Смак попелу

Коли впала Берлінська стіна, професорці інтелектуальної історії Єльського університету Марсі Шор було 17 років. Вона захопилась історією Східної Європи і вже 1993-го була на цьому континенті. Після досліджень у Чехії та Польщі написала дві книжки, за які отримала численні нагороди. Перша — «Ікра і попіл», де професорка крізь призму біографій польських та польсько-єврейських письменників описала життя варшавської генерації 1918—1968. Друга — «Смак попелу» — дослідження присутності комуністичного та нацистського минулого у сучасній Східній Європі. Цього року авторка теж мала намір написати книжку. Але як їй, так і її чоловікові — американському історику Тімоті Снайдеру, втілити заплановане поки не вдається. Марсі Шор каже, що коли почалась українська революція, зосередитися на чомусь іншому було просто неможливо. Вона співпереживала та стежила за подіями в Україні. Приїхала в Україну, аби побачити ситуацію на власні очі й поспілкуватися з учасниками революції. Події Євромайдану, ймовірно, стануть частиною її книжки про феноменологію у Центрально-Східній Європі — за допомогою індивідуальних історій Марсі Шор хоче надати революції людського обличчя. Нам з американською професоркою вдалося поспілкуватися у Львові, після лекції у Центрі міської історії. Дуже привітна й відкрита, приголомшливо розумна Марсі Шор розповіла про своє розуміння історії, різницю між сприйняттям минулого в Америці та Східній Європі, а також значення української революції в європейському та світовому контексті.

— У передмові до останньої книжки ви написали, що «Східна Європа є особливою. Ця земля більш, ніж просто Європа. Більш, ніж просто місце, де люди живуть та вмирають. Це — земля між Заходом та Росією, де минуле фізично відчутне, де воно — важка ноша». Чи, на вашу думку, може історія не лише кидати якір у минуле, а й надихати? Українська зокрема.

— Фрідріх Ніцше у Vom Nutzen und Nachtheil der Historie fьr das Leben (1874) каже, що ми не можемо бути щасливими, тому що пригнічені минулим. «Щастя щастям завжди робить одна і та ж річ, — пише Ніцше, — здатність забувати чи, висловлюючись у більш науковому стилі, здатність відчувати себе неісторично протягом тривання. Той, хто не може опуститися до порогу моменту і забути все минуле... ніколи не буде знати, що таке щастя, і гірше, він ніколи нічого не зробить, щоб зробити щасливими інших». Хоча, звичайно, історія має потенціал не лише пригнічувати, а й надихати. Ми можемо знайти у минулому будь-кого і будь-що — погане і добре, любов і ненависть, жорстокість і співчуття, найкраще і найгірше у людській природі. Це правда не лише української історії, а й історії загалом. Думаю, я була особливо вражена вагою історії у Східній Європі, тому що я вийшла з культури, яка не любить затримуватися на минулому. У Сполучених Штатах Америки історична пам’ять, як правило, досить тонка. Криза, трагедія, яка відбулася рік тому, швидко забувається або, можливо, ефективно стримується. Інколи це надає свободу, інколи це має шкоду.

«АМЕРИКАНЦЯМ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ГОВОРИТИ ПРО СМЕРТЬ...»

— Під час моєї лекції у Центрі міської історії я наводила приклад урагану «Катріна» 2005-го року, який призвів до затоплення міста Новий Орлеан. Майже 20 тисяч людей, можливо, доволі бідних, які не мали можливості втекти з міста раніше, опинилися у пастці, на великому футбольному стадіоні «Луїзіана Супердоум». Це був серпень і неймовірна спека. Туалети переповнені, назбирувалося сміття, мало їжі і недостатньо води. Там були літні хворі люди, діти і немовлята. Повідомляли про згвалтування і самогубства. І наш тодішній президент Джордж Буш у перші дні просто не звертав на це уваги. Всі знали, де перебувають ці люди. Ми дивилися по новинах. Федеральний уряд міг одразу ж відправити туди гелікоптери з великою кількістю води, їжі, а також національних гвардійців, щоб захистити людей. Чеський письменник Мілан Кундера зробив відоме розрізнення між людьми, для яких життя є легким, і для яких — важким. Президент Буш був таким, для кого життя було легким. У той час я викладала в Індіанському університеті (це середина країни), і дивитися на те, як помирають діти на стадіоні було справжнім шоком для моїх студентів, один з них навіть був із сім’ї, яка підтримувала Буша. Я відчувала їхній шок і жах. Поки це відбувалося, один з моїх студентів запитав мене, «Професор Шор, президент не залишив би людей вмирати, якби вони не були бідними і чорними, правда ж?» І я подумала — це реальне зрушення у свідомості; це кінець адміністрації Буша, йому мають висловити недовіру; американці не забудуть цього. Але ми забули — до моменту наступних виборів, згадок про ураган «Катріна» і «Супердоум» було дуже мало. Американці забули про це, або просто зробили вигляд, що забули. Нам не подобається говорити про смерть, нам не подобається думати про смерть. Ми віддаємо перевагу тому, щоб швидко забути і вдати, що нічого не відбулось. І, можливо, почасти з цієї причини, для мене настільки інтригуючим було потрапити до частини світу, де минуле є настільки відчутним.

— Справді, на відміну від Америки, в Україні те, що трапилося століття тому, ще досі відгукується у теперішньому. В чому, на вашу думку, причина такого різного сприйняття минулого? Як далеко може зайти пам’ять?

— США — це країна, побудована іммігрантами; вона була створена на так званому експерименті плавильного котла — іммігрантів заохочували забути звідки вони прийшли і почати нове життя, відмовитися від своїх колишніх ідентичностей і «розчинитися» в американській культурі. Це було умовою для можливості стати американцем, тобто можливості стати успішним та щасливим. Проект забуття був частиною побудови американської ідентичності протягом тривалого часу. Я хотіла б додати, що не лише український націєтворчий проект, а й усі національні проекти, які розвивалися у Центральній та Східній Європі протягом XIX та ХХ століть були пов’язані із згадуванням історії, чи, радше, конкретної версії історії. Всі вони прийняли переконання, що національна ідентичність вимагає сильної історичної пам’яті певного виду. Історик Ерик Гобсбаум, який сам протягом усього життя був марксистом і критикував націоналізм, одного разу написав, що історики для націоналізму є, як садівники зерен маку, для торгівлі опіумом — ми, історики, постачаємо основну сировину для палива на ринку.

«УКРАЇНА ПОВНІСТЮ Є ЧАСТИНОЮ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ»

— Україна протягом століть пролягала на перетині культур та релігій, кожна з епох залишила свій відбиток. Як знавець Східної Європи, як вважаєте — якою мірою українська історія є частиною європейської історії?

— Україна повністю є частиною європейської історії. Україна, як і Польща та інші країни між Сталіним та Гітлером, не були на периферії, а в самому центру європейської історії ХХ століття. На жаль, це було найгіршим місцем, щоб бути. Це було місцем експериментів найбільш сучасної соціальної інженерії — безодня європейської модерності, «Франкенштейн» Просвітництва та Романтизму, — які вичерпали себе. Тому для мне важливо було донести до американського читача, наприклад, дебати щодо Єдвабне.

Понад десять років тому історик Ян Томаш Гросс опублікував книжку про масакру в Єдвабне, маленькому містечку на краю Польщі. Це був початок липня 1941 року, коли гітлерівська Німеччина щойно порушила нацистсько-радянський договір про ненапад і напала на Радянський Союз. Червона армія відступила і прибув Вермахт, хоча новий окупаційний режим ще не був цілком на місці. У цьому маленькому містечку було відкрите вікно напіванархії між двома тоталітарними окупаціями. Новоприбулі німці сказали польським городянам, що вони можуть — насправді, мають — «подбати» про євреїв. Усе почалося із закидання камінням та лінчування, вбивств, які здійснювали за допомогою сільськогосподарських інструментів. Потім городяни змусили кількох найсильніших єврейських чоловіків зняти пам’ятник Леніну, який був встановлений під час радянської окупації, віднести його на цвинтар і також вирити могилу для свого поховання. Потім поляки кидали тіла євреїв у ту ж могилу. Німці були там, фотографували. Потім о другій половині дня 10 липня, місцеві поляки змусили кілька сотень євреїв, які ще залишались у Єдвабне, покинути їхні домівки і прийти на місцеву площу. Городяни загнали своїх сусідів у сарай. І підпалили його. Ви, мабуть, знаєте цю історію. У будь-якому разі, коли у свій час десять років тому, я писала есе про Єдвабне для американського журналу, я намагалася пояснити, що Єдвабне, маленьке містечко «у відсталій частині відсталої частини світу», як Гросс описав kresy (окраїну), далеке від Москви та Берліна, навіть від Варшави, через яку нацизм і сталінізм пройшов тричі. Не було більше такого місця в центрі європейської історії в цей момент.

«КОМУНІСТИЧНЕ І НАЦИСТСЬКЕ МИНУЛЕ ЩЕ ПРИСУТНЄ»

— Своїми книжками, які з’явилися у польському перекладі, ви спровокували дискусію про тяглість та присутність ідей марксизму не лише у часи комуністичної Польщі. Чи, на вашу думку, комуністичне і нацистське минуле ще присутнє у суспільстві цього регіону?

— Так, минуле ще дуже присутнє, як триваюче Vergangenheitsbewltigung (осмислення, подолання минулого. — Ред.) Майже сім років тому у Польщі у зв’язку з Інститутом національно пам’яті було прийнято закон. Він починався так: «Той, хто публічно несправедливо звинувачує Польський Народ в участі, організації або відповідальності за комуністичні або нацистські злочини, підлягає штрафові позбавлення волі до 3 років». У відповідь історик Даріуш Стола написав есе в Gazeta Wyborcza, в якому зауважив: «Якщо ні групи, ні поодинокі польські громадяни нічого спільного з цими злочинами не мають, то навіщо цей шум про неправоту комуністичного режиму? Адже все, що погане, зробили якісь чужаки, напевно, марсіани».

Польська популістська різноманітність щодо історичної пам’яті виражає глибоку тугу за чистотою, спробу безпечно заспокоїти себе, що те, що було поганим, прийшло ззовні. У певному сенсі всі націоналістичні старання мають цю схильність експортувати провину, щоб чітко визначити межі між тим, що всередині і що ззовні, і знайти безпечне місце для себе всередині. По-людськи це дуже-дуже зрозуміло. Всі ми хочемо знайти для себе безпечне місце у світі. Але трагедія людського існування в тому, що такого безпечного місця немає.

«ДЛЯ МОЇХ ПОЛЬСЬКИХ ДРУЗІВ ЄВРОМАЙДАН БУВ ДИВОМ»

— Яке, на вашу думку, має значення український революційний вибух 2014 року в європейському та світовому контексті?

— У певному сенсі я не можу відповісти на це питання, тому що я, моя сім’я (і середовище) дуже пильно стежили за подіями. Революція в Україні відволікла нас від решти усього, що ми планували зробити цього року. Але я підозрюю, що мій досвід не репрезентує ні американський, ні європейський досвід. Проте я відчувала і відчуваю себе поряд з тим, що тут відбувається. І мої польські друзі, зокрема, були зачаровані. Я підозрюю, що для деяких моїх польських друзів, які старші за мене і брали участь у «Солідарності», те, що відбувалося на Майдані, було дивом. Коли відбулися події в лютому, я припинила стежити за англійським та німецьким висвітленням новин, і протягом деякого часу переключилася на польські видання. Gazeta Wyborcza оновлювала новини кожні кілька хвилин. Поляки розуміли, що на карту було поставлено все.

— Розкажіть, будь ласка, більше про ваш запланований проект, щодо України.

— Це не проект книжки. Це, радше, відхилення від книжки, яку я, ймовірно, писатиму про феноменологію в Центрально-Східній Європі. Я дуже хотіла б це зробити цього року, але відволіклася на революцію. На неї не можна було не звернути уваги. І не можна було не зрозуміти, що відбувається щось екстраординарне. Я почала думати, що я могла б написати чи зробити. Я не політолог і не відчуваю себе компетентною аналізувати політичні події в тому режимі реального часу, як вони відбуваються. Щоб по-справжньому розуміти геополітику сьогодні, треба зрозуміти економіку і світову економіку. А моє розуміння економіки є дуже слабким. Але мені спало на думка: що я найбільше люблю робити як історик, і те, що я знаю як робити, це написати про ідеї крізь призму окремих людей та індивідуального життєвого досвіду.

І так я почала думати, як могла би написати про сенс(и) цієї революції — про ідеї, бажання, амбівалентність і двозначність — крізь призму індивідуального досвіду. Так що зараз я працюю над есе про українську революцію з перспективи чистої суб’єктивності. Те, що я завжди бачу своїм завданням як історик, це написати таким чином, щоб мої читачі (я схильна думати насамперед про моїх читачів-американців) змогли зробити уявний стрибок у той час і місце, де самі не були. Це спроба зрозуміти.