Російські археологи просять допомоги в українських колег

Про це «День» дізнався від співробітників Інституту археології НАН України, зателефонувавши до установи з іншого приводу. Яке значення для археології, і зокрема української, має зазначена пам’ятка і чому росіяни звертаються по допомогу до іноземних колег, пояснив, відповівши на запитання «Дня», Яків Петрович ГЕРШКОВИЧ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України.

— Яке наукове й культурне значення має Лівенцівська фортеця? Чи є в Україні аналоги?

— Лівенцівська фортеця розташована біля Ростова-на-Дону, на березі р. Мертвий Донець, найдовшого з рукавів у дельті Дону. Вона входить до Лівенцівського археологічного комплексу, площа якого становить майже 8 га. До нього також належать поселення й некрополь бронзового віку, скіфські поселення і могильник.

Усі ці пам’ятки достатньо цікаві, але головною, поза всякими сумнівами, є саме фортеця. Її було споруджено приблизно у ХХ — ХVІІІ стст. до н.е. Власне, тут є дві фортеці: Лівенцівська й Каратаєвська, але на сьогодні найдослідженішою є Лівенцівська. Про них знали давно, проте головна заслуга у з’ясуванні їхнього справжнього віку й характеру належить відомому українському археологові, який торік пішов із життя, Станіславові Никифоровичу Братченкові. Він здійснив тут розкопки у 60-х роках минулого століття.

Ця фортеця відноситься до дуже цікавого періоду в історії. На той час була сформована широка мережа зв’язків між населенням на територіях від Південного Уралу й Центральної Азії до Карпат, Дунаю, Балкан і Пелопоннесу. У степового населення з’являються перші достовірні колісниці, швидко й кардинально вдосконалюються предмети металевого озброєння і праці.

Можна впевнено сказати, що ці зв’язки мали торговельний характер. Водночас (і внаслідок цього) відбувалася надзвичайно сильна «мілітаризація» суспільств. На Сході про останнє свідчать знахідки поховань воїнів-колісничих у відомому Синташтинському могильнику, на Південному Уралі, і дуже оригінальні поселення типу Аркаїму, а на Заході, у Трансильванії й Словаччині, — скарби металевих виробів, серед яких і предмети озброєння й городища з ровами, валами, кам’яними будівлями.

До речі, у той час у Малій Азії саме на перехресті торговельних шляхів уже давно існувала Троя, а на території сучасної Болгарії — така відома археологічна пам’ятка як Езеро.

Археологи бачать загальну картину, відправні пункти зв’язків на Сході та Заході, але нам дуже мало відомо про проміжні ділянки й можливі відгалуження шляхів. Відкриття Лівенцівської фортеці суттєво заповнило прогалину в наших знаннях. З’ясовано, що вона розташована на перехресті сухопутних і водних шляхів сполучення у їхньому передкавказько-кримському напрямку. Тут мешкала заможна скотарська община, яка контролювала зимові пасовиська дельти Дону. За приблизними підрахунками, у цілому в фортеці одночасно перебувало до 300 людей і близько 3000 голів худоби.

Тут виявлено достатньо складну систему кам’яних споруд, розташованих по периметру, а вздовж них — рови з вузькими проходами. Рови були вибиті у вапняку до глибини майже 3 м, були завширшки із 6 м. У фортецю не могла проїхати жодна колісниця, а кожен, хто йшов пішки, був під пильним наглядом охорони, яка перебувала на дахах кам’яних споруд. У середині цих споруд мешкали охоронці разом зі своїми родинами.

З’ясовано, що фортеця зазнала нападу, внаслідок якого була зруйнована. У стінах будівель і на дні ровів знайдено велику кількість крем’яних наконечників від стріл.

У Східній Європі такі пам’ятки теоретично могли існувати, особливо в пониззях річок, які впадають до Чорного й Азовського морів, але поки що їх тут не виявлено. С. Н. Братченко припускав, що їх було зруйновано внаслідок постійного підняття рівня моря і, відповідно, води в дельтах річок.

Фортеці не відомі, але у великій кількості збереглися звичайні поселення, поховання в курганах. Для більшої частини України вони належать до так званої бабинської культури, але особливо близькі мешканці фортеці були до населення Керченського півострова й південного та західного узбережжя Криму.

— Наскільки Лівенцівську фортецю досліджено? Яку роль у введенні пам’ятки в науковий обіг відіграють праці Станіслава Братченка? Як збагачує українську науку дослідження цього комплексу?

— С. Н. Братченко почав планомірно досліджувати фортецю 1965 року. Тут, до речі, працювала експедиція не тільки Інституту археології АН УРСР, а й Ростовського краєзнавчого музею. За п’ять років було розкопано понад 1800 кв. м — це лише чверть загального периметру. На Каратаївській фортеці розкопки не проводили взагалі.

С. Н. Братченко був керівником розкопок, сам обробляв матеріал, а це дуже довга й важка справа. Оскільки я багато років працював разом із ним, можу сказати, що він постійно намагався повернутися до Лівенцівки, щоб продовжити розкопки. Ця мрія залишалася нереалізованою через суто бюрократичні перепони, а головне — через зайнятість у новобудовних експедиціях, які С. Н. Братченко тривалий час очолював у Донецькій і Луганській областях.

Частину матеріалів із Лівенцівки він опублікував ще 1976 р. у книжці «Нижнє Подоння за доби середньої бронзи». 1997 року була написана книжка «Лівенцівська фортеця. Пам’ятка культури доби бронзи», але видати її на той час в Україні було неможливо. Спроба зробити це в Німецькому археологічному інституті, у Берліні, також несподівано виявилася даремною: взяли рукопис, обіцяли опублікувати, а потім відмовилися (на мою думку, це була велика помилка німецьких колег). Лише п’ять років тому книжку було надруковано в Луганську завдяки С.М. Санжарову, професорові Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. Невеликий наклад розійшовся моментально. Із різних міст і держав почали надходити запитання, де і як можна дістати книжку. І ось тепер «Видавничий дім «Скіф» видає її вдруге. Книжка побачить світ уже за два-три тижні. Утім, і цього разу на всіх охочих її може не вистачити.

Безперечно, ця книжка вже стала своєрідним археологічним бестселером. Цьому сприяє як значення самої Лівенцівської фортеці, так і постать автора, адже про нього самого можна писати книжки. Він цурався будь-якого фальшу в житті і в науці. Історичні висновки С. Н. Братченка позбавлені дешевої надуманої сенсаційності й сентиментального захоплення, які так властиві побудовам сучасних міфобудівників-шарлатанів і їхнім прихильникам, які пристрасно мріють бути одуреними.

Без перебільшення Лівенцівська фортеця не менша за науковою вагою і значенням, ніж ті пам’ятки, які тут уже було названо. Я не прихильник тривіальних порівнянь із Троєю, Стоунхенджем чи єгипетськими пірамідами, тим більше в цьому випадку Лівенцівська фортеця як пам’ятка певної території й часу нічим їм не поступається.

— Яка ситуація склалася зі збереженням Лівенцівського комплексу? Яких заходів має бути вжито? Як можуть взаємодіяти українські й російські колеги в питанні захисту цього комплексу та в інших аспектах? Чи є подібність щодо стану охорони пам’яток археології в Росії та в Україні?

— Ситуація складається просто жахлива. Протягом останнього тижня до нас від ростовських колег надходить украй загрозлива інформація. Вони нагадують, що 1992 року Лівенцівську фортецю у складі Лівенцівського археологічного комплексу було взято на держоблік. Залишки фортеці були законсервовані й збережені як об’єкт культурної спадщини, що не підлягає відчуженню із державної власності. Утім, зараз всупереч федеральним законам землю, на якій розташований комплекс, продано, і тут споруджуватимуть котеджі.

Ми готуємо звернення від українських науковців до губернатора Ростовської області пана В. Ю. Голубєва. На жаль, як ви розумієте, наші можливості тиску на російські владні структури достатньо обмежені. Але сама ситуація нам дуже добре відома — нині про руйнацію пам’яток в Україні повідомляють майже щодня. Полями й лісами бігають хлопці з металодетекторами, грабіжники серед білого дня можуть руйнувати давні поселення й могили, ті ж самі забудовники... Усе це трагедія для сучасної археологічної науки й суспільства. Безперечно, має бути знайдено єдине розв’язання цієї проблеми як для України, так і для Росії.

Ми — різні держави, але археологічні пам’ятки в нас однакові. От і Лівенцівська фортеця досліджена українським археологом на російській землі, до того ж, за археологічною термінологією, вона належить до кам’янсько-лівенцівської культурної групи (Кам’янка — поселення у Східному Криму). У дельті Дону жили люди, які не могли не знати й, безперечно, спілкувалися зі своїми сусідами, зокрема і з тими, які жили в Північному Причорномор’ї й Криму.