Що ховається за концепцією «вільного» розвитку мов?..
За радянського режиму русифікація здійснювалася стократ більшими масштабами, жорстокішими методами. Йдучи до влади, комуністи обіцяли відродити українську мову, але, зміцнивши свою диктатуру, розгорнули шалений тиск на українізацію. Розстріляли майже всю інтелігенцію, голодом умертвили не менше 10 мільйонів українських селян, стільки ж загинуло українців у Другій світовій війні. Так було зменшено чисельність україномовного населення майже наполовину.
На місце знищених українців переселяються російські колонізатори, які займають керівні посади в усіх ключових сферах державного управління, виробництва, освіти, науки та ін. Русифікація набирала масового, всеохоплюючого характеру.
Особлива увага приділяється молодому поколінню. Відкриваються все нові й нові російські школи, які комплектуються найкращими вчителями, облаштовуються в найкращих приміщеннях, стають зразковими. Вчитися в таких школах стає престижним і для українських дітей. Ось тоді з'являється право батьків «вибору школи» для своїх дітей, яке 1958 р. закріплюється законодавчо. Зрозуміло, що за умов, коли російська мова панує всюди й гарантує кар'єру, батьки будуть обирати російську школу. Про наслідки цього права свідчать такі дані: якщо 1926 р. у міських українських школах навчалося 97% дітей, то в 1958 р. — лише 21%.
Але більшовицький режим на цьому не зупиняється. 1978 р. ЦК КПРС видає постанову про посилення викладання російської мови, а через п'ять років — про підвищення платні на 15% учителям російської мови. У таких містах, як Донецьк, Ворошиловград, Сімферополь, Миколаїв, Чернігів, не залишилося ні однієї української школи.
1958 р. за вказівкою з Москви ЦК КПУ і Верховна Рада узаконюють «недоцільність викладання українською мовою у вузах України».
Так українська мова була загнана на задвірки, стала мовою «селюків», від неї спішили відхреститися ті, хто попадав у місто. Українців же, які не цуралися рідної мови, режим розцінював мало як не ворогів народу, «українськими буржуазними націоналістами».
Ось такі витоки концепції «вільного» розвитку мов. Ще раз повторюю: вона виросла на крові мільйонів українців і не має права на існування. Російські ж шовіністи, п'ята колона, продовжують спекулювати на цій концепції, за найменшої нагоди намагаються її захистити, інтерпретувати як справедливе й природне явище.
Згадані автори пишуть, що «будь-яке адміністрування щодо мови ні до чого гарного не веде», але, на жаль, мають на увазі не часи більшовицького режиму, а часи незалежності України, закон про мови 1989 року. Якщо виходити з результатів виконання того закону, то можна сказати, що не було належного адміністрування щодо мов. Мали місце окремі обережні заходи відродження української мови. Відкрито незначну кількість українських шкіл, у вузах — групи з українською мовою викладання, для викладачів організовані курси з вивчення української мови та ін. Ці заходи студенти, російськомовні спеціалісти, за незначним винятком, сприйняли як належне. Але з кінця 1994 р. процеси почали затухати. Президентом став Л.Кучма. Формально він не проголосив російську мову офіційною, як обіцяв у своїй передвиборній програмі, але й не підтримував української як державної. Така позиція стала стимулом для посилення русифікації. Багато чиновників повернулися до спілкування російською мовою, у вищих навчальних закладах, особливо, де ректори росіяни, скоротили викладання українською мовою, як гриби ростуть комерційні інститути з російськомовним викладанням, видаються все нові й нові російські газети, створюються телерадіоканали. Перелік подібних фактів зросійщення можна продовжувати.
Держава повинна регулювати мовне питання. Вона не тільки має право, а й зобов'язана захищати мову корінного народу, забезпечити її домінуюче місце в суспільстві. Це право підтверджується світовою практикою. Навіть у країнах, де споконвіків одна національна мова, уряди й зараз приймають закони, що оберігають її від впливу іноземних мов. Мова об'єднує націю, є могутнім фактором трудової та політичної консолідації народу.
На жаль, керівництво нашої держави ігнорує цей фактор. Після прийняття закону про мови пройшло достатньо часу, щоб розв'язати мовну проблему, погасити вогнище розбрату навколо української та російської мов. Однак нинішній Президент час від часу підкидає в це вогнище дров. Раніше обіцяв російській мові надати статус офіційної, тепер, напередодні чергових виборів, розширив функціонування російської мови у вузах, заявляє, що «російська мова не повинна почуватися в Україні, як іноземна». А яка? Офіційна? Державна? Знову загадка, знову сигнал надії для російських шовіністів. Така політика, дійсно, ні до чого доброго не приведе.
Тільки тоді, коли українська мова стане дійсно державною, буде 80% українських шкіл, груп у вищих навчальних закладах (за чисельністю українського населення), тоді можна говорити про вільний розвиток мов.
