Сьогодні в магазині знову... танці

Ех, не тоді ми приїхали у Вербівку! І не тільки тому, що на дверях бару-магазину над замком білів листочок «Поїхала на медогляд». Сюди б прийти ближче до опівночі, коли, як розповідають, починається життя не лише у Парижі — у Вербівці теж. З Локуток і Забужжя, з Гороховищ і Столинських Смолярів роверами, машинами і навіть тракторами прибуває молодь на танці. Буває, що електролампочки у приміщенні колишнього клубу, а тепер бару, інколи конкурують і з першими променями сонця.

Все ж розкидане у рідких перелісках, поміж болітцями й озерцями, село мало чим здивувати і в несподівано теплий буденний день. За баром — купа порожніх пляшок, які давно стали проблемою усіх навколишніх сіл: їх навіть вивозять у ліс, бо нема куди здати. Легко відшукалися сліди і від вогнищ, котрі, як і казали, молодь палить ночами на подвір’ї біля магазину. А кілька стандартних порожніх бідонів, запах достиглої бражки і залізні бочечки з належним принаддям на вогнищі, розкладеному просто за однією з вербівських хат, наводили на певні роздуми. І справді: серед білого дня у Вербівці гнали самогон! Хлопець, призначений старшими на цю відповідальну справу, без боязні пояснив, що гонить горілку на весілля для родича. Собі ж не заборонено... На розлогій яблуні сохли сітки, у які ловиться закуска, переважно карпики, у ближній, за городом, водоймі. Отака вона, виявляється, Вербівка, нелякане глухе село, де сторонній заблукає поміж трьох хат. Хати ж у Вербівці розкидані по рідких перелісках, поміж болітцями і озерцями.

Приміщення колишнього клубу, який громада здала в оренду років два тому підприємцю з сусіднього Шацького району, — на узбіччі, при в’їзді у село. Ще у сімдесятих роках минулого століття тут розміщувалася школа, потім — заклад культури. Та Вербівка старіла разом з Україною, і штатну одиницю культпрацівника таки скоротили. Сам собою зник магазин сільпо: відомо ж, що традиційна комерція на селі «хапспілку» вже давно не приваблює. Люди довго бідували без магазину, і навіть погодилися на те, аби приватний підприємець, яка вирішила ощасливити їхню «діру» цивілізованою торгівлею, згодом могла б орендоване нею приміщення і приватизувати. Та коли біля бару-магазину почалися масові нічні скупчення, народ у своїх думках розділився...

— Хто має дітей, тим такий бар — біда і нещастя, — Валентина Іванівна Столярчук вже у поважному віці, але близьке сусідство з колишнім клубом мимоволі змушує її бути у курсі справ. — До чотирьох ранку, буває, музика грає, понапиваються і б’ються. Все у них є: горілка, пиво, вино... Смолярські жінки дуже ображаються. Бо їхні діти сюди чим хочеш дістаються... І машинами; а робочими тракторами не хочете?.. Сюди жінки приходили, казали, що і в Любомлі, у районі, були, та ніхто на них не реагує.

Столярчуки ще років сім тому придбали у приватну власність і приміщення колишнього «сільповського» магазину: він поруч їхньої хати. Пригадують, що й самі до клубу ходили. І людей у ньому ж було! Навіть з Борової сюди добиралися на кіно й концерти.

— Як тут було весело! Все завмерло... Вже не кепсько живемо, а нема веселості, — констатує Валентина Іванівна і спрямовує нас до сусідки, місцевої поштарки Антоніни Володимирівни Якимук, у якої в хаті така молодь, «котрій ще музики і танців треба».

— Залишилося у наших селах одне череп’є. Як заробишся, то не ходиш, а лазиш. Через років десять від Вербівки одна назва залишиться, — поштарка присіла на мить на лавочці на подвір’ї.

Її найменший син, відслуживши армію, нині подався на заробітки у Польщу. До бару-магазину ходить, але, на щастя мами, випити не може.

— Як добре вип’є, то три дні потім конає! А не пити самому, дивитися на інших — йому не цікаво.

Як і Столярчуки, Якимуки можуть танцювати на подвір’ї, якщо у барі музика заграє.

— Та яка тепер музика? Бум, бум... Бембає, та й все. А сам магазин у селі треба. Навіть пачечку дріжджів десь купити треба.

Найбагатшими на дітей, котрі можуть бути потенційними клієнтами бару, у Вербівці нині є Степанюки. Найстарший, Ярослав — 24 роки, Вадим — 22, Олена навчається у луцькому педколеджі, а Руслан ходить у дев’ятий клас. Вдома застали лише Вадима, бо дорослі поїхали на базар. Каже, що до їхнього магазину-бару з’їжджається вечорами і по кілька десятків хлопців та дівчат. Добре, що є куди у селі «вийти». Але частіше у Вербівку приїжджають ті, хто любить випити... Сам Вадим практично спиртного не вживає, і мама, котра якраз під’їхала, це теж підтверджує. Тому, каже хлопець, йому «все одно», що у барі робиться.

Забузький сільський голова Сергій С тепанович Хомік ситуацію у Вербівці знає. Головує перше скликання, тому проблемна нині «точка» дісталася йому у спадщину. Але і сам донедавна не був проти, аби орендатор приміщення його могла приватизувати.

— Та тепер свою думку я вже змінив!

За інформацією, якою володіє голова, у барі-магазині справді кояться неподобства. Фактично вечорами це вже не магазин, а суто бар. В принципі, на це є право. Але працівниця його, буває, порушує встановлений режим роботи.

— Люди скаржаться, що магазин надто довго вночі відчинений. Підприємець пояснює, мовляв, прибирають приміщення... А в той час декому і товар відпустять (тобто й серед ночі наллють? — Авт.). Після скарг батьків на нічні «дискотеки» у магазині бував і сам голова, посилав і дільничного інспектора.

— Та доки вони доїдуть, вже все тихо й смирно, — коментує одна з працівниць Забузької сільради.

Молодь завжди тягне подалі від очей батьків. Тому й стають популярними такі заклади, як у маленькій Вербівці, куди через ліс, по коліна у піску, але йтимуть, бажаючі і випити, і потанцювати, але головне — потусуватися. Є клуб у сусідньому Гороховищі, але за концерти заїжджих «зірок естради» місцевого значення треба платити... Є гарний, хоча й занедбаний будинок культури у самому Забужжі. Роки української незалежності, коли приміщення не опалювалося, залишили на ньому свій слід у вигляді аварійного стану даху і всього, що з цим пов’язано. Наразі місцева влада щось пробує змінити. Недавно купили музичний центр.

— А у Вербівці, в барі-магазині, все на місці: музика, пиво, — каже директор Забузького будинку культури Володимир Хомік (у Забужжі півсела — Хоміки). — За танці грошей не беруть... Дозволяють курити у приміщенні. «А чого там можна, а у вас не можна?» — питають потім мене. Думаємо, що на літо ми культурне життя у Забужжі пожвавимо, і тоді молодь потягнеться сюди.

— Ви ще напишіть, щоб нам магазин закрили! — непокоїться Валентина Андріївна Войтович, яка вісім років, як депутат сільради, захищала інтереси вербівської громади. — Для таких селюків, як ми, бар-магазин — добре. Думаєте, як у тому приміщенні був легальний клуб, то у ньому і не пили, і не курили?! Ніхто нікого за рукав там не тримає. Якщо я не захочу, то моя дитина там до двох чи трьох годин ночі не буде. А куди їй подітися — маємо одинадцятикласницю?.. На чужі села її боюся відпустити. А щосуботи дати по три гривні на танці нам нема з чого. От про інше хотіли б поговорити. Відколи Хомік став сільським головою, він у Вербівці й Локутках не був. Може й був, але сходів селян, хоча б раз у рік, як збирала попередній голова, не проводив. А люди мають про що запитати і хочуть почути відповіді. Якщо наші села за нього не голосували, це не означає, що він має нас тепер забути.

На жаль, не вдалося побувати у самому магазині-барі. Чи називати його вже одночасно й клубом?.. Очевидці ж розказували, що тут у надії на близьку приватизацію зроблено гарний ремонт. Приміщення розділене барною стійкою, є кабінки. Проте розраховані вони на чотири людини, а набивається ціла компанія по чоловік десять і більше...

— Треба скрізь порядок наводити, — висловився водій автомашини, котра привезла вербівцям хліб з Любомля, і він вивантажував його у хату продавця. — Так наводити, як Лукашенко в Білорусі!

— А як у Білорусі?..

— Там у робочий час не п’ють, не сидять під барами і за барами так, як у нас. І кабінок нема, як тут, і столиків у магазинах чи під магазином — теж. У Куснище поїдьте. Клуб, тут же бар, а в ньому школярі сидять...