«ЩАСТЯ — ЦЕ незнайомий пейзаж»

Дивні фільми часом дарують нам країни, просунуті в світле й прогресивне майбутнє. «Що не день, то неприємності» — повідомила нам француженка Клер Дені, а далі розповіла страшну історію двох подружніх пар. Чоловіки, які очолюють сім’ї, займаються якимись ризикованими медичними експериментами. Їх наслідки непередбачувані — в одному випадку дружина стає (або ж у ній це розкривається) вампіром і загризає молодого чоловiка, що пройшов до неї крізь усі перешкоди. Іншого лікаря, який щойно одружився з чарівною молодою жінкою, мучать нічні страхiття і поки незрозумілі бажання. Молодята оселяються в готелі і у Шейна (так звуть героя фільму) виникає взаємний потяг до однієї з покоївок. У фіналі вона віддається йому, не передбачаючи, чим усе це закінчиться. Він не тільки випиває її кров, але і з диким гарчанням починає поїдати апетитне жіноче тіло… Ось уже неприємність так неприємність.

Судячи з усього, це один з наскрізних, магістральних сюжетів сучасного кіно. Героєм тут є людина, професія якої — зцiлення чужих душ і тіл. Але ось коли трапляється пожежа у власній душі, коли руйнуються конструкції всередині він стає безпорадним. У вже славнозвісній картині «Піаністка» австрійця Міхаеля Ханеке (Гран-прі Каннського фестивалю, у Москві його показали як сюрприз) Ізабель Юппер грає людину, чий світ — висока класика, музика Баха і Шуберта. Вона викладає у вищому учбовому закладі, у неї учні, часто вразливі й невпевнені у собі. Їх треба навчити — не тільки професії, але й умінню відмовлятися від усього, зосереджуватись на божественному значенні дарованого згори звучання. Так що вона і терапевт, яким педагогу неминуче доводиться бути. Сама Еріка, або ж професор Когут, у виконанні Юппер — саме втілення професіоналізму, зосередженості, холодного розрахунку. Адже музика рідна сестра математики, тут соплі недоречні.

Спочатку здається, що в житті Еріки немає нічого, крім музики. Живе вона з матір’ю (чудова роль Анні Жірардо), ніяких чоловіків та інших низовинних предметів не спостерігається. Як раптом ми виявляємо героїню у звичайнісінькій кабінці для перегляду порнофільмів. Ах! Круте, найпримітивніше, брутальне порно. Це після Баха. Ну, ні фіга собі! Хоч Еріка, незважаючи на свої сорок з гаком, незаймана. Трохи пізніше нам дозволять поспостерігати, як вона сама, за допомогою нехитрої операції, позбавляє себе цнотливості. Але це вже після того, як у її житті раптово з’являється чоловік.

Чоловікові цьому, Вальтеру, років так 23—24, він пристрасно закохується у професора, до того ж він любить музику і домагається того, що вступає до консерваторії, стаючи учнем жаданої жінки. Спочатку вона чинить опір — справедливо побоюючись, що її світ, такий автономний і міцно вибудований, руйнується під тиском молодої енергії. Але потім починає здавати позиції. Несподівано помітивши, що одна з її учениць небайдужа до Вальтера, Еріка запросто підсипає у кишені її пальто бите скло. У результаті сильне поранення руки. Ну, а потім юнакові оголошується вердикт: так, вона буде з ним кохатися, але неабияк. Професор уже давненько продумала партитуру постільних оргій, і тепер готова її пред’явити. Юнак дивується: а навіщо? Навіщо тут математика, коли йдеться про любовну поезію. Але Еріка опирається й на черговій зустрічі підносить товстий пакет з інструкціями. Прочитай, вивчи, будеш у курсі справи.

Юнак сприймає все це як любовну гру, в якій він напевно досвідчений. Але все не так просто. Урок не вивчений, констатує професор, значить буде переекзаменовка. Але Вальтер гарячий і на крилах почуттєвої несамовитості вдирається до квартири, мамку-Жирардо закриває на ключ і кидається до коханої, щоб продемонструвати свої пізнання в галузі високої музики кохання. Але маска крижаної стриманості ні на секунду не спадає з обличчя Юппер. Читай, — велить вона. Уголос, по-шкільному. Будемо вчити гами.

Переказувати ту інструкцію не беруся. Еріка рекомендувала застосовувати до її тіла найсуворіші заходи. Одним словом, жорстке, брутальне порно. З використанням всіляких підручних засобів — мотузок, джгутів та іншого. Парубок, звичайно, приголомшений. Він чекав чого завгодно, тільки не цього. У паніці почуттів залишає її. Щоб через декілька днів повернутися. Ну, щось тягнуло його до неї. Вона використовує більш тонкі педагогічні прийоми, щоб схилити його в потрібну сторону. Ні, на цей раз він кидає її безповоротно. З прокляттями навіть.

Фінал такий. Еріка збирається на концерт, де сама буде виконувати щось iз Шуберта. У сумку кладе ніж. Ой! Заріже молодця, як пити дати. Шкода нам стає юнака. Вираз професорського обличчя не обіцяє нічого доброго. Монстр, щось інфернальне. Зараз Хічкок від заздрості у труні перекинеться. У фойє філармонії вона чекає Вальтера. Однак той пробігає з компанією друзів повз неї, не встигла вона й оком кліпнути. Ну що тут вдієш? Тоді вона встромлює ніж у власне тіло. Так. Нічого страшного. Заради плями крові, власне… І залишає храм мистецтва.

Як розуміти цей фінальний епізод? Він римується з тим, де вона, за допомогою звичайного леза, позбавляла себе цнотливості. Захисної плівки більше не існувало, шлях до реалізації сексуальних потреб був відкритий. Тепер ще один прокол, пролом навіть. Удар ножем у передпліччя — вже чи не відмова це від дотику до божественних клавіш фортепіано, від самої музики, яка досі прикривала душу від звірячих бажань?..

Сильна, потужно зіграна картина. Звичайно, йдеться не про якусь приголомшливу новизну. З часів Достоєвського і Ніцше уже скільки розказано про те пекло, яке може виявитися в душі людини, зовні цілком гармонійної, благополучної. Захід постійно використовує подібні історії. І майже завжди це приголомшує. Господи, ніхто і ніщо не може захистити людини, навіть посвяченої у гуманітарнi технології — Ханеке тут нещадний у своїй констатації.

Інший, дещо більш оптимістичний варіант цієї перманентної трагедії людського існування пропонує інший Каннський тріумфатор, італійський режисер Нанні Моретті у фільмі «Кімната сина» (нагадаю, він отримав вищу нагороду — Золоту пальмову гілку). Його герой, знов-таки, цілитель людських душ — психіатр, який приймає клієнтів у себе в будинку. У кожного свої пожежі й свої поломки, до кожного Джованні (його роль грає сам Моретті) повинен знайти особливий ключик. Однак така недосконалість і дисгармонія помалу позбавляють рівноваги й світ героя картини. Чужі тривоги й біди, далекі дзвони дзвонять і по тобі… Хоч начебто все у нього чудово. Красива, любляча дружина Паола, чудові діти, хлопчик і дівчинка, вже старшокласники. Чого ще потрібно людині?

Один з найбунтівливіших клієнтів раптово викликає Джованні до себе додому — погано йому, тужно на душi. Просить підключитися, допомогти. І саме у ці хвилини, син лікаря йде з життя — безглузда смерть під час підводного плавання. Важче, жахливіше лиха не буває у житті людини, не приведи, Господи! Що робити, як жити з обваленими кріпленнями й покрівлею? Усередині все згоріло вщент — за мить.

Джованні обертає свій гнів на того невдалого клієнта, будь він проклятий. Чи не він порушив рівновагу особистісних конструкцій? Чи не від нього стався крах? Щоб уберегти себе і сім’ю від наступних катастроф, лікар вирішує навіть відмовитися від своєї професії — дуже вибухонебезпечний матеріал, якісь бацили у ньому сидять, від яких заражаєшся і гинеш.

А потім буде лист від дівчини, з якою син познайомився у літньому таборі. І зустріч iз нею. У неї вже є хлопець, і Джованні з дружиною довго везуть їх крізь темряву ночі, сплячих. І буде ранок біля моря, і світанок, і розставання. І сльози — у глядачів. Але в душі Джованні намічається катарсис, прояснення, прорив до гармонії. Так, усе зруйнувалося і сина не повернеш. Однак він продовжує жити, він же не міг померти, піти, розчинитися. Він просто перемістився у просторі, зайняв інше місце. І треба перебудувати світ. Треба віддати любов своїм близьким, щоб уберегти від нових випробувань. Тільки любов — творче начало, тільки вона. Не треба викликати пекельну машину ненависті та руйнування, тоді вже точно загинеш.

Герой конкурсного норвезького фільму «Детектор» режисера Пела Якмана також психіатр. У нього хоббі — з металошукачем нишпорити по околицях. А хто шукає — той завжди знайде. Даниел знаходить кохану дівчину. І все б добре, але вона незабаром зникає. У результаті він знаходить і її, і батька, який неначебто загинув колись у Китаї, а насправді живий, і навіть живе поряд. Усе це разом розповідає про досить радикальні перебудови особистого світу героя, його власного іміджу. Змонтувати різні образи у нове «кіно» вдається не завжди, однак норвезький режисер оптимістичніший за багатьох своїх колег.

У іншій конкурсній картині, «Диких мідіях» Еріка де Брюна, розповідається про голандську глушину. Виявляється, провінція, провінційний побут і психологія є і в них. Красунчик Леєн дуріє від одноманітності і нудьги цього життя. У нього з’являється мрія — поїхати до Дубліна, в Ірландію, чий образ малюється йому як щось казкове і незвичайне. «Щастя — це незнайомий пейзаж»,— говорить він. Ну, як братик чехівських сестер, які все до Москви прагнули. Леєн також не доїде, не здійсниться мрія. Загине вона, причому даремно. Є щось згубне у цьому буржуазному світі, таки борці з ворожим ладом дещо у ньому розумілися. Хоч чомусь не зуміли вибудувати свій. Так воно завжди — у чужому городі легше розібратися. Своя душа — сутінки суцільні, хоч свічку став. Проте навіть сучасна кінематографічна техніка не завжди допомагає, так що…

У попередній своїй статті про Московський фестиваль я збрехав — крім «Нескореного» Олеся Янчука показали ще «Другорядних людей» Кіри Муратової та короткометражний студентський «Тир» Тараса Томенка. У ретроспективі… російського кіно. Імперське сонце ще багатьом світить, тому не будемо дивуватися. Скажу тільки, що обидва фільми виглядають цілком сучасно, з світового контексту не випадають. Так ми усі гуртом, хоч і поодинці, дивимося на цей світ.

А загалом, на мій погляд (і він солідарний з думкою багатьох журналістів і критиків), це був найуспішніший фестиваль у Москві за останні десять років. І за організацією, і за якістю програм — конкурсної та іншої. Так що мотиви для оптимізму все ж є. Не все так погано в будинку кіно…