Шлях до свободи, або Як подолати кризу ідентичності

Змагання, спрямовані на осягнення цієї двоєдиної мети, є основним змістом національної історії. Полярність думок і позицій, висловлених учасниками дискусії, свідчить про те, що населення України не усвідомлює себе цілісною спільнотою — нацією. Вартою уваги і обговорення є оцінка В. Флінти української нації як такої, що постійно формується. О. Карпець («День», №107 від 15.06.2002) , заперечуючи цю тезу, плутає два поняття — народу та нації. Народом (етносом) є група людей, об’єднаних спільним походженням (звідси — на-рід, або одного роду). Нація — це спільнота, похідна від народу-етносу, і є продуктом духовного розвитку. Якщо народ є спільнотою, об’єднаною матеріальними чинниками (єдиноправність та інші похідні від неї фактори), то націю творять чинники духовного простору. Нація є група людей, об’єднаних єдністю поглядів на історію, спільними мовно-культурними цінностями, релігійним світоглядом та віросповіданням.

В Україні станом на сьогодні маємо не національну спільноту, а комуну, яка є результатом механістичного співіснування спільнот, орієнтованих на позаукраїнські центри впливу.

Такий стан речей є, з одного боку, наслідком тривалого гноблення українського народу-етносу сусідніми державними націями. Це фактор об’єктивний. З другого боку, є причина суб’єктивного характеру — неузгодженість вузьких групових інтересів через брак одності внутрішньонаціональної. Знову виходимо на підтвердження тези В. Флінти.

Результатом іноземного панування стало усунення українського етносу від процесу перерозподілу матеріальних благ, а в ідеологічній сфері цей стан речей закріплювався механічним усуненням нових поколінь від духовних надбань своїх пращурів, розірванням родинних зв’язків, штучним зменшенням сфери застосування рідної мови. Ці процеси супроводжувались ідеологічною та мовно-культурною експансією, релігійним прозелітизмом. До речі, ця непомітна, тиха агресія триває і досі.

Більшість території сучасної України тривалий час знаходилась під пануванням державних утворень т.зв. «русской нации». У результаті домінуючою стала ідеологія малоросійства. Соціоментальною основою, що сприяла поширенню цієї ідеї, став комплекс меншовартості, набутий під тиском агресивного оточення. Малоросійство стало зручною ідеологією для української еліти, яка намагалась злитися з домінуючою нацією, зберегти рештки своїх привілеїв.

Прямим наслідком малоросійства є криза ідентичності, втрата цінностних орієнтирів, викривлене сприйняття дійсності:

І ми не ми, і я не я...
«Добре, брате, що ж ми такеє?»
«Нехай скаже німець.
Ми не знаєм»

Діагноз викладачем вузу, Г. Ейхе («День», № 106 від 14.06.2002) поставлений вірно: «Щось із пам’яттю нашою сталося». Але чомусь від його оцінок історичних подій віє неприхованою ностальгією за часами совєтсько-московської імперії. Перемогу Росії Сталіна над Німеччиною Гітлера він оцінює як перемогу прогресивної частини людства (читай — націонал-комуністичної диктатури) над фашизмом (націонал-соціалізмом). Що ж принесла ця перемога людству і українству в тому числі? Може, розквіт духовної і матеріальної культури? Може, захист прав і свобод людини, відновлення національного суверенітету держав Східної Європи? Може, на її основі — мир між народами, справедливий світовий устрій?

Дозволю собі лише нагадати історичні факти. Україні ця перемога принесла депортацію 1,5 млн. мешканців Галичини, Волині, Буковини, сотень тисяч українців Холмщини; депортацію кримських татар. А Європі? 1940 р. — окупація Естонії, Латвії, Литви; 1949 р. — розділ Німеччини; 1956 р. — інтервенція в Угорщину; 1968 р. — інтервенція в Чехословаччину. Якщо це і є «русская слава», то просто безглуздо до неї долучатися.

Не можу пройти повз тези Г. Ейхе про нібито безхребетність і покірність мого народу. Український народ дав безліч прикладів величі національного духу. Наведу лише короткий перелік наших звитяг: Жовті Води, Пилявці, Зборів 1648 — 1649 рр. проти Польщі, Конотоп у 1659 р. проти Московського царства, оборона Чигирина від Османської Порти. Середина XVIII ст. — вибух Гайдамаччини, придушений «братніми» москалями та поляками. У кінці ХIХ ст. — опір греко-католиків Холмщини насильницькому переведенню на православний обряд імперської «церкви»; постання проти російського імперського гніту нашого пророка Тараса Шевченка, оплачене десятьма роками каторги. У ХХ ст. — боротьба за незалежну державу 1918 — 1920 років; десятилітній опір УПА окупації України у Другій світовій війні. Ось події справжньої національної історії, а не історії відступників і перевертнів.

Чи пригадають Г. Ейхе та О. Карпець хоч одне українське збройне формування у складі армії СРСР у Другій світовій війні? Польське, чеське, французьке були. А українське?

Так, на нашій території відбувались військові дії, але за чиї інтереси? Для імперій це була війна на чужій території. Згадаймо хрестоматійне: «За Волгой (!) для нас (читай — русских) земли нет».

Чи то совєтська, чи то німецька армія на Україні здійснювали тактику спаленої землі, вивозили і знищували наші культурно-історичні цінності і пам’ятки, розстрілювали найкращих синів і дочок українського народу. Це була тотальна війна проти України, проти нашого майбутнього. Дев’ять мільйонів загиблих — це наша ціна за їхні імперські амбіції. Україна та її народ були лише об’єктом військових дій. Як і більшість країн Європи.

Мені не треба чужих світовідчуттів, чужої слави. 9 травня для мене День пам’яті української трагедії, трагедії і пам’яті наших земляків, які загинули у найкривавішому збройному конфлікті ХХ століття.