартний, хитрий вогник, типу: «Треба б перевірити». Я вловив цей мікропромінь і тут же, вихопивши зошита, розкрив його на першій сторінці, що потрапила і затараторив: «Євгене Васильовичу, ось тут у мене один приклад не вийшов. Не те, щоб не вийшов, але я подумав, що його можна вирішити інакше...»
Цього вечора ми заглибилися у математичні пласти на п’ять кілометрів. Піфагору таке і не снилося.
