Сергій КВІТ: «Університетська журналістська освіта в Україні ще не відповідає вимогам ринку»
Віднедавна Національний університет «Києво-Могилянська академія» очолив Сергій КВІТ — доктор філологічних наук, професор, критик, есеїст, автор збірників статей і монографій «Свобода стилю» (1996), «В межах, поза межами і на межі» (1999), «Дмитро Донцов: ідеологічний портрет» (2000), «Основи герменевтики» (2003). Людина, яка сформувалася як науковець вже в нерадянський час і прийшла в академічну систему зі сфери незалежної публіцистики, зберегла оригінальність погляду на речі й розповіла «Дню» про своє бачення становлення сучасної журналістики, роль у її розвитку української мови та як боротися з примітивним популярним стилем в ЗМІ, а також — чим нині живе Могилянка.
— Ваша наукова творчість і діяльність пов’язана з літературознавством, але за фахом ви — журналіст і понад 12 років викладаєте для студентів- журналістів (у Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка і в НаУКМА). Чи відбулася за цей час динаміка змін запитів молодих журналістів?
— Звичайно, динаміка дуже серйозна. Студенти практичніше ставляться до навчання. Вони краще усвідомлюють важливість свого часу, витраченого в стінах університету. Адже саме тут вони мають можливість здобути такі знання та вміння, які допоможуть їм стати справжніми професіоналами, вибороти гідне місце на медіа-ринку. З іншого боку, ці прагнення не завжди екстраполюються молодими людьми на університет. Якщо вони не знаходять там того, що їм потрібно, вони переключаються на щоденну редакційну роботу і при бажанні також стають професіоналами. На мій погляд, університетська журналістська освіта в Україні ще не відповідає вимогам ринку. Тому, хоч як це не парадоксально, вона може залишитися на узбіччі тих процесів, які відбуваються у вітчизняних медіа. Оскільки розвиток Могилянської школи журналістики відбувається згідно з сучасними західними стандартами журналістської освіти, ми намагаємося поширювати наш досвід на всю галузь.
— У 90-тi роки багато говорили й писали про загальну провінційність, відсталість української журналістики, насамперед порівняно з російською. Якими причинами ви б це пояснили і якою бачите ситуацію сьогодні?
— На початку 90-х років усе краще з СРСР зосереджувалося в Москві, від кадрів і технічних можливостей до більшої дозволеності для самовираження, ніж у такій тероризованій «провінції», як Україна. Для Росії часи горбачовської перебудови були зоряними в сенсі свободи слова. Боюся, що на тлі теперішньої фашизації російського суспільства вони вже ніколи не повторяться. Я хотів би звернути увагу не на професійну українську журналістику тих часів, хоч ми мали добрі приклади, а на «самвидав», який виплеснувся на майдани міст. Це був тріумф свободи слова. До того ж, ця журналістська продукція приносила прибуток. На сьогоднішній день ситуація повністю змінилася. Тепер українські новини (передусім теле- і радіо-), а саме репортерська діяльність, є основою журналістської професії, вони повністю відповідають так званим світовим новинним стандартам або ж цінностям. Вони є справді якісними. Виробники новинної продукції в нашій країні орієнтуються на публіку, вони бояться звинувачень у непрофесіоналізмі та маніпуляторстві. Медіа стають цивілізованим бізнесом. Сьогодні відчувається важливість запровадження справжнього громадського мовлення. Це заслуга всього українського суспільства, його громадянських інтенцій. Російська ж новинна продукція дрейфує у бік стандартів чи то чорної сотні початку ХХ століття, чи то Північної Кореї.
— В Україні чомусь важко «розкручуються», набувають впливовості серйозні аналітичні, культурологічні видання, що не дозволяє підняти загальний інтелектуальний рівень преси. Чим це пояснити?
— Головними причинами є пригнічений стан української мови, насамперед у друкованих медіа, та заангажованість політичних аналітиків. Журналісти пішли далі в розвитку своїх корпоративних цінностей, ніж загалом політологи й соціологи. Хоч я не схильний переоцінювати нашу журналістську громаду. Гуманітарії переважно не мають де друкуватися. Це образний вислів, оскільки надрукувати зараз можна будь-що, але це не має належного полемічного контексту, ідейно структурованого й аргументованого. Колоніальний стан української мови у незалежній українській державі, тобто штучне обмеження її застосування в медіа, вказує на нерозуміння нашим політикумом пріоритетів національної безпеки в ширшому тлумаченні.
— Десять років ви редагували суспільно-культурний журнал «Українські проблеми». Чи не думаєте над стратегією вдосконалення його розвитку?
— Це був унікальний журнал, з яскравим інтелектуальним колом. Він вийшов із самвидаву, був заснований видатним громадським і політичним діячем, багатолітнім політв’язнем, поетом, публіцистом і націоналістом Зеновієм Красівським. «Українські проблеми» (ще від 1991 року) — була назва, яку ми вирішили не змінювати. На сьогоднішній день формат класичного «товстого» журналу я вважаю неперспективним, оскільки зараз масово виходять книжки. У 90-х роках українська поліграфічна галузь майже завмерла, тому була, наприклад, потреба в публікації великих літературних і філософських творів. Сьогодні потрібний солідний консервативний за світоглядом журнал «оціночного» характеру (із статтями, есе, рецензіями та інтерв’ю), який би виходив регулярно, йшов на передплату, мав кошти на власний веб-сайт і початкову «розкрутку». Причому інтернет-версія повинна бути ширшою за паперову, з блогом, аудіо- та відеофайлами. Це була б якась противага надмірному поширенню сьогодні примітивного стилю масової культури.
— Минає третій місяць, як ви очолили один із найпрестижніших в Україні університетів. Чи задумуєтеся над стратегією вдосконалення його розвитку?
— Стратегія розвитку Києво-Могилянської академії має власну логіку. Ми звертаємо увагу на поглиблення корпоративної культури, перетворення нашого університету з навчально-наукового на науково-навчальний заклад, запровадження університетської автономії, відкриття докторських програм (PhD) західного зразка, заснування власного університетського містечка (кампуса) з повною інфраструктурою за межами Києва, відкриття теологічного та медико-екологічного факультетів, входження до рейтингу 500 кращих університетів світу.
— Могилянка — це не тільки інтелектуально-наукові традиції нашої культури, це ще й велика духовна традиція. Що варто зробити, на вашу думку, щоб НаУКМА посилила свій уплив у цій сфері?
— Могилянка має на своїй території два діючі храми. Точніше, в другому, Святодухівській церкві, щойно повинні розпочатися богослужіння. Церква розміщується у старовинному будинку XVII століття, в якому завершилися реставраційні роботи. У нас виникають нові традиції, як, наприклад, щорічна лекція-проповідь духовної особи для першокурсників, з якої для студентів розпочинається їхній перший навчальний рік. Вже чотири роки поспіль в нас виступають представники українських церков. В переспективi я бачу нашу Академію серед лідерів у галузі теології. Так, як це було колись.
— У «Нотатнику» Євгена Маланюка є такі гірко- дошкульні проникливі слова: «В Києво-Могилянському періоді і Академії була кепська «аполітичність», майже безнаціональність, і тому Академія і її вихованці підготували поразку Полтави і «культуру» Петербургу». Як сьогодні ви прокоментували б цю історіософську тезу?
— Такого роду претензії мають слушність з позицій сьогоднішнього дня. Дійсно, в Україні надто пізно оформилося модерне усвідомлення національних інтересів, козацькі війни відбувалися головним чином під релігійними прапорами. Однак ми повинні враховувати, що вихідці з Києво-Могилянської академії були людьми доби бароко, включно зі щирими прагненнями універсалізму. Багато з них вірили в реалізацію своєї просвітницької місії на православних, у т.ч. російських теренах. Хоч і сьогодні ми бачимо безперспективність концепції якогось «цивілізування» Росії. Поруч із тим, з Могилянки вийшло багато гетьманів, святих, інтелектуалів, українських громадських і політичних діячів. Головне, що протягом усіх часів після заснування Академії 1615 року, українці з трепетом ставляться до неї саме як до свого, українського джерела знань і духовності.
