Шлях до об’єднання церков лежить через подолання гордині

Відгукуючись на публікацію «Християнство — це не вчення про мораль, а спосіб життя» («День» від 03.01.2000 р.) , дуже хочеться подякувати шановній Кларі Гудзик за її змістовні, цікаві й повні християнської духовності публікації. Саме вони є яскравою, відмінною рисою газети і додають «Дню» неповторного шарму.

Напевно більшості читачів небайдужа доля розколотого українського православ’я. Думаю, що розкол вніс паніку в душі не тільки віруючих українців, але й усіх слов’ян, що здавна вважають себе християнами. Розкол або розділення Української церкви (а церква — це тіло Господнє) є не що інше, як розчленування тіла Христа, або чергове насильство над Спасителем, що добровільно віддав колись за нас своє життя.

Незважаючи на всі перипетії років перебудови, відділена від держави церква продовжувала успішно існувати і розвиватися — благо, що вітер змін приніс не декларовану, а істинну свободу совісті всім громадянам України. У країні стали повсюдно з’являтися паростки духовності, а в православних храмах — тисячі нових парафiян. Здавалося, що ще трохи — й у нас настане справжній ренесанс православ’я, але, на жаль, церква виявилася не настільки дистанційованою від держави, щоб устояти перед мирськими процесами роздiлу і розпаду колись єдиної країни, і виявилася втягнутою в перманентне політичне шоу, результатом якого і став нинішній розкол.

Дуже хочеться вірити шановній Кларі Гудзик, що «патріарх Філарет є переконаним і активним прихильником об’єднання і вважає існуючий сьогодні розкол ненормальним явищем, яке суперечить православній традиції».

Шлях до створення незалежної Української церкви повинен лежати через подолання гордині й покаяння, без якого немислиме прощення будь-якого гріха. Необхідно пам’ятати, що при будь-якому розкладі Українська, так і будь-яка інша Християнська церква, залишається в блаженній, вічній залежності від Бога і принципів Християнської моралі, що є основою способу життя послідовників Христа. Нинішнi церковнi чвари ведуть до вiдтоку віруючих з православних храмів і залученню їх до церков інших конфесій. Чи буде сенс в існуванні Української церкви з «правильними» єпископами і священиками, але без пастви?