Роман ГРИНЮК: «Держава й досі не знає, що з нами робити»

Печатки, установчі документи та прапор — це все, що таємно вдалося вивезти з захопленого бойовиками університету. ДонНУ став першим закладом вищої освіти, який залишив окупований Донбас і оселився за 800 кілометрів від рідних териконів. У Вінниці університет фактично з нуля розпочав свою діяльність, отримавши в розпорядження колишнє адмінприміщення ювелірного заводу. Досі він немає власних гуртожитків, орендує всі чотири навчальні корпуси, збирав із нуля наукову бібліотеку і крок за крок облаштовує свої лабораторії офісною технікою. Але своїм прикладом ДонНУ доводить, що можна залишатися найкращим не завдяки, а всупереч. За п’ять років у екзилі університет очолив ТОП вінницьких вишів, увійшов у десятку класичних університетів, а нещодавно потрапив до QS-рейтингу вищих навчальних закладів Східної Європи та Центральної Азії. Секрет успіху простий, каже ректор ДонНУ, професор Роман ГРИНЮК. Університет втратив стіни, але зберіг людей, які продовжують творити його успішне майбутнє.

«ПЕРШІ НОТКИ ТРИВОГИ З’ЯВИЛИСЯ ЩЕ НАВЕСНІ 2014-го»

— Із наближенням 3 листопада, п’ятої річниці, коли Донецький університет розпочав свою освітню діяльність у Вінниці, мимоволі згадуєш про ті буремні події, що змусили нас залишити рідні стіни. Перші нотки тривоги з’явилися ще навесні 2014-го, коли ми збиралися на проукраїнські мітинги з надією відстояти український Донбас, але перші сутички, кровопролиття, перша смерть нашого випускника Дмитра Чернявського на очах міліції — все це вже викликало занепокоєння і змусило нас до скорочення навчального процесу. Уже в середині травня студентів в університеті практично не було.

Другий «поштовх» ми відчули, коли 5 липня 2014 року в Донецьк зі Слов’янська увійшли підрозділи Гіркіна-Стрєлкова. Після цього розпочалися перші захоплення збройними формуваннями гуртожитків і автопарку університету. Так само відбувся силовий варіант зняття українського прапора, який висів на будівлі головного корпусу університету. Відверто, на той момент ми мали надію, що прийде вересень і все заспокоїться. В той час нас підтримали міністр освіти Сергій Квіт та громадський діяч Святослав Вакарчук. Вони не побоялися приїхати вже в окупований Донецьк. Спілкувалися зі студентами, співали гімн України в актовій залі, підтримували, як могли.

Але на початку осені вже стало очевидним, що складна ситуація лише посилюється. У вересні 2014 року надійшла команда з так званого уряду ДНР зібрати викладачів і озвучити наказ про підпорядкування закладу новому «уряду». Ми зібралися колективом, озброєні люди представили свого «ректора», зачитали псевдонаказ і сказали, що ті, хто не згодні, можуть звільнятися. Дали добу для того, щоб визначитися. Єдине, що я попросив, — діяти в межах розумного, щоб людей, які не погодяться на умови бойовиків, не чіпали. Емоції були шалені і різні. Найбільше боявся, щоб не було переслідувань, а вони не забарилися... Це змушувало діяти швидко і рішуче. Університет оточили: ніхто нічого не міг взяти, крім особистих речей. Ось цей прапор, який ви бачите, студенти і співпрацівники винесли, сховавши під одягом. Я забрав установчі документи і повідомив Міністерство про факт захоплення бойовиками інфраструктури університету. І вже за кілька днів зустрівся з міністром освіти і науки С.М.Квітом.

«СТУДЕНТИ ПОЧАЛИ «ТЯГНУТИ» УНІВЕРСИТЕТ НА МИРНУ ТЕРИТОРІЮ»

— Слід сказати, що на той період міністерство діяло досить сміливо і соціально відповідально. Ще на початку 2014 — 2015 навчального року був виданий наказ, який давав можливість усім студентам донецьких і луганських навчальних закладів переводитися до інших вишів зі своїми бюджетними місцями. І тоді багато наших студентів, які розуміли, що ситуація загострюється, почали переводитися в інші заклади освіти — Києва, Дніпра, Харкова. Проте студенти і співробітники боролися за український ДонНУ. Найактивнішими були філологи і журналісти. Вони створили ініціативну групу «Врятуй Альма Матер», організували збір підписів за те, щоб університет перемістити з окупованої території. Тобто жодних спецоперацій, політичних проектів не було. Держава ні тоді, ні зараз не знає, що з нами робити. Ми не мали досвіду, прикладу, навіть розуміння того, як це можна зробити. Просто було сильне бажання і підтримка та принципова громадянська позиція колективу.

Пам’ятаю, як Сергій Квіт особисто передзвонив до тогочасного голови Верховної Ради Володимира Гройсмана і запитав, чи зможе Вінниця нас прийняти і підтримати. «Вінниця зможе!», — відповів Гройсман. І вже наступного дня я поїхав на зустріч із представниками влади. На той час уявлення не мав, скільки буде людей, студентів, на які площі ми претендуємо, що нам зможуть запропонувати. Але гостинність вінницької землі відчув одразу — буквально після розмови з представниками департаменту освіти і науки Вінницької ОДА. Один із заступників директора — Андрій Лисак запропонував на перший порах зайняти його кабінет, а для зборів нам надали конференц-залу департаменту. Після цього ми запустили онлайн-реєстрацію для студентів і викладачів. І вже наприкінці вересня до Вінниці почали приїздити перші викладачі, студенти і співпрацівники. Хтось, побачивши умови, вирішив шукати місце роботи в інших вишах на Україні, але чотири сотні відважних залишилися з університетом, попри незрозумілі умови праці та відсутність житла. І вже 3 листопада ми розпочали навчальний процес. За університетом переїхало понад 5 тисяч студентів. Нині всі вони вже випустилися і працюють на благо України.

«День» ГАСИВ ІНФОРМАЦІЙНУ «ПОЖЕЖУ», ЩО ДАЛО МОЖЛИВІСТЬ КОЛЕКТИВУ ПЕРЕОСМИСЛИТИ ПОСТАТЬ ВАСИЛЯ СТУСА»

— Чи було легко? Не було! Ми відчували певне напруження як з боку колег із місцевих вишів, бо ми ж в їхніх очах конкуренти, так і від місцевої громади, яка ставилася насторожено, бо не знала, хто ми такі. Та й засоби масової інформації «підігрівали» ситуацію, шукаючи негативні приводи і друкуючи матеріали, які пов’язували університет з проросійським Донецьком. Потім почали закидати, що університет не шанує своїх випускників, бо ще з 2008 року ігнорує присвоєння ім’я Василя Стуса, яке ініціювало студентство. Скажу так: ми були послідовними у вирішенні цього питання. І я дуже вдячний газеті «День», яка вчасно підставила своє плече і почала друкувати матеріали на підтримку Університету. Фактично «День» гасив інформаційну «пожежу», що дало можливість колективу переосмислити постать Василя Стуса й усвідомити, хто він для нас. Ми запустили громадське обговорення, круглі столи, взагалі була потужна кампанія. І досить символічно було, що саме на Вінниччині, батьківщині Василя Стуса, вишу було присвоєне ім’я цього поета-борця. Сталося це восени 2016-го. А наказ про присвоєння імені Василя Стуса університету привіз до Вінниці Герой України Левко Лук’яненко. Це поставило остаточну крапку в цьому питанні й запустило механізм потужного бренду «Ім’я зобов’язує!».

Власне, Стус здружив нас із газетою «День». З виданням склалися не лише партнерські, добрі, а й дружні стосунки. Газета і головний редактор Лариса Олексіївна багато зробила як для вирішення поміркованого питання присвоєння імені Василя Стуса нашому Університету, так і для становлення Університету на вінницькій землі. Тому на четвертий рік перебування Університету у Вінниці Ученою рада університету присвоїла звання почесного доктора Ларисі Івшиній. І якраз цей рік був 80-ю річницею відзначення дня народження Василя Стуса. Тобто лінії збіглися, а зірки зійшлися. Ми щоразу за можливості висловлюємо повагу і подяку газеті «День», її редактору і вам, як представнику видання у Вінниці.

«УНІВЕРСИТЕТ СПИНАЄТЬСЯ НА НОГИ І РОЗПРАВЛЯЄ ПЛЕЧІ»

— Сьогодні університет активно розвивається за напрацьованою стратегією. Працює за трьома векторами, один з яких — науковий. ДонНУ має три спільні наукові лабораторії з Інститутом НАНУ, досліджуємо проблематику, якою ніхто не займався на вінницькій землі, — це прикладна механіка, фізико-органічна хімія, фізика магнітних явищ тощо. Саме в подільському регіоні заявилося п’ять потужних шкіл у рамках хімічної галузі. До прикладу, коли ми приїхали, на три області Центрального регіону — Вінницьку, Хмельницьку і Житомирську — був один доктор хімічних наук, завдяки нашому Університету маємо тепер шість науковців. І вони сьогодні очолюють наукові школи. Крім цього, посилилася підготовка наукових кадрів зі спеціальностей, яких у регіоні раніше не було, — це філософія, політологія, право, хімія тощо. Саме на базі нашого вишу проходить всеукраїнська олімпіада з управління трудовими ресурсами, в якій беруть участь студенти всіх закладів вищої освіти країни.

Крім цього, ДонНУ є майданчиком для підготовки старшокласників до олімпіад різних рівнів. Ми готуємо дітей з хімії, біології, фізики. Маємо систему профорієнтації — «Відкрита бізнес-академія», яка працює за різними напрямами: діє школа економіста, фінансиста, аналітика, туристичного бізнесу, підприємництва, маркетингу і т. д. При чому займаються школярі безоплатно. Маємо науковий парк, створений з метою комерціалізації наукових розробок наших науковців. Наші викладачі і студенти мають можливість пройти стажування за кордоном, відвідуючи заклади-партнери в межах академічної мобільності. За рік від 60 до 90 студентів використовують цю можливість. І це не лише виші країн-сусідів (Румунії, Литви чи Польщі), а й Великої Британії, Франції, Греції. Водночас запрошуємо викладачів-візитерів із інших країн. Їх небагато, бо наше законодавство дещо не ліберальне в цьому плані, але вони є, і ми радо користуємося можливістю працевлаштувати зарубіжних професорів, які читають свої спецкурси, зокрема для студентів іноземних мов та міжнародної економіки.

Усе це в комплексі дає можливість отримати підтримку від роботодавців, які працевлаштовують наших випускників і задоволені їхніми компетентностями. За п’ять останніх років ми випустили приблизно 7 тис. фахівців, 70% із яких працюють за фахом. Серед них не лише вінничани, а й вихідці з Донецької області, які не повернулися на окуповану територію, а залишилися працювати у Вінниці. Я особисто знаю багатьох студентів із Донецька, які працевлаштовані в судовій і правоохоронні системах і успішно працюють. Це все я веду до того, що кліше «виш-переселенець» — це вже не про ДонНУ, університет спинається на ноги і розправляє плечі, займаючи лідерські позиції в рейтингах серед класичних університетів України та Європи.

«ВЕЛИКА НАУКА НЕ МОЖЕ РОЗВИВАТИСЯ БЕЗ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ БАЗИ»

— Донецький національний університет імені Василя Стуса має свою історію і плекає свої традиції. Наш потужний кадровий потенціал — це люди, які є викладачами, професіоналами, експертами, новаторами. Плюс — це студенти, креативні, відповідальні, професійні, які заряджають викладачів і співробітників. І от ця синергія дає позитивний результат. Ми вміємо працювати в екстремальних умовах і не боїмося перешкод. Хоча, як ректор, я досі в боргу перед колективом університету за те, що не зміг вирішити болючі соціальні питання.

Знаєте, от минуло п’ять років, і це як певна точка, що буде далі, ми не знаємо, держава не знає. Коли ми сюди їхали, то мали таку надію, що мине рік-два, все закінчиться і ми повернемося. Навіть у наказі про наше переміщення написано: «до моменту, коли окупована частина стане українською». Але п’ять років спливло, а ситуація не змінилася. І сьогодні, маючи певні позитивні результати, нас стримує розв’язання найбільш важливих проблем для нашого університету — це інфраструктура, тому що велика наука не може розвиватися без сучасної науково-дослідницької бази. Ми сплачуємо велику суму коштів за оренду приміщень, хоча могли б витрачати їх на зміцнення матеріально-технічної бази. По-друге, наші викладачі досі винаймають житло. Багато сімей уже народили дітей у Вінниці. Вони закінчують вінницькі школи, тобто по суті вінничани, а соціальні питання не вирішені. Я все ж таки маю надію, що ми зможемо реалізувати ідею створення кампусу для університету. Як це буде — варіантів багато, все залежить від політичної волі та інвестицій.

«ДОНЕЦЬКІ УКРАЇНЦІ СТАЛИ ЗАРУЧНИКАМИ, А СУЧАСНИЙ ДОНЕЦЬК НАГАДУЄ РЕЗЕРВАЦІЮ»

— Про повернення в Донецьк наразі не йдеться. Сьогодні до цього ніхто не готовий і, крім того, що питання деокупації не вирішено, є ще й людський чинник і як нам контактувати і спілкуватися з тими людьми, які обрали проросійський університет, фактично прийнявши владу бойовиків. Водночас хіба зможе проукраїнський викладач, який натерпівся від свого вибору, навчати дитину, яка вже п’ять років виховується на ворожих традиціях імперської Росії?! Я не кажу, що не вірю в повернення, але наразі не можу знайти механізмів: як і за яких умов це буде можливо.

Сьогодні багато різних поглядів, що робити з Донбасом: забути чи боротися. Серед людей, які залишилися, є чимало українців. Донецькі українці стали заручниками, а сучасний Донецьк нагадує резервацію. Це впливає на людей, місто стає спустошеним, зачиняють великі магазини, пустіють вулиці, площі. Донецьк стає сірим. Чекати на зміну влади в Росії не варто, бо імперські амбіції росіян — вони незмінні. Власне, це підтверджують історичні публікації в газеті «День». Той, хто її читає, розуміє значно більше, ніж той, хто дивиться лише новини.