РИМСКИЙ ПАПА — хто він такий?
18 травня Каролю Войтилі виповнюється 81 рік. Вже майже 23 роки він очолює одну з християнських Церков — світову Католицьку церкву. Під іменем Івана Павла II він займає древню кафедру Римського папи.
Що таке «римський папа» («батько», «наставник»)? Це, по-перше, глава Римо-католицької церкви, найбільшої церкви світу, яка налічує понад мільярд віруючих. Одночасно папа є верховним правителем Ватикану — мікроскопічної суверенної держави, що знаходиться на пагорбі Монто Ватикано в центрі Риму й з усіх сторін оточена високою кріпосною стіною. Титул «папа» (відповідає православному «патріарх») існує в Західній церкві з IV століття; а до того глава Західної церкви іменувався «єпископом». Римські папи мають довгий офіційний титул, який включає такі назви духовної посади, як «Єпископ Риму і намісник Ісуса Христа», «Наступник Св. Петра, князя апостолів», «Патріарх Заходу», «Монарх Ватикану», а ще — «Раб рабів Божих». Папа Іван Павло II — 263-й папа в майже 2000-літній історії Західної церкви.
Майбутній Папа — Кароль Войтила народився у Польщі, в містечку Вадовіце недалеко від старовинного Кракова. Виховував Кароля батько, який служив офіцером (мати померла, коли сину було 9 років). Був він людиною серйозною, навіть суворою, особливо після смерті дружини, і дуже віруючою. Тому вважав за потрібне гартувати характер сина, призвичаювати — морально й фізично — до найтяжчих умов життя. Кароль з юних років відзначався завзятістю, сміливістю, атлетизмом, а також відкритим «контактним» характером. Грав у футбол, плавав у небезпечних річках, їздив на лижах у горах, коло підніжжя яких розташоване його рідне місто Вадовiце. З дитинства був дуже побожним.
В автобіографічній книзі «Дар і таємниця» Іван Павло II написав, що в молоді роки його вельми приваблювала інша дорога — література, мовознавство, театр. Дуже цікавила молодого Войтилу історична граматика, старослов’янська мова. «Тоді вперше мені почала відкриватися містика слова ... Я наблизився до таємниці Слова, «яке стало тілом і поселилося серед нас (Ісус Христос)». Пізніше інтереси хлопця переключилися на філософію та теологію.
Перед самим початком Другої світової війни Кароль вступив до Краківського університету на факультет польської філології. Під час окупації університет було закрито, професорів і викладачів арештовано й відправлено до концтабору. Студенти, серед них і Кароль Войтила, зайнялися самоосвітою, організовували підпільні гуртки. Членом (автором і актором) однієї такої театральної групи був Войтила. Безсумнівно, Кароль Войтила міг би стати славетним актором — стільки в його обличчі виразності, значимості та привабливості. Можна думати, що акторський талант та сценічний досвід стали важливою складовою славетної харизми Папи Войтили, сприяли його впливу на людей.
Під час німецької окупації, аби не потрапити до Німеччини, Кароль працював робітником у каменоломні хімічного концерну «Солвей» у Кракові. Каменярі, разом з якими він працював, добре ставилися до «студента», часто звільняли його від роботи. Через багато років, вже будучи Краківським архієпископом, Войтила відновив дружні стосунки з своїми колишніми товаришами по каменоломні, бував у них вдома, хрестив дітей і внуків, служив по померлих. І тепер, живучи у Ватикані, папа любить спілкуватися із своїми земляками, радо приймає колишніх знайомих.
1942 року Кароль Войтила таємно вступив до Краківської духовної семінарії, яка працювала у підпіллі. Лекції, власне бесіди з викладачами, відбувалися на приватних квартирах. Нормальне навчання розпочалося після війни. Кароль вчився завзято й дуже успішно, через що іноді ставав предметом жартів своїх товаришів — прозвали його «Майбутнім святим». 1946 року 26-літній Кароль Войтила став священиком — отцем Карлом і поїхав продовжувати освіту до Риму, до університету Ангелікум, де захистив докторську дисертацію з проблем теології. Священик з Польщі став відомий не тільки науковими успіхами, але й атлетизмом, схильністю до спортивних ігор. Після двох років парафіяльної служби вчився на філософському факультеті Краківського університету, пізніше став там професором, керівником кафедри. Займався історією етичних доктрин, співставленням загальної етики з етикою християнства. Постійно вивчав мови — Папа добре знає 7, а в урочистих випадках звертається до пастви на 57 мовах. Вибираючись з візитом до тієї чи іншої країни, Папа Войтила завжди знайомиться з мовою її народу, старанно працюючи iз спеціалістами. Для нього це не тільки обов’язок, але й задоволення.
Кароль Войтила — один із нечисленних письменників в історії Римського папства. Список його робіт — пастирських, наукових, літературних (драми і поезія) — сягає майже 500. Чимало з них пекладено українською. Великим інтересом широкого кола читачів (не тільки католиків і не тільки віруючих) користуються енцикліки та послання Папи Івана Павла II — вони звичайно торкаються важливих для всіх проблем сучасного життя.
Коли Каролу Войтилі було тільки 44 роки, він став архієпископом Краківським, а через три роки (1967) — кардиналом. Хоча життя кардинала у соціалістичній Польщі не було простим, Войтила активно реформував життя своєї архідіоцезії, розбудовував духовну освіту, допомагав віруючим. У ті суворі часи, коли свобода слова й думки постійно обмежувалася, Католицька церква стала для поляків «вільною територією», єдиним місцем, де людина відчувала себе людиною.
Великою подією у житті Католицької церкви, а також у житті кардинала Войтили став реформаторський II Ватиканський Собор 60-х років, у роботі якого Краківський архієпископ брав активну, помітну участь. Саме тоді стали поміченими широким церковним загалом здібності, освіченість, гуманістичні прогресивні погляди Войтили. Він укладав і редагував важливі документи, переконував колег, виступав перед Собором. Його виступи стосувалися таких питань, як роль церкви у сучасному світі, релігійна свобода, роль мирян у церковному житті. Мабуть, саме тоді, під час роботи II Ватиканського Собору, Кароль Войтила зробив важливий крок у майбутнє — до свого папства.
16 жовтня 1978 року, після смерті Івана Павла I, Конклав кардиналів у Ватикані обрав кардинала Карла Войтилу із Кракова 263-м Римським папою. Обрання було сприйнято світом як сенсація — це був перший на Римській кафедрі слов’янин, поляк (протягом останніх 455 років папами обирали виключно італійців), а до того — людина з-за страшної «залізної завіси». Католицька церква рішуче оновлювалася.
13 травня 1981 року, через три роки після обрання, папа став жертвою замаху, вчиненого турецьким мусульманином Алі Агсі. Справа виявилася загадковою — судовий процес так і не зміг остаточно з’ясувати причини нападу на Римського понтифіка, а також його замовників. До замаху Папа тішився непоганим здоров’ям, з того часу воно помітно погіршилося. Втім, він неодноразово просив про помилування злочинця.
У своїй діяльності Іван Павло II постійно керується постановами II Ватиканського собору і продовжує політику двох своїх, вельми ним шанованих, попередників — пап Івана ХХIII і Павла VI (про цю пошану говорить ім’я, яке Кароль Войтила взяв собі після обрання). Це, насамперед, політика діалогу зі світом, із помісними Католицькими церквами, а також із церквами інших конфесій. Цій політиці слугують і численні пастирські вояжі Івана Павла II. Аби оцінити цю сторону місіонерської діяльності Папи, треба згадати, що його попередники взагалі не подорожували, не виїжджали навіть за стіни Ватикану. А Іван Павло II виїжджав за межі Італії понад 120 разів і продовжує робити це й сьогодні, — попри слабке здоров’я. Він став першим в історії Папою, який спустився із слонової ієрархічної башти Ватикану і пішов у гущу людей світу. Треба віддати належне світові — він сповна оцінив заслуги Папи-поляка.
Під час візитів Папа торкається не тільки церковних чи релігійних питань. Там, де порушуються громадянські свободи, Іван Павло II закликав до справедливості, поваги громадянських прав. Під час численних поїздок до найбідніших континентів — Африки та Південної Америки — вимагав від багатих західних кредиторів скасувати борги цих країн, просив «не ставили справедливість і право вище милосердя». «Як то можливе, — пише папа, — що в наш час є люди, котрі помирають від голоду, приречені на неписьменність, не мають доступу до елементарної медичної допомоги, позбавлені домівок, у яких могли б мати притулок?» Папа безстрашно відвідує «гарячі точки» планети, такі, як Куба, Чилі та ін.
Не був винятком також останній візит Римського папи — до Греції, Сирії та Мальти на початку травня цього року. Вшановуючи св. Павла, засновника християнського універсалізму, Папа не обминув проблем миру на Близькому Сході, закликав ворогуючі сторони поважати права кожного народу на самоврядування, засудив силові методи розширення територій.
Величезне значення мали візити Папи Войтили до соціалістичної Польщі. Його приїзди стали одним із каталізаторів тих процесів, які зрештою привели до розпаду соціалістичної системи. Перший візит Папи, якого комуністичний уряд змушений був приймати, відбувся 1979 року, у темні часи політичної безнадії й економічного застою. Фотографії, документальні кадри цих зібрань вражають — то безбережне море, мільйони людей, які вийшли на вулиці вітати свого істинного (а не фальшивого) духовного вождя, незважаючи на всі заборони та на страх покарання. Папа Войтила пробудив у поляків віру у свої сили, в те, що вони — більшість. Він ніколи не закликав до повалення режиму, але постійно повторював, що «так не повинно бути, гідністю людини не можна нехтувати». Звертаючись до людей, Кароль Войтила говорив: «Не бійтеся! Відкрийте двері Господу! Не бійтеся!» Може, саме в ньому причина того, що поляки першими «вийшли з системи».
Папа є, звичайно, прихильником демократії. Вважає, однак, що демократія потребує стійкої етичної основи, фундаменту вартостей, а не тільки права голосу. Без етичного мінімуму, без високої культури презумпції людини в усьому й над усе, демократія може приводити до розпаду, анархії. Як в церкві, так і в державі.
Коло проблем, якими займається Папа, надзвичайно широке і торкаються вони не тільки церковного життя. Скажімо, проблема єврейства, іудаїзму. Століттями християнські церкви сповідували неприйняття і навіть ненависть до євреїв; у певні дні в церквах читалися старовинні тексти прокльонів в адресу іудеїв. Все це формувало суспільний антисемітизм і стало однією з причин постійних гонінь, погромів у багатьох європейських країнах. Iван Павло II намагається перервати цю ганебну середньовічну традицію: «Треба, щоб кожний усвідомив, що сини Iзраїлю є нашими старшими братами», що Старий Заповіт — то спільна спадщина християнства й іудейства. Папа спілкується з рабинами, з іудейськими теологами, підтримує дружні контакти з багатьма євреями, зокрема із шкільним приятелем iз Вадовіце. Єврейське питання є для нього також одним із аспектів загальної проблеми мирного співіснування різних культур. У Посланні до Міжнародного дня миру 2001 року Папа Iван Павло II сказав: «У минулому відмінності культур часто ставали джерелом непорозумінь та причиною війн ... Зустрічі з представниками інших культур підтверджують мою впевненість у тому, що взаємна відкритість віруючих різних релігій може принести велику користь справі миру і загальному добробуту людства». Яскравим показником ставлення Папи до людей інших культур є, зокрема, склад Колегії Кардиналів Ватикану — цей високий католицький орган ніколи не мав такого інтернаціонального складу, як сьогодні.
Іван Павло II зустрічається з духовними особами інших релігій і конфесій, відвідуючи їхні храми, влаштовуючи спільні зустрічі — чого ніколи не було в анналах Католицької, зрештою, будь- якої іншої Церкви. Так, 7 травня цього року він відвідав старовинну мечеть у Дамаску, спілкувався з мусульманським духовенством уперше в історії християнства.
Унікальним є започаткований Іваном Павлом II широкий процес перегляду темних сторінок історії католицизму і публічне каяття від імені Церкви за скоєні колись провини. Серед того, за що вибачається римський архієрей, знаходимо деякі справи інквізиції, свавілля Хрестових походів, засудження у минулому таких видатних людей, як Галилей, Дж. Бруно, Ян Гус, Лютер та ін. 4 травня цього року, під час зустрічі з єпископатом православної церкви Греції, папа просив пробачення за взяття та пограбування Константинополя 1204 року. Це вельми контрастує з позицією, скажімо, Російської православної церкви, якій «ні за що вибачатися» (!)
Папа Іван Павло II активно втілює в життя доктрину Другого Ватиканського собору щодо єдності християнських церков, всіляко підтримує світовий екуменічний рух. Він впевнений, що «те, що нас єднає, є набагато більше того, що нас ділить ... Всі ми віримо у того самого Христа — отже, існують підстави для діалогу (між конфесіями)».
Папу постійно відвідують люди — паломники з усього світу, земляки з Польщі. Відомі політики, вчені, художники, письменники, артисти, духовні пастирі різних країн, конфесій і національностей вважають за честь бути прийнятими Іоанном Павлом II, почути від нього хоч кілька слів. У Ватикані були, серед інших, Горбачов, Клінтон, Єльцин, Рабин, Бразаускас та багато інших. За результатами численних опитувань, папа Войтила — найпопулярніша особа сучасності. У 1995— 96 роках кілька міжнародних часописів визначили папу Івана Павла II Людиною року і століття.
Папа Іван Павло II неодноразово засвідчував свій інтерес до України, до її людей. Так, під час святкування 1000-ліття хрещення Русi він дуже хотів приїхати до Києва, взяти участь в урочистостях. Напередодні ювілею писав: «Вже на початку свого понтифікату я висловив бажання духовної пілігримiки до місць, які були колискою церкви Київської Русi. На жаль, з відомих причин, не маю змоги побувати на землі святих Ольги й Володимира». (Тоді забороняла комуністична влада, сьогодні — православні фундаменталісти. Крайні ідеології нерідко сходяться.) Іван Павло II вважає, що існують «кровні» зв’язки, які єднають його з народом українським: «Ви є синами великої християнської сім’ї народів слов’янських. Папа, як і ви, є слов’янином і завжди прагне бути разом зi своїми братами».
Видатна особистість — то завжди велика незбагненна містерія, якій неможливо дати раціональне пояснення. Від чого залежить сила впливу Папи Івана Павла II на людей, на суспільство, на його величність Час? Які б факти, події, думки, деталі життя не наводити, завжди залишається таємниче Щось, не підвладне нашому аналізу.
