Село милосердя

Почну розповідь про унікальну історію часів Великої Вітчизняної війни з листа, котрий прийшов з Москви на ім’я колишнього першого секретаря Бориспільського райкому партії, нині покійного, Анатолія Петровича Зозулі. Журналіст і письменник Анатолій Пилипович Полянський писав 28 серпня 1980 року: «Як бачите, не залишаю вас у спокої ні усно (точніше телефонно), ні письмово. Але, як говориться, взявся за гуж... Тим більше, що воно того варте. Питання з виданням книги «Село милосердя» вирішене остаточно. Книга буде видаватися у солідному видавництві з ілюстраціями. І тут виникли обставини не передбачені нами раніше: ілюстрації! Добре було б знайти ентузіаста-фотографа, котрий би виконав ваше доручення з хорошим настроєм».

Ось так я став тим «ентузіастом-фотографом» і вперше, а я працюю в газеті вже багато років, почув про «Село милосердя», конкретніше, про село Кучаків (нині Кірове) та його жителів, які, ризикуючи своїми життями, врятували від смерті сотні червоноармійців.

Київ, який не витримав наступу 17 німецько-фашистських дивізій і бездарного командування, здався. Тисячі його захисників з боями відступали на схід. Ціною власної крові, власних життів бійці прагнули хоч на деякий час завадити загарбникам окуповувати рідну землю. Здавалося б, у цій загальнонародній трагедії зосталося місце лише для смутку й покори. Та було не так. Бої з німецько-фашистськими загарбниками докотилися до Борисполя... І наближалися до Артемівки.

Вибухи снарядів, кулеметні черги, постріли чули жителі Артемівки та Кучакова. Чим можуть допомогти воїнам беззбройні селяни, а серед них жінки, діти, інваліди? Бій під Артемівкою, як пише автор книги, тривав дві доби. І до ночі стихла канонада, постріли. Картина бою була страшна. Поруч з убитими нашими воїнами розкидані трупи коней, понівечені гармати, обгорілі автомашини, мотоцикли, спалені танки... і чувся стогін поранених.

Уночі ті, хто міг, підійшли до сільських хат і повідомили селян, що під Артемівкою багато поранених. Бійці, котрим необхідна допомога. До ранку рятувати поранених зголосилося чи не все село.

Хай вибачать мені родичі тих, кого вже немає з нами, і ті, хто живий і здоровий, що не назву всіх, бо їх 64 особи. Але все ж таки згадаю кілька прізвищ. Це директор школи Лаврентій Білик, сільський фельдшер Євдокія Горунович, Ольга Пащенко (Комащенко), Уляна Хобта, Василь Томілін, Варвара Соляник, сестри Лідія та Одарка Пащенки, Софія Дворник...

Підводи з пораненими прямували з поля бою в село. Виникло питання, де розмістити таку кількість поранених, коли рахунок іде на сотні бійців. Вирішили, що більшість поранених розмістять у приміщеннях школи. А тих, кому місця не вистачить, розберуть по хатах. В Ірини Расіч та Ольги Комащенко оселилося по шість чоловік, у Григорія Тригубенка — чотири. У деяких хатах було по двоє, троє, одному пораненому.

Без кваліфікованих медиків практично неможливо врятувати сотні людських життів...

На щастя, до села, до підпільного госпіталю, прибилися лікар медсанбату Рафаель Попов’янц, фельдшер Сара Бумагіна, флотський воєнлікар другого рангу, а пізніше начальник підпільного госпіталю Афанасій Гришмановський.

Проблем у медиків було багато і, насамперед, ліки, перев’язочні матеріали. Тож добували в ешелоні, котрий німці пустили під укіс поблизу Кучакова та із розбитих санітарних машин тощо.

Варили їжу пораненим усім селом у казанах, каструлях. Зносили до госпіталю жителі Артемівки і Кучакова сало, яйця, картоплю, молоко, хліб... Та й своїх домашніх поранених ставили на ноги. Оскільки було багато поранених, у приміщенні школи влаштували чи не пральню. Треба було прати не лише одяг, а й бинти.

Тут же Попов’янц, Гришмановський, Бумагіна робили операції пораненим.

Минали дні й легкопоранені, залікувавши рани, переодягнувшись у цивільне, залишали гостинне, не побоюсь сказати, героїчне село. Маршрут тих воїнів, хто, завдячуючи українським селянам, вижив, був на схід. Солдати переходили лінію фронту, щоб влитися в ряди Червоної Армії і визволяти рідну землю від німецько-фашистських загарбників.

Доля всіх, хто одержав друге життя у Кучакові, невідома. Хоч багато хто з них приїздив, особливо на День Перемоги, в Артемівку та Кірове (Кучаків). Лікар Рафаель Попов’янц та фельдшер Сара Бумагіна на час написання книги (1983 рік) працювали в Росії, Афанасій Гришмановський — загинув під час відходу від Кучакова...

На жаль, серед 64 селян Кірового (Кучакова) нині з нами лише Софія Іванівна Тригубенко (Батюк), Іван Васильович Дворник, Ольга Кирилівна Пащенко (Комащенко), Уляна Єлисеївна Хобта та Ганна Сергіївна Веремієнко, яка мешкає у Києві.

Зустрівся з ними через 26 років, після того, як фотографував їх уперше. Роки- роки, нелегке селянське життя, сиве волосся, ціпочки, як постійний атрибут і спомини про ті лихі часи проклятої війни.

Вони зовсім не думали, що здійснили подвиг в ім’я життя. Молоді юнаки й дівчата, жінки, немолоді жителі села робили все, що могли, аби врятувати людські життя. Кожен знав, що на фронті воюють їхні сини, батьки, брати і, можливо, їм теж знадобиться допомога...

Чому про такий подвиг українських селян так довго мовчали. Думаю, що тема відступу Червоної Армії на схід хоч і була очевидною, замовчувалася. Радянська пропаганда вип’ячувала лише те, що було вигідно.

А що таке півтисячі врятованих жителів? Та нічого, бо на полях битв гинули сотні тисяч воїнів у безглуздих операціях, коли до певної дати треба було взяти Київ чи Берлін. Як пише в післямові до своєї книги «Село милосердя» Анатолій Полянський: «Історії Великої Вітчизняної війни подібні приклади поки що невідомі. Це був воістину народний подвиг, здійснений, що називається, всім миром — від малого до старого!».

І «винуватець» того, що книга «Село милосердя» з’явилася на світ, — учасник тих подій Олександр Крутських. Це він розповів Полянському про те, що замовчувалося довгі роки після війни.

Коли вже книга «Село милосердя» вийшла у світ, тоді не лише Україна, а й весь колишній Союз дізналися про подвиг українських селян.

Щороку влітку на полі під Артемівкою цвітуть червоні маки. Як спомин, що тут пролилася людська кров...

65 років минуло з того часу...