Що сталося з Донбасом: спроба осмислення

У вівторок у столичному Будинку кіно було людно. Важко пригадати момент, коли чимало киян та гостей міста виявляли зацікавленість у показі документалістики. А тим паче — якщо ця документалістика виступає не просто елементом фіксування певних подій, а є, так би мовити, маркером часу та, що найголовніше, змушує глядачів задуматися над побаченим і зробити висновки. Студенти, науковці, режисери, письменники та десятки любителів завітали на показ документальних стрічок від автора «Дня» Валентина ТОРБИ. Стрічок про... український Луганськ. Ці фільми знято задовго до сьогоднішніх подій, але вони, ніби нервовий імпульс нашої пам’яті, демонструють те, чому сьогодні Луганськ — неукраїнський. Нагадаємо, що Валентин Торба в Луганську був практично до останнього. Виїхав із міста лише у вересні. Упродовж перебування в місті він писав тексти для «Дня». Його статті пройняті сумним фактажем прорахунків і невдач української влади, болем, переживаннями та, звісно, вірою у звільнення міста. Можна сказати, що події, свідком яких він став у Луганську й майстерно описав на шпальтах «Дня», авторові вдалося передбачити в документальних стрічках. Тут — поетика, природа і... руїна водночас.

«Дякую газеті «День», яка прихистила мене, і головне — дала можливість писати, аналізувати, інформувати думки. Сидячи в тій ізоляції, в тому пеклі (не стільки від того, що там все вибухає, а скільки від того, що ти не знаєш, чи виберешся звідки, й чим все це скінчиться), кожні кроки по сходах будинку ти розцінюєш як небезпеку: йдуть за тобою. Щодня всі ці емоції в мені, як у вагітної жінки, накопичувалися. Треба було їх народити. Газета «День» допомагала в цьому — надавала можливість оприлюднювати ці думки, — зауважив автор перед переглядом картин. — Сьогодні багато чим відрізняється Київ від того Луганська, який нам вдалося показати? Чи змінилася система? Чи вона тут не така, як була в Луганську? Чи не потрапили ми в пастку, більш глибоку, ніж думаємо?»

Першою було продемонстровано стрічку «Лагідна сватівська спека» — поетичну короткометражку про малу батьківщину автора, невеличке містечко на півночі Луганської області, де сьогодні живуть переселенці із зони АТО.

«Я ставлю Валентина за приклад своїм студентам, — зауважив на представленні фільмів оператор Юрій ГАРМАШ. —  Показав їм стрічку й запитав, чому, провчившися чотири роки в університеті на кінематографічних спеціальностях, вони не зробили такої світлої картини? Багатьом стало соромно. Мені самому заздрісно, бо я про свою улюблену Полтавщину поки що такої світлої роботи, яка виступає зізнанням у любові рідному краю, не зняв. Валентин мене вразив, бо, не маючи спеціальної освіти, взяв камеру в руки, освоїв її сам, навчився робити монтаж і подарував нам надзвичайно цікаві роботи».

Після ліричного кіно глядачам запропонували першу серію проекту «Луганськ. Дев’яності» під назвою «Руїна». До певної міри картину можна назвати діагнозом часу. В ній — розграбовані заводи, зруйновані промислові центри, апатія населення... Стрічку побудовано на інтерв’ю з луганчанами з різних сфер діяльності. Вони розповідають про те, де були та що робили в 90-ті роки; чим, на їхню думку, цей період став для життя міста і країни; хто прийшов до влади, в який спосіб, які моральні, професійні чи кримінальні навички мали ці люди. На початку фільму автор вказав, що стрічка не є розслідуванням, її метою також не є демонстрація сенсацій або претензій на встановлення істини. У відео — лише мозаїка часу. Висновки кожен робить для себе сам. Картина ставить запитання, на які українському суспільству рано чи пізно доведеться знайти відповідь.

А завершила показ невеличка замальовка «Post Майдан». Автор показав те, що залишилося від Майдану. Важливою деталлю став випадковий кадр із польським журналістом, який на тлі розгромленого Майдану говорив своїм глядачам про те, що сьогодні захопили в Луганську приміщення СБУ та адміністрації... І що все більше відчутний у місті «російський фактор».

Власне, сам показ фільмів, як і творча дискусія, обмін вражень після перегляну мали ауру домашньої та відвертої розмови.

«Київ — місто, яке стало, як і в далекі часи нашестя Батия, захистом для багатьох. І зберегти його наш обов’язок. Для цього його треба укріпити зсередини, тобто в нашому дусі, в поглядах, у спільних знаменниках. Передивляючись на екрані свою стрічку про Луганськ дев’яностих років, я з сумом помітив, що всі ці люди — розумні, активні, прогресивні — за рік полишили Батьківщину. Хто залишиться там, на сході? Хто представлятиме той кинутий край — поетичний і зруйнований, — зауважив у коментарі «Дню» Валентин Торба. — Як для автора, для мене була дуже важлива остання частина заходу — обговорення. Люди пожвавішали, почали не тільки запитувати, а й висловлюватися. Кияни зверталися із запитаннями до луганчан, намагалися зрозуміти. Безліч питань витає в повітрі, й вони, на жаль, проговорюються на кухнях, а не в залах, консервуються, не знаходячи відповідей. А це значить, що формуються нові стереотипи, які дехто обов’язково використовуватиме як гачок. Тому проговорювати їх необхідно. Необхідно також відкриватись одне одному, доносити сум, біду, надію, любов. Любов до землі, до краю, одне до одного. Враховуючи те, що через рік після того, як було знято мої фільми, на Луганщині пролилася кров, ці слова вже не звучать так пафосно. Я як носій спогадів і болю від тої трагедії, як свідок нелюдського злочину щодо українців, маю повне право сказати: якби не повага й не намагання зрозуміти одне одного, вижити було б дуже важко. Так вийшло, що фільми помітили кияни — це передусім оператор Юрій Тимофійович Гармаш і голова Спілки кінематографістів Сергій Васильович Тримбач, дали можливість висловлювати свої думки кияни — газета «День», допомогли оселитись кияни. Кияни, які походять із Полтави, Луцька, Вінниці, Суходільська, Одеси. Ось той знаменник, вектор, який там, на Донбасі, зараз було вщент винищено ненавистю і агресією. Пролита на землю кров ще дасть жахливі сходи. Хтось саме на це й розраховував. І ми маємо бути до цього готові».

ВАЛЕНТИН ПОКАЗУЄ, ЩО СИСТЕМА НАВІТЬ ПІСЛЯ МАЙДАНУ ЗНОВУ ВІДРОДЖУЄТЬСЯ

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України:

— Вітаю Валентина Торбу з певним дебютом. Якщо оцінювати з технічної точки зору, звісно, ці роботи багато в чому любительські. Але спосіб мислення — громадянського, соціального — в стрічках подано професійно. Валентин — фаховий журналіст, фаховий соціальний мислитель. Це видно в його текстах, зокрема в «Дні». Своє особливе журналістське бачення автор передав за допомогою мови кінематографа. І в цьому — головна цінність цих робіт. Тим більше, що вада нашого суспільства полягає в тому, на мій погляд, що ми ні на рубежі 1980 — 1990-х, ні пізніше так і не осмислили, що ж відбувається з країною. І тому трансформація нашого суспільства, державного, якщо і відбувалася, то тільки така, яка завдавала шкоди нашому життю. Через те зараз вкрай важливо замислитися, нарешті. І Валентин, до речі, показав, що система навіть після Майдану знову відроджується. Вона, точніше сказати, не відроджується, бо не вмирала. Просто ця система на якийсь час приховалася, а зараз знову з’явилися ось ці комсомольці-добровольці, які переконують, що поведуть нас у світле майбутнє... Зараз дуже важливо зупинитися і замислитися над тим, що відбувається в країні. І картини Валентина на прикладі його рідної Луганщини дають хорошу поживу для роздумів.

P.S.: Ті, хто не зміг потрапити на показ фільмів, можуть переглянути їх на Youtube-каналі Валентина Торби (у пошук треба ввести назви стрічок).