СЕРЕНАДА

Смугаста сорочка, сині шкільні штани і ще за СРСР зроблені сандалі говорили про те, що його гардеробові років вісім. Він безтурботно махав ногами, сидячи на парковій лавці.

Несподівано, як жива риба, яка валяється в магазині «Дно» на купі своїх напівдохлих сестер, він почав широко розкривати рота. Потім його обличчя стало набувати різних виразів: від жалюгідного до рішучого. Він став надувати легені в такт рухам губів: це була німа пісня. Чим далі, тим більше його пика набувала відтінків відваги. Він зачепив пару порцій повітря голосовими зв’язками й виникло легке озвучення пісні.

Він дуднів: «Врагу не сдается наш гордый «Варяг», пощады никто не желает!»

Двоє його передніх зубів були вибиті. Решта, у міру наближення до трагічного затоплення крейсера, настовбурчилися, як багнети.

Раптом він усміхнувся своєю беззубістю. Усмішка зникла. Потім спалахнула знову. Він блимав нею, як бортовий сигнальний прожектор. Він випромінював її стрункій пані в білому костюмі, що читала на сусідній лавці. Її пишне волосся було укладене в урочисту піраміду. На щоках виднілися ямочки.

«Тонучий» загравав. Вона здригнулася, поглянувши на нього, бо до цього моменту не помічала моряка-соліста з психдиспансера. Хоч вона й відвернулася спішно, співав він тепер виключно для неї, відкриваючи рота на максимально дозволену природою вертикаль.

Його очі наповнилися слізьми, він дійшов до рядка «Последний парад наступает».

Біло-костюмна богиня різко закрила книгу і драпонула. Матрос за нею.

Як вона летіла! Поли костюма розвівалися крилами. Перелякана чайка зникала у хмарах.

Напівпотонулий варяжець зупинився і, пихато дивлячись на білу пляму, заспівав знову. Тільки на весь голос. Дико, надривно, жахливо!

Японськими міноносцями наближалися два міліціонери.