Сім’я справжніх авантюристів
Розпал літа, коли театральний сезон завершений, здавалося б, не найкращий час для показу нових постановок — театральні колективи, як і самі глядачі, нарешті мають можливість відпочити. Але коли протягом п’яти вечорів ажіотаж біля кас театру Російської драми ім. Лесі Українки досягає свого апогею, не доводиться сумніватися, що для прем’єри вистави не важить, коли саме її представлено публіці — в розпал театрального сезону чи ж після його завершення. Подією, яка сколихнула театральне життя столиці, стала вистава, створена театральною компанією «Бенюк і Хостікоєв», під назвою «Сеньйор із вищого світу» за однойменною п’єсою італійських драматургів Скархаччі та Тарабузі.
Цю роботу, автором ідеї та постановником якої став Анатолій Хостікоєв, вже охрестили сімейною виставою, через те що в ній практично всі виконавці є або були раніше в родинних зв’язках один з одним. Сім’ї Сумських, Бенюків, Хостікоєвих переплетені між собою не тільки зв’язками театру, а й сімейними. Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Ольга і Наталя Сумські, Ганна Опанасенко-Сумська, Євген Паперний, Віталій Борисюк, Георгій Хостікоєв, Дарина Мамай, Ігор Мамай — все це гілки різних акторських династій, різних поколінь, які складають єдине театральне дерево.
Образ доброго авантюриста та вигадника Леонідо Папагатто, який заради того, щоб прогодувати свою сім’ю, освоїв роль «сеньйора зі світу», виконав Анатолій Хостікоєв. Сеньйор Леонідо, з’являючись на урочистих банкетах, весіллях, прийомах як гість, непомітно наповнює свої потайні кишені страви та напоями, які стоять на столах, ухитряючись при цьому вести на рівних світські бесіди з представниками «вершків суспільства». Але Папагатто не тільки актор, він ще і справжній режисер, який вплутує і всю сім’ю у свої немислимі, авантюрні витівки. Заради однієї з таких витівок, «сеньйор» Леонідо перетворює свій будинок на притулок, у якому, за його задумом, живе обділена долею господиня, роль якої має зіграти дружина Папагатто — Валерія (Ольга Сумська), її хвора сестра — Матильда (Наталя Сумська), і нарешті дідусь — паралітик, узятий напрокат у одного пройдисвіта (Богдан Бенюк). Все це для того, щоб «люди з вищого світу», з якими він познайомився на черговому банкеті, проявили своє милосердя, підкріпивши його грошовими знаками. Ось тут і починають відбуватися всі мислимі та немислимі курйози з усіма героями п’єси без винятку.
Але крізь сміховинні жарти, веселощі, іронію і, звичайно ж, щасливий кінець, не можливо не помітити, що п’єса, написана італійськими авторами на початку 50-х, коли більшість жителів післявоєнної Італії злидарювали, не втрачає своєї актуальності сьогодні, стосовно вже нашої країни. За радянських часів, коли ця вистава йшла на підмостках київських театрів, а фільм «Мільйон у шлюбному кошику», знятий за цією п’єсою, з Олександром Ширвіндтом у головній ролі, не сходив з телеекранів, багато глядачів сміялося над тим, що робиться в тому, здавалося б, далекому західному світі. Сьогодні ж час сміятися й іронізувати над тим, що відбувається вже з нами в повсякденному житті.
— Цю постановку вже встигли назвати сімейною, або клановою виставою. Чи існує особливість роботи над виставою між акторами-родичами та просто групою виконавців?
— Багато людей чомусь вважають, що клан — це щось таке злочинне, хоча я вважаю, що насамперед клан — це сім’я, яка ставить перед собою спільні цілі, — стверджує Богдан Бенюк. Театральне середовище — це також своєрідна сім’я, своєрідний клан. А що стосується особливостей при роботі над виставою акторів-родичів, то щодо цієї постановки, хочеться відмітити — актори, всі без винятку, поставилися до роботи зі справжнім ентузіазмом, і, я вважаю, що це головне.
— Чи можна назвати Леонідо Папагатто своєрідним героєм нашого часу?
— Я думаю, що не відкрию якусь нову істину, якщо скажу, що в нашій країні існує якась частина багатих людей, практично відсутній середній соціальний прошарок і багато, дуже багато бідних. Так ось, ця вистава цілком підходить для того часу, в якому ми з вами живемо.
Режисер і виконавець головної ролі Анатолій Хостікоєв відмітив, що для того, щоб створити виставу, акторам, які ще й знають одне одного дуже близько особисто, необхідно було відкинути всі особисті забобони, недомовки, які виникають у їхньому сімейному житті. Це набагато важливіше, ніж просто відмінно знати свою роль.
— Наскільки це вдалося? — поцікавився в Анатолія Хостікоєва.
— Ми відіграли кілька вистав, і я б сказав, що вибраний шлях себе виправдовує, і поки що все задумане вдається.
— Як взагалі виникла ідея створення театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»?
— Почнемо з того, що з Богданом Бенюком ми не тільки актори одного театру, ми не тільки друзі, а ми й родичі. Бенюк — хрещений батько мого сина. Безумовно, ми різні з ним за характером люди, але якось під час одного творчого вечора ми вдвох абсолютно без підготовки, що називається, на одній імпровізації, виконали українську народну пісню. Ми відчули, що заспівали в одній тональності, і після цього й виникла ідея з театральною компанією. Але ми займаємося не тільки театром. Зараз, наприклад, допомагаємо організувати виставку молодих талантів, перспективних художників.
— Чи складно було поєднувати режисуру і роботу актора?
— Це другий випадок, коли мені доводиться одночасно і грати, і ставити виставу. Вперше це сталося при постановці «Кін IV» і ось тепер. Звичайно, все-таки насамперед я актор, і я вважаю, що постановочний процес повинен вести саме режисер, але іноді так відбувається, що тобі просто не залишається вибору і доводиться брати на себе все разом.
— У чому сенс авантюри, авантюрної людини взагалі?
— Я, мабуть, ніколи б не зміг проробити в реальному житті того, що робить мій герой. Ви подивіться, чому дуже часто симпатії людей бувають на стороні ось таких авантюристів, чому шахраїв і злодіїв суспільство може прийняти як героїв. Адже вони і є акторами, вони постійно грають із життям, і це дуже заманливо. Це також свого роду елемент творчості. Тому на сцені втілити такий образ ще більш спокусливо.
