Ростислав ХОТИН: «Владі вигідніше дати пресі економічну свободу,

— Зрозуміло, коли телебачення Австралії або Швеції — говорить Ростислав, — робить програми, скажімо, про Таджикистан чи Руанду. Цілком логічно, що жителям країни ситої, спокійної цікаво знати, що діється в інших куточках землі, їх приваблює екзотика. І, напевно, дивно б виглядала півгодинна передача про той же Таджикистан, скажімо, в нинішній Індонезії, де падає режим Сухарто. Так само і в Україні — нашим людям дуже болять власні проблеми, тому те, чим займаються вітчизняні журналісти-міжнародники — ніби мистецтво для мистецтва — може багатьох і дратувати.

Хоча, можливо, це проблема не тільки глядача — але й самих журналістів-міжнародників. Із вежі зі слонової кістки, в якій жила ця привілейована каста радянських спеців, вони виходять неквапливо й неохоче. Досить подивитися вітчизняні інформаційні та політичні телепрограми, аби пересвідчитися, як рідко переймаються їхні автори системним аналізом подій за рубежем — із обов’язковими аналогіями з ситуацією в Україні, вписуванням подій тієї чи іншої країни у загальносвітовий контекст, заглибленням у історію проблем і прогнозуванням їхнього розвитку та впливу на геополітичні процеси. Власне кажучи, вперше як мета проекту якраз про такий підхід до зарубіжних подій були заявлені на нашому ТБ саме «Вікна у світ», а продовжив справу — через три роки! — «Особливий погляд».

— Мені дуже цікаво, — стверджує Хотин, — аналізуючи ситуації в інших країнах, порівнювати їх між собою, знаходити спільні моменти та проектувати процеси на Україну. Я ніби постійно для себе відповідаю на запитання: чий шлях нам доведеться пройти неминуче (більш розвинених суспільств), чийого ми можемо уникнути, а що б нам бажано у жодному випадку не повторювати. «Особливий погляд» — це телевізійна діагностика посткомуністичного світу на знаковому рубежі XXI сторіччя. На що пацієнт (у даному випадку — це країна) слабує, на що перехворів, і на скільки піддається лікуванню. Наприклад, у першій передачі йшлося про Косово — по-моєму, зрозуміло, що це невиліковна проблема для Сербії на десятиріччя. Друга програма — про Литву, вона була трохи ностальгійною, ми ніби повернулися до тих подій, коли маленька балтійська країна очолила рух від Москви і витримала — така тендітна — величезний кремлівський тиск. У Польщі ми зустрічалися і з Ярузельським, і з Валенсою — двома людьми, епохи яких пройшли, і Польща зараз — уже абсолютно інша, третя, але все ж таки вона є дитиною і першого, і другого... У Придністров’ї ми показували його совітизм, який і ставить штучні перешкоди діалогу з Кишиневом...

— Однак при цьому у жодній своїй програмі ви не даєте абсолютно прямих, констатуючих відповідей на болючі питання. Ви відходите від репортерської прямолінійності і знімаєте, по суті, вже не ТБ-передачу, а документальний фільм. До речі, той глядач, який звик не думати самостійно, а поглинати готові відповіді на всі запитання, часто при цьому дивується.

— Так, ми прагнемо уникнути ідіотської однозначності. Нам здається, що через напівтони, через передачу атмосфери життя, почуттів, емоцій людей, через ненав’язливу подачу часом полярних думок і позицій можна сказати набагато більше, аніж розставляючи безповоротно точки над «і», не даючи глядачеві можливості самому зробити висновки...

До речі, подібна начебто «відстороненість» не заважає творцям програми проводити дуже чітку авторську лінію, практично завжди пропонуючи глядачеві деяку ексклюзивну ідею, власний діагноз, говорячи про речі, раніше ніде й ніким не висловлювані вголос. Скажімо, у програмі про Польщу прозвучало й отримало оригінальне трактування поняття «нереволюційної революції», а Молдова, на думку Хотина, у XXI сторіччя увійде без Придністров’я, котре застигне у стані самоконсервації...

— Як ви щоразу освоюєтеся в новій країні, як знаходите тих людей, котрих будете знімати (коли це, звісно, пересічні громадяни), яким чином починаєте відчувати нібито чужі проблеми — своїми?

— Кожна програма — це логічне завершення тривалого процесу відстеження теми, років читання на цю тему, моніторингу конкретних ситуацій... Я не чекаю, коли десь раптом виникне криза. Ніщо, скажімо, не заважає мені зараз активно цікавитися проблемою Македонії, болгаро-македонських культурних зв’язків, так само, як, скажімо, Косово чи Абхазією я займався ще задовго до конфліктів... Я просто фанат цієї справи, це велика частина мого життя, і до кожної країни для зйомок ми їдемо з великим «рюкзаком» інформаційного багажу за спиною, з готовим баченням проблеми, готовою концепцією...

— Та чому, скажімо, у програмі про Придністров’я, з кількох хлоп’ят-друзів, присутніх у кадрі, героєм програми ви робите одного з них — Віктора? Як відбувається цей відбір?

— Тому що завдяки Віті, мені здається, ми могли провести якусь паралель із самим Придністров’ям... Він унікальна така маленька людина — і не хороша, й не погана, і не відмінник, і не юний наркоман... От, ніби, й співчуваєш проблемам придністровців, їхнім переживанням, але не можеш не розуміти, що десь вони вже штучні, що ці люди давно вже не стільки патріотично налаштовані, скільки прагматично. Що багато шахрайства у тому, що там діється...

— Наскільки істотний, як на тебе, відсоток такого політичного «шахрайства», політичної користі у джерелах виникнення «гарячих точок» у всьому світі?

— Елемент переслідування якихось своїх, корисливих, цілей, бажання задовольнити особисті амбіції присутній, напевно, у будь-якому, як сепаратистському, так і доцентровому русі. Коли Індія, наприклад, має бажання передусім приєднатися до п’ятірки ядерних держав — а не вийти з десятки найбідніших держав світу — це, погодьтеся, трошки дивно виглядає. Складно бути чеченцем у дуже люблячій Росії, готовій утримати Чечню за будь-яку ціну... Складно бути албанцем, задушеним у сербських обіймах... Однак, із іншого боку, можна ж сконцентруватися і на проблемах економіки, рівні життя власного народу, замість того, щоб, скажімо, прагнути до створення курйозної другої албанської держави...

— Прагматизм тих, хто очолює подібні рухи, — зрозумілий. Та що штовхає у божевілля війни народи? Які джерела масового психозу на території багатьох постсоціалістичних держав?

— Вважаю, мілітаризація свідомості мільйонів людей. Десятиріччя життя у переконаності оточення ворогами. Непізнання нормального, спокійного, обивательського життя, в якому немає місця подвигу! Навіщо, справді, здійснювати подвиги? Подвиг — це вже екстремальна ситуація, це вже війна: всіх проти всіх, чи всіх проти одного... До речі, ця героїзація життя радянська, гадаю, і була однією з глобальних причин падіння Системи. Реальність просто не витримала цієї штучності, цієї брехні, цієї протиприродності... І, між іншим, якраз Росії, російському народові, ще, можливо, і пам’ятник треба ставити — коли порівняти ситуацію з тією ж Югославією, наприклад, і боротьбою сербів, які втратили верховенство... Треба зрозуміти російську людину, наскільки це болюче: пережити таку велич, і раптом стати просто країною... І те, що Росія вийшла з цієї ситуації все ж таки досить цивілізовано, без глобальних конфліктів із країнами, що відділяються — це, як на мене, свідчить, що народ був на висоті, попри всю великодержавну несправедливість колишнього режиму стосовно народів колишнього Союзу.

Проблема самостійності мислення і волі до декларування власної думки — ключова для сучасної вітчизняної журналістики. На відміну від багатьох інших, ця професія і в нові часи не втратила колишньої престижності та деякого, нехай не завжди великого, та все ж часто стабільного рівня оплачуваності. Однак усвідомлення власної значущості в середовищі професіоналів — на тлі мас менше обдарованих колег — зробило набагато поширенішим той особливий «пофігізм», який за радянського режиму був усе ж таки привілеєм лиш особливо приголублених владою, та й то прикривався вірним служінням Ідеї... Нині принципу — яка різниця, чиї інтереси обслуговувати, аби лиш робити це якісно, на належному рівні — слідують відкрито, часом навіть бравуючи. У результаті проблема професійної етики дедалі частіше зводиться лише до суми, за яку соромно (чи не соромно) «віддавати всього себе у боротьбі за Це».

Безумовно, розбещує журналістів влада — завдяки, як і раніше, належній тільки їй ексклюзивній можливості страчувати і милувати, спокушати і карати, придушувати найменше як ідеологічне, так і економічне самостояння. Що, однак, не знімає відповідальності й із самих журналістів. Адже якщо поки в Україні у них і немає можливості бути абсолютно незалежними, то вибір між тією чи іншою залежністю вже є — в умовах уже реально існуючого в країні плюралізму інтересів різних фінансово-політичних сил.

Ростислав Хотин принципово вважає за краще не їздити, наприклад, у групах журналістів, котрі супроводжують тих чи інших офіційних осіб (на їхнє власне запрошення) в поїздках країною чи за кордон.

— Я знаю, — говорить Ростислав, — що Клінтону, наприклад, набагато цікавіше подорожувати з 35-ма журналістами, котрі платять за себе, і які вільні, пишуть із самоповагою про те, що дійсно думають, аніж везти за собою залежних добровольців, котрим просто можна наказати, як і що писати. Погодьтеся, набагато приємніше боротися за симпатії цивілізованої, незалежної преси, аніж намагатися контролювати все і вся, гнобити, принижуючись самому та принижуючи інших, і все ж таки — тим самим — віддаляючись від декларованих цілей наближення до норм європейської демократії. Набагато вигідніше владі дати пресі повну свободу, передусім економічну, щоб ЗМІ мали можливість стати самоокупними, багатими, щоб вони не були змушені продаватися наліво й направо, чим на найвищому рівні загрожувати: мовляв, я знаю, хто за ким стоїть, за якою газетою, за яким каналом... Реалії ж такі, що, коли не повертатися дуже далеко назад, монополізувати свободу слова у країні вже нікому не вдасться — отже, владі треба вчитися будувати свої взаємостосунки зі ЗМІ на основі цивілізованого європідходу...

— А що заважає, як на тебе, самим журналістам зберігати професійну гідність?

— Я гадаю, що передусім — залишкове радянське мислення, що не дозволяє багатьом навчитися бути вільними людьми, незалежними від держави, від яких би то було структур, від мундирів... Свобода розпоряджатися собою — це те, до чого ми повинні всі, не тільки журналісти — прийти у результаті, і чого досягнути, я гадаю, складніше навіть, аніж, скажімо, провести в країні економічні реформи.

Ростислав Хотин не спокушається щодо власної «просунутості», і не відділяє себе від колег, які борються не тільки із зовнішньою, але і внутрішньою несвободою. Можливо, єдина його відмінність від багатьох з нас, схильних до песимізму — відчуття щастя, яке, за його словами, не покидає його всі останні роки.

— Ми, напевно, ще не усвідомили до кінця, — говорить Хотин, — як нам у житті пощастило. Колись ми внукам або правнукам будемо гордо розповідати, що на наших очах кардинально мінявся світ, розпались імперії, горталися календарі навіть не сторіч, а тисячоліть — причому не тільки у хронологічному плані, але і в сенсі якоїсь формули — життя, суспільства, цивілізації... Цей, звичайно, унікальний час, і я просто насолоджуюся тим, що я, саме я — свідок його.