Соцзамовлення на милосердя

На вчорашньому Дні уряду в парламенті говорили про соціальні та медичні проблеми ветеранів війни. Вони, а ще малозабезпечені пенсіонери й інваліди — основна аудиторія, з якою працює Національне товариство Червоного Хреста в Україні. Сьогодні це 3200 патронажних сестер, які доглядають за хворими, надають побутові послуги та навіть організовують консультацію своїх підопічних у лікарів. В Україні працюють 102 червонохресні медико-соціальні центри та 385 кімнат. На їх базі, наприклад, минулого року було надано 2 мільйони медичних і соціально-побутових послуг. При центрах, як правило, функціонують і пункти прокату одягу. Як стверджують у Червоному Хресті, попри всі складнощі, щорічно кількість натуральної та грошової допомоги з розрахунку на одну людину збільшується.

Про проблеми Червоного Хреста в Україні, про формування громадянського суспільства та милосердя українців — в інтерв’ю з президентом товариства Червоного Хреста України Іваном УСИЧЕНКОМ.

— Що змінилося у вашій роботі з прийняттям Закону «Про товариство Червоного Хреста»?

— По-перше, законодавчо зафіксовано, що держава делегує повноваження товариству Червоного Хреста в гуманітарній сфері. І ці повноваження дуже чітко прописані. Як відомо, багато міжнародних документів, пов’язаних із нашою діяльністю, приймаються з участю представників уряду. Тому запитання: хто на що має право та за що несе відповідальність — треба було обов’язково прояснити. По-друге, періодично з’являлися громадські організації-одноднівки. І Червоний Хрест, попри сильну міжнародну мережу, авторитет і досвід, часом губився в морі новачків. Багато хто не міг зрозуміти, то чим, власне, ми займаємось. Наприклад, у 1999 році ухвалили Закон «Про символіку Червоного Хреста». Але чи ви чули хоч про один судовий розгляд, пов’язаний із використанням нашого символу — червоного хреста — приватними клініками та лікарнями? Навіть деякі чиновники вважали Червоний Хрест підрозділом МОЗ. Тепер усе це вже позаду. Більшість знають, що ми забезпечуємо медико-соціальну допомогу найбільш уразливим групам населення, організовуємо для них гарячі обіди, допомагаємо одягом. Не кажучи вже про те, що завдяки нашим пунктам у селах вдається вирішити проблему з медичною допомогою. Але бувають і труднощі. Мені доводиться брати з собою пакет документів і довго пояснювати, чому серед громадських організацій ми повинні займати особливе становище. Не завжди вважають важливими й принципи, яких ми дотримуємось. Наприклад, свого часу Червоний Хрест виступив з ініціативою імплементації в Україні міжнародного гуманітарного права. З цього питання була скликана велика нарада. Після тривалих обговорень встає керівник одного з міністерств і запитує: «А нащо нам потрібне міжнародне гуманітарне право, хіба це така насущна проблема?» Ще приклад. У Туреччині кілька років тому стався сильний землетрус, було багато потерпілих. Ми зібрали провіант, намети, деякі медикаменти. Домовилися з пароплавством про те, що вантаж безплатно доставлять до Стамбула. Розповів я про все це одному політику, а він мені у відповідь: «Туреччина — багата країна, вона й без нашої допомоги обійдеться». Але ж є таке поняття, як милосердя. І країні загалом, і людині зокрема треба знати, що поруч є сусід, який, попри свою бідність, може допомогти і хоче це зробити.

— Чи є сьогодні соціальне замовлення на Червоний Хрест, чи відчуваєте ви підтримку з боку Міністерства охорони здоров’я?

— Швидше за все, ми їм допомагаємо. Досить пригадати спалах дифтерії в Україні у 1995—1996 рр. Мені тоді зателефонував начальник столичного управління охорони здоров’я та слізно попросив знайти протидифтерійну сироватку. Я відправив факс колегам у Женеву , і вже через три дні машини забирали з аеропорту Бориспіль мільйон доз протидифтерійного антоксину. До того ж безплатно. Була ще програма «Туберкульоз», під реалізацію якої нам вдалося отримати три мільйони євро від наших донорів. Не кажучи вже про те, що завдяки Голландському товариству Червоного Хреста, сьогодні в Житомирській і Рівненській областях працюють лабораторії експрес-діагностики. Пересувні бригади обстежують жителів сіл, у яких часто відсутні фельдшерські пункти. На жаль, останнім часом дедалі частіше ставиться діагноз «рак щитовидної залози».

Утім, розвиток у тому або іншому регіоні червонохресного руху багато в чому залежить від місцевої влади. На щастя, найчастіше вони йдуть нам назустріч — безплатно виділяють приміщення, допомагають у їх ремонті, частково оплачують комунальні послуги. Бувають, звичайно, і прецеденти, коли з нас, наприклад, беруть гроші за оренду. Мені це незрозуміло, адже ми допомагаємо їм у питаннях соцзабезпечення й охорони здоров’я. А на нашій допомозі намагаються ще й заробляти.

— Можливо, варто в цьому питанні давати менше повноважень місцевій владі?

— Цю проблему має вирішити держава. У кожному регіоні є штатні співробітники, які займаються організацією медичної допомоги населенню та питаннями соціального захисту людей похилого віку й інвалідів. Аж ніяк не на все вистачає сил і коштів. Адже є соціальні служби, соцпрацівники. Дайте їм нормальну зарплату, необхідне обладнання — й одразу відчуєте результати їхньої роботи. Недавно нам вдалося добитися, щоб патронажним сестрам Червоного Хреста виплачували з бюджету зарплату. Попри те, що вона становить лише 300 гривень, це вже великий успіх. На всі інші потреби ми знаходимо кошти самі. Наприклад, у Закарпатті знайшли можливість забезпечити всіх працівників патронажної служби спецодягом. Деякі області вирішили питання безплатного проїзду сестер у міському транспорті.

— Чи виникають нарікання до патронажної служби з боку, так би мовити, споживачів її послуг?

— Минулого року центр «Социс» на наше замовлення провів дослідження. Його результати показали, що наші підопічні загалом позитивно відгукуються про роботу патронажної служби, але вважають, що перелік послуг має зрости, а їхня якість — покращитися. У принципі, таких відгуків ми й чекали. «Завдяки» нинішній демографічній і економічній ситуації, щорічно збільшується кількість тих, хто потребує допомоги. На сьогодні попит, на жаль, набагато перевищує можливості Червоного Хреста. У патронажних сестер колосальні навантаження, природно, від цього страждає й якість. Не є таємницею, що спілкування відіграє дуже велику роль, особливо для немолодої людини, яка залишилася в цьому світі абсолютно сама. А сестрам не завжди вистачає часу на 5-10- хвилинну, але водночас дуже важливу розмову. Втім, наші показники з кожним роком покращуються. У 2004-му, наприклад, допомогу Червоного Хреста отримали 350 тисяч осіб, із них 35 тисяч — це ті, хто прикутий до ліжка або обмежений у пересуванні. Розширилася мережа й банків одягу. Протягом минулого року послугами 379 пунктів скористалися близько 30 тисяч осіб. Але цього, звісно, ще дуже мало. Розширюватися заважає як невеликий асортимент речей (усе- таки традиція масово приносити непотрібні речі в Україні ще відсутня), так і відсутність інформації про банки одягу.

— А які справи з кадрами в патронажній службі?

— Кадрові проблеми були завжди. У 1998 році ми просили МОЗ відправити нам 200 сестер із медучилища, щоб вони працювали патронажними сестрами. Через кілька років їх залишилися одиниці. Просто наша робота дуже складна та вимагає великої витримки. У Червоному Хресті затримуються надовго хіба що романтики й ентузіасти. Хоча варто сказати, що кваліфікація наших сестер — на рівні. 96% працівників патронажної служби — це фахівці зі середньою спеціальною освітою, із них майже 30% мають кваліфікаційні категорії. І це зважаючи на те, що сестри не мають тих прав і гарантій, якими забезпечені їхні колеги, котрі працюють у державній системі охорони здоров’я, — мається на увазі пенсія за вислугу років, надбавка за тривалість безперервної роботи. Єдине, чого нам вдалося добитися (крім бюджетної зарплати), — це занесення патронажних сестер у список професій і посад із важкими умовами праці. Це дає їм право на щорічну додаткову відпустку. Зараз би нам дуже допомогло створення загонів «Юний медик». По-перше, додаткові сили змогли б покращити наш коефіцієнт корисної дії, а по-друге, це виховувало б у підростаючого покоління толерантність і милосердя до ближнього. Не кажучи вже про те, що студенти-медики пройшли б чудову школу.

— А наскільки зараз розвинене милосердя та толерантність в українців?

— Ще недостатньо. Наприклад, візьмімо волонтерів. Для цієї роботи потрібні справді зацікавлені люди, для яких ця справа — покликання. Погодьтеся, крім моральних якостей, має бути матеріальна зацікавленість. Надто рідко нам допомагають і бізнесмени. Очевидно, що для цього треба змінювати закони. Коли на наш заклик відгукнувся один з успішних підприємців, ми одразу пообіцяли йому, що про його добру справу дізнаються і радіослухачі, і телеглядачі, і читачі газет. Але він сказав: у жодному разі, для мене це може мати наслідки. Взагалі-то, як показує практика, бідні допомагають більше. Коли ми ходили по різних структурах зі скарбничкою, практично кожен пенсіонер зробив свій внесок — хто дав 10 копійок, хто — 15, хто — 20. Водночас в одній з обласних адміністрацій більше 2 копійок виділити не змогли...

Зараз необхідно займатися питаннями виховання толерантності в суспільстві. Поступово українці починають розуміти, що милосердя — це конкретні справи. Сьогодні головне — «підживлювати» цей ґрунт, стимулювати милосердя та добродійність, як це роблять у західних країнах. Для цього необхідно більше використовувати можливості Червоного Хреста — структури, яка вже багато років своїми справами подає приклад гуманізму. Тим більше, якщо ми говоримо про громадянське суспільство, то першу скрипку в ньому повинні грати організації, які мають свою мережу, напрацьовані контакти і штат співробітників.