Рік духовності – під символами бездуховності
За рішенням Донецької обласної ради, 2004 рік оголошений в області роком духовності. Ідея сама по собі чудова, адже Донеччина — край справжніх велетнів національного духу. Тут народились, жили, творили великі поети, письменники, художники, композитори, які збагатили духовність нашого краю. Навіть далеко не повний перелік славетних імен вражає: Володимир Сосюра, Василь Стус, Архип Куїнджі, Іван Карабиць, Микита Шаповал, Олекса Тихий, Михайло Гришко, Анатолій Солов’яненко, Алла Горська, Віктор Зарецький, Віктор Арнаутов. Доля цих видатних людей тісно пов’язана з донецьким краєм.
Однак чи передбачав проект «Рік духовності на Донеччині» відродження української духовності і національної свідомості в регіоні, в якому постійно нав’язуються чужі ідеї і символи? Не можна дати вичерпну відповідь на це запитання тільки звітом (а він занадто довгий) про фестивалі, концерти, вистави, конкурси тощо. Минулого року в Донецьку завдали нищівного удару по духовності, ліквідувавши школу №36 з українською мовою навчання. Відновлення справедливості в планах «Року духовності», на жаль, не передбачається. Це надає офіційним заходам року духовності вигляду блискучої вітрини і нагадує анекдот про голого, який вирішив пофрантити, прикрасивши шию краваткою.
Не так давно на сесії Маріупольської міськради обговорювали програму розвитку і функціонування української мови, запропоновану управлінням освіти міськради. Програма передбачає збільшення кількості шкіл зі статусом україномовних, тому депутати сприйняли її надзвичайно хворобливо і нервово і прийняли з поправками. Один депутат договорився до того, що «не следует навязывать украинский язык в русскоязычном регионе!» Так розуміють духовність деякі народні обранці. Чи вистачить їм навіть «п’ятирічки духовності», щоб усвідомити безперспективність намірів збіднити духовний розвиток учнів шкіл?
Але головне не тільки в мові, а й у формуванні «нової» спільності людей під назвою «донбасівці», якій прищеплюється відстороненість від процесу формування української політичної нації. Замість того, щоб допомогти людям знайти себе в цьому процесі, їм пропонують ідеологічний сурогат «ми — донбасівці», яким намагаються замінити природне «ми — українці». Ті, хто має на цьому свій політичний зиск, пропагують, що «інтернаціоналізм» об’єднує, а «націоналізм» руйнує. В цій формулі немає місця розумінню тієї сторони, проти якої «зводяться барикади». Натомість відкриваються шлюзи для зовнішнього впливу.
Навіть на перший погляд, такий необразливий момент, як фотографування біля «Цар- пушки» поступово перетворюється на символічний ритуал. «Цар-пушка» — копія відомого пам’ятника, який радянській людині підносили, немов восьме чудо світу. Цю копію, що виготовлена на «Іжсталі», встановили перед будівлею міськради. Можливо, мати під вікнами своєрідний «шматочок Кремля» — це дуже круто. Але хіба у нас немає своїх раритетів? Раритети є, почуття гордості за них не вистачає. Зображення копії «Цар- пушки» розтиражували в буклетах, календарях, емблемах фестивалів, відеокліпах. Таким чином, новоявлений символ Донецька зробили з ерзац- пам’ятника, що принизливо для міста, яке називають шахтарською столицею. І ось уже весільний кортеж авто зупиняється поблизу «пам’ятника», і молодята підходять з квітами до символу слави і непереможності російської зброї, як колись їхні батьки — до статуї Леніна. А неподалік, через два квартали, підноситься духовний символ України — пам’ятник Кобзарю.
Емблемою року духовності стало зображення свічки на тлі мапи Донецької області у вигляді долоні. Це копіює той образ, який викликає щемливий спогад про громадянський заклик Джеймса Мейса ушанувати в річницю Голодомору в Україні пам’ять про загиблих від сталінського терору. «Свіча у вікні» — символ духовності, який заповів нам Джеймс Мейс. Він першим розповів людству про мільйонні жертви геноциду проти українського народу, про тих, хто організував цей злочин. А в центрі Донецька одна з вулиць носить ім’я більшовика Постишева — організатора голодомору в Україні. На будинку № 66 висить меморіальна дошка, яка пояснює перехожим, що вулиця названа «в память выдающегося деятеля Коммунистической партии Советского Союза». Про роль «выдающегося деятеля» в катуванні українського народу терором голоду і масовими репресіями, в погромі української культури розповіли в своїх дослідження історики Орест Субтельний і Юрій Шаповал. Про причетність Постишева до злочинів проти українського народу розповідають всі сучасні підручники з історії. Схоже, що тільки донецькій міській владі ці факти невідомі. Проте представники громадських організацій проводили просвітницьку роботу — тиск на владу за допомогою звернень і пропозицій. Ще 22 серпня 1990 року в Донецьку міську раду народних депутатів надійшло звернення від обласної організації УРП та громадсько-політичної організації «Демократичний рух», в якому пропонувалось перейменувати вулицю Постишева на вулицю Василя Стуса. Пропозиція залишилась без будь-якої відповіді. У 1992 році нарада Донецького державного університету дала згоду на встановлення меморіальної дошки В.Стусу. З цього часу обласна організація «Просвіти» ставить питання про увічнення пам’яті Стуса. Лише у 1996 році виконком Донецької міськради прийняв рішення про встановлення меморіальної дошки Василю Стусу на фасаді першого навчального корпусу Донецького держуніверситету. Стосовно вулиці Постишева відповіді не було.
До 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка та в зв’язку з проведенням року духовності обласні організації «Просвіти» та КУН звернулись до Донецької облради та облдержадміністрації, запропонувавши проведення низки культурно-просвітницьких заходів, серед яких і вимога перейменувати вулицю Постишева. У відповіді заступника голови постійної комісії з питань культури, духовності та підтримки засобів масової інформації В. Тимченка говориться про те, що перейменування вулиць відноситься до компетенції органів виконавчої влади міста Донецька. Тоді організація КУН звернулася до голови Донецького міському О. Лук’янченка, внісши 14 пропозицій стосовно проведення року духовності, зокрема щодо перейменування вулиць імені катів України Постишева, Мехліса, Мануїльського та інших. Відповідь надійшла від начальника відділу культури Донецької міськради М. Юренка. З 14 пунктів переліку заходів, запропонованих КУН і «Просвітою», удостоївся уваги тільки пункт 7 про увічнення пам’яті Микити Шаповала, Володимира Сосюри, Алли Горської, Олекси Тихого, Василя Стуса. Офіційна відмова: «Увічнення пам’яті Микити Шаповала, Олекси Тихого, Алли Горської вважаємо недоцільним, так як їх творча діяльність не пов’язана з містом Донецьком» (лист 01- 1/72 від 23.03.04) По-перше, це твердження не відповідає дійсності, по-друге, хіба діяльність Мехліса, Абакумова, Ворошилова, Дзержинського та інших пов’язана з містом Донецьком? Відділ культури пише: «Художниця Алла Горська мешкала і працювала в м. Києві. Одна з її робіт — мозаїка «Жінка-птах» — розташована в нашому місті, в ресторані Макдональдс». Знову неточність: крім мозаїчного панно «Жінка-птах» Алла Горська створила мозаїки, розміщені на торцях СШ № 5 у Донецьку (180 кв. м). Далі — ще цікавіше: «На підставі висновків фахівців, вона («Жінка-птах» — Г.А. ) була збережена при проведенні реконструкції будівлі». Знову відділ культури недостовірно інформує тих, завдяки кому й була збережена мозаїка — це обласні організації Союзу українок і «Просвіти». Про це свого часу писали газети, в тому числі донецькі. Можливо, у відділі культури не знають, що Алла Горська була не тільки художницею, але й правозахисницею. Весною 1960 року в Києві був заснований «Клуб творчої молоді» — громадська організація, яка ставила своєю метою об’єднати духовні сили молодого покоління для національного відродження в Україні. Душею клубу були Василь Симоненко, Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Михайло Брайчевський. У клубі була створена комісія, яка займалась пошуками місць поховань жертв сталінського терору.
Сьогодні блюзнірським поєднанням у Донецьку несумісного — твір Алли Горської на вулиці імені Постишева — духовні скарби України плюндруються під п’ятою бездуховності прославлення імен катів України в назвах вулиць Донецька.
Зазвичай місцева влада мотивує своє небажання упорядкувати топоніміку міста нібито астрономічними фінансовими витратами на зміну табличок з назвами вулиць. Але при цьому в Донецьку змінюють старі радянські таблички з російськомовними написами на нові, у яких імена Постишева «із соратниками» викарбувані державною українською мовою. Далі, як кажуть, уже нікуди.
То ж із жалем мусимо констатувати: поки що рік духовності на Донеччині проходить під символами бездуховності.
