Робота з випадковістю
— Що тебе привело до мене?
— Інтерес до тебе як до постаті, яка виробляє певний художній продукт.
— Трохи дивно почуватися в такій ролі. Я, насправді, маргінал, можна сказати, і не композитор. Створюю щось, коли є соціальне замовлення. Саме життя має поставити в таку ситуацію, коли я був би змушений діяти як творча людина.
— Тобто тобі потрібен стимул ззовні.
— Він потрібен в будь-якому разі. Тобі добре розумувати, у тебе матеріальні міркування з творчістю достатньо інтегрувалися. Аж ніяк не всі можуть похвалитися цим. Так, у мене є місце, де я заробляю гроші, є певна інтрига в житті, свій нереалізований плацдарм у мистецтві — я думаю, не в музиці.
— Чому ж?
— Композитори дуже дивні істоти. Щось середнє між літературним героєм і автором. Якщо художник спроможний будувати власний світ, бути незалежним від стану культури і суспільства, то композитор занурений в надра культурної ситуації. Чим, власне, ці люди займаються, ким вони мають бути, щоб цим займатися?
— Ким ти є, в такому випадку?
— Сподіваюся, все ж таки музикантом, хоча на цей рахунок у мене немає прямих доказів. Періодично граю на цинку…
— Що це?
— Моя улюблена дудка, яку я постійно втрачаю і знаходжу, безліч містичних історій з нею пов’язано. Частіше мене запрошують як найманця. Не знаю, звідки береться така рішучість, але, коли я бачу тканину, літературну, музичну або просторову, — одразу розумію, що з нею робити, вона вже озвучується.
— Виходить, чужих тем для тебе немає?
— Одного разу мені запропонували написати масову пісню для Кам’янець-Подільського духового оркестру про бронзового солдата, який стоїть у Берліні. Це було для мене абсолютно нове завдання. Я щось таке написав з умовною висотністю, хроматизмами, поліфонічними наворотами. Співак, отримавши партитуру, зліг до лікарні, ніякого виконання не відбулося і грошей я не отримав. Тобто, не тема була мені чужою, швидше, я був їй абсолютно чужий.
— Розкажи про своє навчання.
— Чесно кажучи, я, як би це попристойніше, навчання профілонив. Я ж досить пізно прийшов у професійну музику. До 7-го класу з музикантами не перетинався. Смутно пам’ятаю тільки флейтиста дядька Фіму, який грав Вівальді в майстерні у батьків. Однак десятирічку я закінчив з власним оркестровим твором «Кондукт Бабиного Яру», котрий у деякій мірі приголомшив уми. Там десять смичків, причому жодна партія не дублюється, кожен інструмент гранично індивідуальний. Потім у консерваторії пішла зараза навіженого підліткового авангардизму. Перший семестр я закінчував з графічною партитурою. Ми грали її на струнах роялю, причому як медіатор я використав жетон від метро. Один професор, що зазвичай дрімав на іспитах, прокинувся і зі сльозами на очах закричав: «Як ви смієте знущатися над інструментом!» Виявилося, на тому роялі ще Рахманінов грав... Добре, на першому семестрі мене заарештували на 15 діб. Це був ініціатичний момент…
— За що?
— За мистецтво, році в 1991-му. Ми влаштували хеппенінг зі знайомим художником на Майдані Незалежності. Це була невинна акція з транспортування картонних коробок до майстерні на Поділ. Але вона супроводжувалася музикою — грою на кларнеті, і танцями, а довгі картонні коробки закривали нас до п’ят. То нас просто почали тупо бити кийками. Просто картинка була — поєдинок доблесної радянської міліції з брудними коробками. Посадили спочатку до КПЗ, потім повели в суд. На суді художник відкупився, а я себе поводив настільки зухвало, що про жодний штраф не могло й мови бути. Секретарша навіть іншу дату затримання написала. Тільки зусиллями лейтенанта, який мене вартував, ситуація врегулювалася. Однак подія, слід сказати, трохи підкосила. Почався період захоплення старовинною музикою. Друзі привели мене в компанію її виконавців, які реконструювали інструменти тієї епохи. В результаті виявилося, що і авангард, і старовина однаково не вписуються у формат. Я займався тим, що мені цікаво, і повного уявлення про те, що потрібно від мене як від професіонала, так і не отримав.
— Але музику-то ти писав, і небезуспішно.
— Десь на 3-му курсі показав свою тріо-сонату — абсолютно барокову, зі всілякими вивертами. Дуже класний склад грав у манері тієї епохи, було живе домашнє музикування — абсолютно втрачена практика. На мене завжди дивились як на дивака, який незрозуміло що робить. Тут раптом почали поважати. А закінчував консерваторію з «Акваріусом». Вирішив написати серйозну сучасну річ. Стався фурор, мене викликали кілька разів, що дивно: на репетиціях, яких лише дві й було, дивилися як на ворога, на концерті бардак був повний, я розійшовся з оркестром... Спрацював драйв, вкладений у п’єсу, її життєва зав’язка. Сильно всіх вразило, — від випускного іспиту нічого такого не очікували.
— Виходить, ти все ж таки залишав альма-матер з тріумфом.
— Розумієш, ця тріумфальність просто ликом вилазить. Так я перебуваю у стані пияцтва, виживання. Мені не щастить тут з однодумцями… Звичайна ситуація: діячі, які відзначилися, займають ключові позиції, і нікуди не поткнешся.
— Але у вас з Олександром Кохановським начебто створився свій ансамбль, і ви вельми цікаво озвучили німі фільми на ретроспективі раннього німецького кіно.
— Це все випадково. Кохановський більше соціалізований, йому підкинули роботу з фільмами, а він мене запросив як найманця. Обидва виступи пройшли під його ім’ям, хоча «Носферату» я компонував, а в «Стомленій смерті» — до того ж половина моєї музики.
— І як тобі кіношна робота?
— Мені подобається брати участь у таких речах. Це момент зіткнення з шедеврами, коли ти нічого не висмоктуєш з пальця, а ведеш діалог із чимось дуже артикульованим, де форма вже вирішена. І твоє завдання — витримати бесіду гідно, не спасувати. На жаль, виконавцям важливо було насамперед «засвітитися», вони не співчували проекту. Якщо б здійснилося так, як ми хотіли, вийшла б революційна річ. Нам вдалося без втрат автентичності зробити розтяжку по стилях від Середньовіччя та арабів до авангарду.
— У цьому сезоні ти дебютував і як театральний композитор — в спектаклі «Морфій» Дмитра Богомазова.
— «Морфій» — швидше, розчарування. Творча територія, на якій починається дільба — це просто сфера бажань. У режисера свої бажання, у композитора — інші. Про будь-яке мистецтво не йдеться. Я робив, що міг і що у змозі був терпіти режисер. Мене тоді цікавили початки мови, нині втрачені. Музика через те і зайшла у певний глухий кут, бо мислиться не так, як записується. Хотілося побудувати башту з самих основ. Як еталон подібної роботи прийняв Кандинського, який свого часу щось подібне здійснив у живописі, звільнив примітив мови. Тут пішли розмови, що Богомазов хоче ставити тексти Кандинського. Завдання було — пожертвувати чистотою інтонації, технікою заради повноцінної хорової фактури. Вийшла протиударна тканина, терпима до всіляких огріхів. Я вирішив обійтися без нот, малював картинки. Репетиції були дуже кривавими, без двохсот грамів горілки не міг розмовляти з режисером.
— Мені здалося, що у «Морфії» вийшла атмосфера кошмару, тягучого наркотичного сновидіння.
— Я це мислив у досить оптимістичному, бадьорому тонусі, відштовхуючись від Кандинського. А у режисера, навпаки, все глибокодумно, роздільно, в’язко. І, головне, ступінь недовіри. Який би авторитет ти не мав у знаючих колах, на тебе дивляться як на недоумка зі сторони.
— Ти встиг попрацювати і з балетом, наскільки мені відомо.
— Також дивна історія. Лариса Венедиктова замовила балет для своїх учнів. Розпливчатий сюжет — Він і Вона прагнуть одне до одного і водночас бояться зближення. Момент віддаленості — отже, треба давати ієрогліфи відстані. Поїзди, літаки… Я два тижні блукав з міні-дисковим рекордером ночами на сортувальних станціях, паралельно писав партитуру, потім все це зводив. Якось ми з Кохановським зайшли на Київ-Волинський, поруч із Жулянами. Довго розпитували диспетчерів, чи буде ще літак, відповіли, що вже пізно, ні. Ось відходить електричка і я чую… Літак! Його не пускають на посадку, він намотує кола, знижується, знову набирає висоту, звук переливається довго, хвилин сім. Ти його не бачиш, але чуєш і відчуваєш його поведінку як пластичну фігуру. І одночасно лунає гудок і рушає поїзд... Коли я натиснув «стоп», було відчуття, що прослухав дуже класну річ. Потім, коли сортував матеріал, зрозумів, що цей запис має звучати першим. І виявив, що моя партитура починається з тієї ж самої ноти, яку мені 7 хвилин співав літак, уявляєш? Вийшла музика спілкування, яка договорювала те, що не в змозі сказати хореограф.
— І яка доля балету?
— Його послухали на генеральній репетиції, спробували рухатися, один раз виступили. І вирішили відмовитися від цього саунд-треку, бо він дуже інформативний.
— Виходить, у сценічних дослідах ти розчарувався?
— Навпаки. Все свідоме життя прагнув до синтетичного жанру саме на сцені. Заважає проклята професійна міфологія, за якою кожен має бути на своєму коньку.
— Ти згадував вже про концепцію того, що робиш. Можеш зараз її викласти?
— По суті, це робота з випадковістю. Життя відбувається випадково. У чому завдання суб’єкта, який проживає життя? Вольовим рішенням змінив усе — переїхав кудись, замочив сусіда, але це не життя, а шизофренія. У житті це не викликає сумнівів. Але як тільки доходить до творчості, виявляється, що це плацдарм, на якому всі страшенно самотні. Самотні шизофреники. Адже великі композитори часто говорять про волю матеріалу до самоорганізації. З маленької теми може розвинутися космос. Тут воля композитора бере участь мінімально. Запитаною є, швидше, його здатність розуміти. Щодо цього я вдячний першому своєму вчителю Тетяничу (київський авангардист, який влаштовує вуличні акції. — Д. Д. ) Коли я до нього приходив, ми влаштовували прибирання в його квартирі. Я думав, він знущається з мене, експлуатує. Але він примушував мене слухати віник, не просто замітати, а музикувати віником. Момент подолання репресивності праці, що перетворювалася на артистичну дійство… Будь- яка дія, крім її власної прагматики, має естетичний ефект. Робоча людина, напевно, у певний момент те ж відчуває, коли кажуть, що справа йде гаразд.
— Одним словом, випадковість — такий подарунок?
— Автор виступає і як той, хто запитує, і як оракул. Все, що він робить, береться з хаосу, гранично багатого нюансами. Ти немов закидаєш невід. Причому іноді цей процес цілком можна спостерігати. Якось під час прогулянок я помітив, що звуковий світ ритмічно організований. Ось рано вранці починає співати птах, якийсь чорний дрізд, котрий заспівує першим, дає певну ритмічну розрядку, проспівує фразу, пауза, фраза, таким чином ставиться метр. Приєднується решта птахів, ти чуєш такий пандан і відчуваєш це як джазовий сейшн. Ритм тримається, під нього можна танцювати. Але, цікаво, в нього потрапляють інші звуки, неорганічного походження. Десь щось грюкнуло, і ти заздалегідь знаєш, що тут має грюкнути, попадає точно в долю, або не попадає, але зрозуміле композиційне значення цього непопадання. Світ ніколи не фальшивить.
— Твої заняття дизайном — захоплення чи друга професія?
— Сімейне. Я виріс в сім’ї художників. Батько у мене великий шрифтовик і графік, він свого часу зробив епоху в книжковій ілюстрації. Це ж була славнозвісна четвірка — Лосін, Монін, Чижиков і Володимир Перцов. У той час книжкова графіка була авангардом мистецтва, графіки належали до інтелектуальної еліти. Зараз вони практично всі не при справах. Мама моя, Валентина Ульянова, також дуже яскраво починала на цьому шляху, але потім пішла працювати у фонди. А дизайном мені дуже подобається займатися, але все залежить від замовлень. Мабуть, мій периферійний статус тут на руку, попсові рекламки не замовляють. Потенційний замовник вже знає, що звертаючись до Перцова, отримає щось неформатне. Так у мене вийшла виставка композицій до «Весни священної» Стравінського в Київському планетарії або буклет для Кафедри старовинної музики.
— А чим ти заробляєш на хліб?
— Працюю в журналі «Мій комп’ютер» літературним редактором. Хоча там досить мало проявляюся, наскільки мені відомо, я майже культова фігура серед читачів. Прізвище моє подобається, чи що… Я в цьому просторі досить стороння людина і спочатку ставився до цього як до випадкового заняття. А зараз розумію, що хоч літератор з мене ніякий, проте цю роботу ніхто інший так не зробить. — Ти твердиш, що ти маргінал… — Мені не подобається статус маргінала. — З іншого боку, хочеш руху однодумців. Ти здатен стати з прапором, очолити загін чи ти одинак? — Мені дуже подобається стояти з прапором. Але для цього має шлея потрапити під хвіст. Робити ситуацію набагато важче, ніж у вже готовій ситуації ставати з прапором. Київ — неслушне місце для подібних поривів. Тут так багато життя, що можна або намагатися його осідлати, — у перспективі роботи з випадковістю, або діяти як літературний герой — аргонавт-алканавт. — Як ти себе уявляєш в майбутньому? — Абсолютно не уявляю. Якщо ти про плани, то маю намір вигнати стадо корів на Європейську площу. Якщо серйозно, зараз готую до Форуму музики молодих цикл «Віргиналія» для клавесину та гітари. Паралельно просять надати його для еротичного балету в один московський нічний клуб, де мій знайомий працює директором. Йому сподобалася моя ідея сипати горіхи у клавесин… Але насправді ніякого майбутнього немає. — Чи так вже й немає? — Найоптимальніше — поїхати в село. Я знаю одне чудове село, де дільничий пише картини, а голова займається магією і збирає у себе аналогові синтезатори, пів-хатини взагалі в проводах і транзисторах… Ось якщо вийду з нинішнього піке, то поїду собі туди і зроблю там власний театр.
