Смисли простору й диво консенсусу

Залишити старі будівлі заводів та фабрик заростати бур’янами в очікуванні руйнування — це публічно зізнатися у відсутності креативних ідей та нездатності вдихнути нове життя у міський простір, невмінні користуватися ресурсами та привносити нові смисли. Ще не так давно в Україні закинуті індустріальні будівлі були непотрібними і непривабливими, а вже нині будівлі колишніх фабрик та заводів отримала друге дихання завдяки культурі й мистецтву. Наприклад, відомий арт-цех «Ремзавод» у Чернігові, де у великих заводських приміщеннях було створено художні майстерні, проводяться виставки, майстер-класи, кінопокази. Або закинута будівля колишньої чайної фабрики в Одесі, яку перетворено на Експериментальний центр сучасного мистецтва. А в Києві, на недіючому заводі експериментально-механічних конструкцій «ЕМЗ», відомому завдяки фестивалю «Гогольфест», стартує масштабний проект з реорганізації постіндустріальної зони в культурно-освітній комплекс. Зараз оголошено конкурс на розробку логотипу для нього. І це далеко не всі приклади того, як можна змусити старі будівлі працювати на суспільство.

Нині вирішується доля ще однієї промислової будівлі на вулиці Фрунзе, 35. Це старе приміщення брудно-рожевого кольору, яке інколи називають «шоколадною фабрикою Чарлі» — за її незвичну і привабливу архітектуру. Чому в ній бути — культурному центру, житловому будинку чи ще чомусь — на днях вирішувала громадськість.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»

Між найбільш, здавалося б, віддаленими подіями можна знайти не лише відмінності, що роблять їх несхожими, але й щось об’єднуюче чи навіть таке, що ріднить. Так, минулої п’ятниці перший заступник глави Держагенції держмайна України Олександр Каленков повідомив про намір «Укрексімбанку» прийняти ухвалу про можливість (чи неможливість?) запуску 15 інвестиційних проектів промислового сектора, які входять до підготованої урядом «Програми активізації економіки України на 2013—2014 рр.». Не будемо запитувати, з чого б це банкові, що належить державі, вирішувати долю інвестиційних проектів, які фігурують у програмі, ініційованій Президентом і затвердженій урядом? То хіба банк цю програму раніше не візував? А якщо мав особливу думку, то чому на неї не відреагували і підписали настільки важливий документ, не маючи для цього, так би мовити, фінансової бази? Але заплющмо очі на ці політико-управлінські неув’язки. Сприймімо як реальний факт: йдеться про реанімацію промислового сектора, можливість вдихнути в нього нове життя, додати міському просторові нові смисли.

І того ж дня, щоправда, зовсім на іншому рівні вирішувалася доля одного промислового об’єкту, модернізувати який названим вище методом вже, мабуть, практично неможливо. Не випадково на його будівлі, що ще не позбулася повністю слідів минулої зовнішньої привабливості, майорить величезний транспарант «Продається». Чи могли його вивісити без відома нинішнього власника згаслого підприємства і, вочевидь, відповідної земельної ділянки Ігоря Воронова? Схоже, відомий меценат і непересічний любитель мистецтва, а також, звичайно, бізнесмен просто не знає, що робити з цією валізою без ручки, що розташувалася за адресою вул. Фрунзе, 35. Колись це був піонер пивоваріння в Україні. «Постарівши», він «скотився» до фабрики солоду, яка перетворилася сьогодні на привабливу лише для істориків руїну.

Але знайшлися люди, які побачили перспективу і для неї. Зробило це активне в урбаністичних пошуках у нашій столиці представництво Фонду ім. Генріха Бьолля в Україні. Благо в цьому у нього вже є певний досвід. Рівно рік тому за його ініціативою в Києві, за участю фахівців всіляких професій із багатьох країн, а також українських студентів, в столиці було проведено воркшоп — чотири групи молодих дослідників шукали сценарій розвитку для Контрактового майдану.

Зокрема, група «Місто» під керівництвом тренера з Італії Сандри Аннуціаті зібрала голоси різних користувачів площі, констатувавши їх потребу в мобільності, збереженні історичної спадщини, фізичному розвиткові майдану і його соціальної інтеграції, збереженні культурного потенціалу і врахуванні економічної складової. Але, мабуть, головним досягненням цієї групи, яке можна використовувати не лише в звіті, але й на практиці, слід вважати розробку матриці для оцінки відповідності архітектурних проектів вимогам городян. Ось вам і ключ до ліквідації гострого конфлікту, що розгорнувся в Києві довкола реконструкції Гостинного двору... Коли в Аннуціаті спитали пораду для тих, хто надалі працюватиме з цією площею, вона сказала: «Площа — це місце, де суспільство може проявити власний голос. Ідея майдану — доступність простору — дозволяє процвітати демократії». Тепер Сандра Аннуціата взяла участь у такій же серйозній, але, здавалося б, більш обмеженій за масштабами грі, яка дістала назву «Фрунзе, 35».

У п’ятницю настав час підбивати її підсумки. Учасники воркшопу із задоволенням і детально говорили про організацію і процес пошуку, про вплив отриманих результатів на долю всього Подолу і навіть міста, але менш за все були готові розповідати про свої висновки і результати. Втім, дещо цікаве як у ході самозвітів учасників і тренерів, так і під час вимушеної дискусії все ж удалося почерпнути. Студентки, розповідаючи про діяльність своїх груп, дякували тренерам, які зуміли об’єднати і спрямувати їхні зусилля на реалізацію концепції ревіталізації (пожвавлення) території колишнього заводу і його перетворення на житловий комплекс чи дитячий майданчик, парк чи культурний центр, музей, спортзал або навіть парковку. Промзона в результаті мала набути нові смисли.

Найцікавіше було слухати тренерів. Фахівець з управління конфліктами у сфері планування міського середовища Урсула Кайзер говорила про «диво консенсусу», завдяки якому вдавалося націлити учасників воркшопа «на досягнення мети, яка полягала в тому, щоб виробити єдиний інтегрований постійний місцевий план, спрямований на оновлення цього місця і середовища довкола нього, на створення умов для подальших інвестицій. Вона розповідала також про те, що таке інтегрований дизайн. За її словами, це процес, який включає соціальні, економічні, культурологічні та екологічні цілі. Все це, зазначає Кайзер, базується на наявних ресурсах цього місця, спирається на наявний економічний капітал, але не лише у фінансовому, а й у культурологічному сенсі і в сенсі довкілля. Вона пропонує розглядати цю ділянку як частину великого проекту загальної стратегії оновлення міста.

Проте ніхто з учасників воркшопа не проговорився про те, що саме пропонується побудувати на місці мальовничої фабрики, яка руйнується. Не допомогли ні навідні питання, ні власні пропозиції журналістів. «День», наприклад, упевнений, що чималу користь місту міг би дати створений тут музей броварництва, де можна було б заразом роз’яснювати відвідувачам шкоду від непомірного вживання цього напою. У результаті воркшопу, схоже, вибір все ж таки було зроблено, але візи головної дійової особи, якою в даному випадку був Ігор Воронов, ще не було. Проте, знаючи сьогоднішні його захоплення образотворчим мистецтвом, нескладно здогадатися, що йтиметься про створення чергового торговельно-культурно-розважального центру або, в кращому разі, своєрідного подільського «Мистецького арсеналу». І в тому, і в іншому випадкові там, схоже, знайдеться місце для демонстрації чималої вороновської колекції картин і скульптур.

Але меценат, як можна уявити, самостійно таке будівництво не подужає. А тому в ході підбиття підсумків воркшопу висловлювалася думка про те, що інвесторам, які візьмуть на себе завдання оновлення цієї території і перетворення її на привабливий центр і для подолян і для всіх мешканців столиці, могла б допомогти держава — цілком здорова думка про державно-приватне партнерство у сфері культури. Чи підуть на це сторони? Чи зніме Воронов оголошення про продаж, чи саме таким чином створюватиме пул інвесторів прекрасного?

Гадаємо, Кайзер могла б примирити всі сторони і сконцентрувати їхні зусилля на досягненні поставленої мети. А ще б попрацювати «миротворцем» і в нашому політикумі, де конфлікт виникає за конфліктом, коли б слід було шукати «диво компромісу»?

Випереджаючи її відповідь «Дню», керівник представництва Фонду Бьолля Кирило Савін зазначив, що навряд чи українські політсили готові сісти за один стіл узагалі, та ще і з Урсулою. «А якби погодилися, то вона б їх точно помирила», — впевнений Савін. Сама ж Урсула Кайзер сказала: «Для мене було б дуже амбіційно попрацювати в українському парламенті. У мене є двадцятирічний досвід роботи з громадянським суспільством, з представниками інвесторів і влади. Цей воркшоп показав, що можна швидко і недорого виробляти різні ідеї. Головне зібрати і з’єднати знання і досвід людей... через консенсусний підхід».

Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ, «День»