Сімоне Аттіліо Беллецца: Я відчуваю себе українцем...

Україна вирішила йти в Європу. Власне, так і має бути, адже Україна апріорі є складовою європейського простру, скажімо, на відміну від Росії, де споконвіку панувала традиція східної деспотії. Проте відносини України з Європою важко назвати безхмарними. А регулярні газові скандали тільки погіршують образ України у світі. Європа часом не хоче розуміти суті проблем, висуваючи лише прагматичні претензії, дбаючи про власний добробут, а не про специфіку українсько-російського діалогу. Деякі європейські країни, як, наприклад, Німеччина, відверто говорять про те, що Україна — зона російського впливу. Шлях України в ЄС дуже складний. Формально належачи до Європи, Україна не є частиною ЄС у правовому полі. Також не може бути європейською й варварська українська політика та безкультур’я, що дісталися в спадок після падіння СРСР. Але все ж таки саме Європа має бути стратегічним пріоритетом. Якою постає Європа сьогодні? Що Європа насправді знає про Україну та який образ нашої країни сформовано у свідомості європейського громадянина? Що може бути цікавим для Європи сьогодні в Україні? На ці запитання ми спробували знайти відповідь у нашому діалозі з Сімоне Аттіліо Беллецца (Simone Attilio Bellezza), італійським дослідником українського шістдесятництва.

Доктор Беллецца народився в Турині (Італія). Закінчив із відзнакою відділення історії Туринського університету 2003 року. 2007 року захистив докторську дисертацію «Нацистська окупація та колабораціонізм у центрально-східній Україні: Generalbezirk Dnjepropetrowsk (1941—1944)» в Університеті «Ca’ Foscari» (Венеція, наукові керівники — професори Андре Граціозі та Альберто Мазоеро). 2008 року викладав на українських студіях Гарвардського українського наукового інституту. Наразі працює над своєї другою докторською дисертацією про шістдесятників і мову в Радянській Україні в Університеті Республіки Сан-Марино під керівництвом професора Ендрю Вілсона (Лондонський університет).

— Із чого розпочалася ваша подорож у світ української культури? Коли ви вирішили, що займатиметеся темою українського шістдесятництва?

— Ще як навчався в університеті, то не любив англійської мови, тому вирішив, що маю вивчити мову, докорінно інакшу, ніж та, що є ознакою культурної асиміляції. Я вибрав російську, тож коли настав час вибирати тему свого майбутнього дослідження, вирішив узяти таку тему, щоб в ній мені допомогло знання цієї мови. Після деяких дискусій із моїм керівником, професором історії Східної Європи, я вирішив писати про Другу світову війну в Україні, зокрема, й тому, що майже нічого не знав про Україну та українську історію. Ось так і розпочалося моє знайомство з українською культурою та історією. Після захисту докторської роботи (про колабораціонізм із нацистами під час Другої світової війни) я натрапив на «Інтернаціоналізм та русифікацію» Івана Дзюби, і мене захопила можливість досліджувати шістдесятницький рух, про який я також попервах дуже мало чого знав.

— А якими були ваші попередні зацікавлення?

— Мене завше захоплювала історія; звичайно, найбільша любов — це російська реалістична проза, класичні романи (Толстой, Достоєвський) і музика (над усіма — Чайковський). Усе це вплинуло на мій вибір вивчати російську мову замість англійської.

— Які труднощі ви мали під час опрацювання українських текстів? Якою була ваша перша зустріч із поезією українського шістдесятництва?

— Я закінчив лише п’ять класів української мови перед тим, як уперше приїхав до України. Потім прибув до Києва для роботи в історичних архівах і мав намір вивчити мову з безпосереднього плину життя. Жінка, в якої я винаймав помешкання, давала мені уроки української мови та одного разу прочитала вірш Ліни Костенко (яку я знав тільки як матір італійської професорки Оксани Пахльовської). Я вже зараз не пригадаю, що то був за вірш. Пізніше почав свідоміше вивчати українську літературу, звертаючи увагу на шістдесятників. Зокрема, почав читати Василя Симоненка.

— А якою вам видається українська поезія? Ви ж, наскільки я знаю, навіть переклали деякі твори?

— Українська поезія практично невідома для італійського читача; можна знайти хіба що кілька віршів Шевченка, перекладених італійською мовою (до речі, перекладено не кращі твори), а також кілька збірок сучасної італійської поезії, яку написали жінки, що перебувають нині на заробітках в Італії. Можна знайти ще кілька перекладів у спеціальних наукових часописах, але звичайний читач не має до них цікавості. Я прагну перекладати вірші шістдесятників, бо переконаний, що вони й досі не втратили своєї актуальності.

— Які ваші найулюбленіші тексти української літератури?

— Я не мав змоги прочитати багато з української літератури; надзвичайно люблю роман «Собор» Олеся Гончара, але боюся, що мої вподобання в літературі досить тісно пов’язані з моїми професійними інтересами. На жаль, я недостатньо обізнаний із українською літературою.

— А чи був би успішним проект видання української поезії в Італії? Сьогодні в західноєвропейській традиції панує верлібр. А чи сприйняли б італійці класичні поетичні форми?

— Я маю зазначити, що мої переклади також не мають рими, проте я прагну зберегти ритм, властивий для цих віршів. Переклад вірша з однієї мови на іншу завше передбачає певне переписування твору. Скажімо так: гадаю, шістдесятники написали щось дуже вартісне, я ж прагну перекласти їхні твори для італійського читача.

— Чи важко було перекладати українську поезію?

— Так, неймовірно важко. Щодня багато українців приїздять до Європи, шукаючи можливості для роботи. Ми, італійці, насправді майже нічого не знаємо про Україну та її народ, тому, перекладаючи вірші, я роблю нашу культуру ближчою до України і навпаки, щоб ми краще пізнали одне одного.

— А де в Італії є можливість вивчати українську мову? Чи існують інституції, де можна було б вивчити українську мову та культуру?

— Наскільки мені відомо, в Італії можна вивчати українську мову лише в трьох університетах: Римському університеті «Ла Сап’єнца», де україністикою керує професорка Оксана Пахльовська; державному Університеті Мілана, де працює видатна професорка Джованна Броджі Беркоф (Giovanna Brogi Berkhoff), та, нарешті, у Венеції є університет «Ca’ Foscari».

— Якою вам видається Україна сьогодні? Чи змінилося ваше ставлення до України після першого візиту? Коли ви вперше побували в Києві?

— На мою думку, життя в Україні суттєво покращилося після мого першого візиту до вашої країни 2004 року. Я помітив, що люди наразі більше вдягаються в західний, суто європейський одяг, у крамницях значно більший вибір різноманітної продукції. Проте мені й досі видається, що Україна — доволі брудна країна, порівняно з європейськими. Звичайно, моє ставлення до України змінилося за цей час, проте я, чесно кажучи, не знаю, в який бік. Я відчуваю себе українцем, проте також знаходжу нові зв’язки з Італією.

— Чи знали ви про Україну зі шкільних підручників, наприклад? Що потрібно зробити для інтенсифікації українсько-італійських зв’язків? Яка в цьому плані роль культури?

— Я не можу говорити про весь світ. В Італії люди нічого не знають про Україну, лише декілька зможуть безпомилково назвати столицю. Помаранчева революція поширила інформацію про Україну, але сплеск тривав лише кілька тижнів. Найпопулярніша фігура української політиці в Італії — Юлія Тимошенко. Звичайно, ми можемо чути про Україну частіше під час газових війн, що трапляються періодично. Коли я навчався в школі, то Україна була представлена як складова республіка СРСР, тому окремо Україну ми не розглядали. Лише у зв’язку із Росією. Італійські підручники й досі не оновлено, потрібно багато часу, щоб творити нову історію після падіння СРСР. Тому лише наймолодші покоління вже мають змогу вивчати Україну як самостійний геополітичний об’єкт. Вважаю, що Україна має рухатися до зближення з Європейським Союзом. Сам проект ЄС передбачає, що буде створено єдиний простір із усіх європейських країн. Ідея полягає в об’єднанні задля миру і подоланні всіх можливих бар’єрів, що заважають спільному існуванню.

— Чим особисто для вас є італійська та європейська ідентичність? Це дві різні ідентичності?

— Насправді важко пояснити, що ці дві ідентичності позначають для мене. Рішення на європейському рівні стають усе важливішими для громадянина ЄС сьогодні. Ми будемо обирати парламент ЄС за кілька тижнів, але жодна італійська партія не зможе пояснити виборцям, що вони збираються робити в європейській політиці.

Для мене бути одночасно італійцем та європейцем означає, що я сподіваюсь, як зовсім скоро політичні інституції дадуть можливість різним людям жити в злагоді, поважаючи особливості кожного.