Режисера породжує відчай
«ТАРТЮФ — ЦЕ Я»
— Комедія Мольєра актуальна завжди, — вважає Валентин Микитович. — Тартюф — це я, тобто людина, яка може підкоритися обману, сама обдурити, щоб досягнути певної мети. Мені здалося, що п’єса добре по-акторському «лягає» на колектив франківців, в якому цілий розсип прекрасних талантів. З багатьма акторами ми вже працювали в попередніх постановках. Я знаю їхній потенціал, а вони, у свою чергу, розуміють, що хочу від них отримати натомість. Саме це дозволило нам швидко й продуктивно працювати. Час змінює всіх. Ті, з ким я починав, як діти, які виросли, стали незалежними. Нині актора треба переконати, сліпо виконувати режисерську волю вони не будуть. З’явився досвід, актори знають ціну успіху, а дехто став капризним. Усе це частина театру, й без цього не обходиться в жодній роботі. Мені імпонують франківці своїм високим професіоналізмом: вони сповідають психологічний театр. У свої ролі кожен намагається вкласти всю свою майстерність і душу. Спектакль стає успіхом, якщо злагоджено працює вся команда. Є такий технічний термін — «рівноміцна конструкція», а в театрі всі повинні грати в одну гру.
Деякі критики назвали нинішнього «Тартюфа» «шоковою терапією для глядачів». Скажу одне. Фінальна сцена «захоплення» ніяк не стосується нещодавнього терористичного акту в московському театральному центрі під час мюзиклу «Норд-Ост». Я не захотів відмовлятися від своєї вигадки. Хоча мене відмовляли, вважаючи, що подібні сценічні ходи надто гострі. У мистецтві мене ніколи не приваблював момент актуальності. Можливо, в період Французької революції, постановники сцену арешту вирішили б просто виходом з-за лаштунків акторів у костюмах офіцерів королівської гвардії, а я запропонував інший варіант. Поява в камуфляжі справжніх бійців «Беркута» — шматочок реального життя, що поставив крапку в театральній умовності спектаклю. Я вдячний «беркутянам» за їхні чіткі дії. Вийшло несподівано й правдиво. Хлопці не грали, а показали, як вони вміють професійно працювати. Вони тільки попросили не розташовувати на їхньому шляху телекамери, щоб провести блискавично «операцію» й при цьому не постраждала апаратура. Кілька секунд — і «ворог» уже в наручниках. Одна казка закінчилася, й глядачі опинилися в іншій реальності.
Побутує думка, що за класику режисери беруться, якщо не бачать хорошої сучасної п’єси. Для мене класика приваблива тим, що твір уже перевірений часом. Даний спектакль — це іграшка, забавка. Кожна постановка схожа на метелика, має коротке життя.
«Я МІГ СТАТИ МІНІСТРОМ ОБОРОНИ»
Сьогодні Козьменко-Делінде — визнаний майстер. А доля могла ж розпорядитися інакше і став би Валентин Микитович, наприклад, військовим... «Може, я міністром оборони став би», — сміється режисер. Валентин закінчив Київське суворовське училище. Саме там він уперше захопився театром. Те, що вступив на режисерський факультет Інституту ім. Карпенка- Карого, випадковість. Він хотів стати актором, але перед екзаменами дослухався поради старших товаришів і переорієнтувався на режисуру. З надзвичайною теплотою він згадує свої київські, а потім московські режисерські університети, як, наприклад, стажувався в Олега Єфремова у МХАТі.
Валентин Козьменко-Делінде ставив у багатьох театрах. І, як правило, пересічних постановок у нього ніколи не було. Театрали зі стажем можуть пригадати напрочуд сильний в емоційному плані спектакль «Чайка», в якому була новизна й дуже бережно переданий дух чеховської п’єси (Театру драми і комедії, коли в підопічних Едуарда Митницького ще не було свого постійного приміщення на Лівому березі Дніпра). А культова «Кафедра» Врублевської Російської драми, поставлена у 80-ті? Для Театру ім. І. Франка режисер був знаковою постаттю, а його спектаклі ставали подією.
Валентин Микитович з усмішкою розповідає про свою зустріч із Сергієм Володимировичем Данченком, багаторічним художнім керівником франківців:
— Я був молодий, амбіційний. З першої хвилини знайомства з режисером у мене з’явилося відчуття, що ми дуже давно знаємо один одного. Ми говорили про все години зо три. Данченко уважно слухав мої фантастичні прожекти, наївні з висоти нині прожитих років, погляди на театральний процес. А потім раптом запитав — яких авторів я хотів би поставити? Починаю гарячково перебирати в пам’яті імена письменників і навмання кажу: Шекспір, Вампілов, Брехт. Сергій Володимирович просить уточнити, а які твори? Я не готовий до конкретики. Адже наша зустріч мала ознайомчий характер. Блискавично прокручую в голові: «Отелло», «Гамлет», «Матінка Кураж» — відпадає, надто серйозний матеріал. І з молодою самовпевненістю відповідаю — шекспірівський «Сон літньої ночі», вампіловське «Прощання в червні» і брехтівська «Кар’єра Артуро Уї». Сказав і, якщо чесно, забув. Виявилося — даремно. Данченко все запам’ятав і саме в тій самій послідовності, як я називав твори, примусив їх поставити. Це стало першим уроком: треба завжди відповідати за свої слова. Мені було дуже цікаво працювати з франківцями. Багато в чому те, що я відбувся в професії, є заслугою блискучої гри у моїх спектаклях акторів, що стали моїми однодумцями.
Якщо пригадати перші роботи В. Козьменка-Делінде на франківській сцені, то критики називали спектаклі режисера експериментаторськими, глибокими й епатажними. Наприклад, у шекспірівському «Сні літньої ночі» він примусив акторів, наче акробатів, стрибати на батуті. Це було феєричне видовище. А його «Сни за Кобзарем» стали прозрінням. До Козьменка-Делінде ніхто під таким кутом класику не ставив. Спектакль, хоча вже зійшов з репертуару, але є етапним в українському театрі. Після показу брехтівської «Кар’єри Артуро Уї» режисера затаврували, а постановку вважали такою, «що розхитує засади радянського ладу». Спектакль-памфлет про важелі влади чиновники, від гріха подалі, «порекомендували» зняти з репертуару і взагалі закрили Малу сцену театру, де він йшов. Лише 1999 року «Кар’єру...» вдалося відновити, адаптуючи вже до Великої сцени, а Мала досі «законсервована»... А режисер, якому викручували «руки» вдома, блискуче реалізовувався за кордоном. Але про сірі дні Козьменко-Делінде вважає за краще не згадувати. Йому цікавіше дивитися в майбутнє, ніж озиратися назад.
СЛОВАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК
— Я завжди був, є й буду громадянином України, — підкреслює Валентин Микитович, — народився в цій країні, тут живуть мої батьки. Слава Богу, сьогодні, виїжджаючи за кордон, не треба спалювати всі мости. Я не емігрант. Просто декілька років живу й працюю в Словаччині. Нині ставлю спектаклі в Державному театрі м. Кошице. Він має три трупи: балетну, оперну й драматичну. Після київського «Тартюфа» займуся «Сніжною королевою» Шварца. Це буде другий мій досвід постановки казки. Уперше я торкнувся цього жанру в Київському театрі ім. Л. Українки. Ініціатива походила від Михайла Рєзниковича. Він запропонував поставити «Два клени» Шварца. Я вдячний Михайлу Юрійовичу, що відкрив для мене тонкого, ліричного та іронічного казкаря. Саме «Два клени» можна назвати моїм режисерським дебютом на київській професійній сцені. А потім почалися суворі режисерські будні. Я ставив майже завжди класику: і у Москві, і в Києві, і в Словаччинi.
Найскладнішою роботою, до якої важко було підступитися, стали «Повісті» Гоголя — моя перша постановка у Словаччині. Я мріяв про спектакль, але коли почався репетиційний період, то раптом відчув хвилювання, навіть переляк: як передати сценічною мовою образних і яскравих гоголівських персонажів. Став експериментувати, простуючи в абсолютну невідомість. Я зробив по суті колаж гоголівських «Повістей». А друга дуже важка постановка була в київському Театрі ім. І. Франка «Сни за Кобзарем» Шевченка. Надто складний був період: чи зможу й чи впораюся з геніальним текстом? Не пам’ятаю кому належить фраза, що відчай породжує митця. Я двічі у своїй режисерській долі пригадував ці слова й зміг подолати бар’єри, що стояли на шляху спектаклів.
До речі, в Театрі-студії «Йорік» (Словаччина) мольєрівський «Тартюф» йде вже більше ніж сім років. Але там це камерний спектакль. Його грають у вузькому просторі. Без декорацій та реквізиту. Актори перебувають серед публіки. Зал зроблено у вигляді равлика, а персонажі спектаклю ходять в проходах. А коли заарештовували Тартюфа, то з’являлася справжня поліція. Досі на виставах аншлаг.
Чимала частина трупи Державного театру м. Кошице, де нині працює Козьменко-Делінде, — випускники Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Та й дружина режисера Людмила — провідна актриса трупи — теж «гризла» граніт науки в цих стінах. Вона вчилася в майстерні Юрія Мажуги.
Валентин Микитович вважає, що якщо чоловік — режисер, то це зовсім не означає, що всі головні ролі автоматично віддаються дружині. Це історія не їхньої сім’ї. Коли Козьменко-Делінде тільки прийшов у театр, Людмила вже була прем’єркою. Одна з найкращих її робіт — Анна з «Украденого щастя» Франка, спектакль, поставлений Сергієм Данченком у Словаччині. Людмила ніколи не просила у чоловіка для себе ролей. Їй вони дістаються за талантом, а не за протекцією. Нині у подружжя Козьменкiв-Делінде зростає спритний і чарівний син Кріс, якому скоро виповниться шість років.
І хоча основні режисерські плани Валентина Микитовича пов’язані зі Словаччиною, але в Україні він, як і раніше, завжди бажаний гість. Є декілька цікавих пропозицій, але, щоб не наполохати успіх, називати проекти не будемо. Почекаємо прем’єр, а вони обов’язково незабаром з’являться.
