СПОВIДЬ транзитного пасажира,

Шановна редакціє газети «День»!

Дорогою до місця відпочинку, проїжджаючи через кордон Української держави, наша сім’я зіткнулася зі свавіллям і здирством української митниці. Покидали територію України з неприємним осадком у душі та ненавистю до митних працівників Української, колись дружньої республіки. Хочу поділитися з читачами вашої газети своїм горем і розповісти на своєму прикладі, звідки народжується негативне ставлення до українського народу.

28 серпня з Курського вокзалу м. Москви ми вирушили до місця відпочинку на поїзді № 117 за маршрутом Москва — Анапа. Після відправлення поїзда один із пасажирів запитав у мене, через кордон якої держави ми проїжджаємо? Я із здивуванням подивилася у розклад та несподівано для себе пересвідчилася, що ми перетинаємо територію України. Але навіть запідозрити не могла, з чим ми можемо зіткнутися на кордоні вашої держави.

Ми перетнули два прикордоннi пости Росії, працівники митниці перевірили у нас тільки документи. Про жодне заповнення митних декларацій і не йшлося. Далі благополучно перетнули і перший митний пост України, де знову-таки обмежилися тільки перевіркою документів.

Але на станції Іловайськ- пасажирський працівники митного контролю зажадали від нас заповнення декларацій. Хоч не зовсім зрозуміло було, для чого, — адже ми їхали до місця відпочинку в Росії, а не на території України. Стоянка поїзда тривала усього 40 хвилин, тому митник, який, до речі, навіть не представився, постійно нас квапив. Заповнивши митну декларацію, я почала допомагати заповнювати їх чоловіку та його братові, який їхав відпочивати разом з нами. У купе також були наші діти — восьмирічна донька та синок, якому незабаром повинен був виповнитися рік. Оскільки все відбувалося поспіхом, я підказала брату чоловіка, де поставити «ні», не звернувши уваги на графу «засоби зв’язку». А у нього був із собою мобільний телефон. Далі настала черга перевірки речей. Обшаривши кишені одягу, тоді як у всьому цивілізованому світі прийнято, щоб особисті речі з кишень викладав сам господар, працівник митниці виявив у кишені сумки брата чоловіка зарядний пристрій від мобільного телефону. Після чого заявив йому, що через те що наявність телефону не було відображено у декларації, то він підлягає конфіскації, плюс ще треба заплатити штраф — 782 рублі. І запросив його для пояснень та складання протоколу вилучення. Я обурилася, що провини чоловікового брата тут немає, тому що це я підказала йому поставити «ні» у рядку «засоби зв’язку». Мене працівник митниці навіть слухати не став і попросив вийти iз купе, бо маленька дитина заплакала. Довга процедура заповнення протоколу закінчилася тим, що до нашого купе прийшли ще двоє митникiв. Засмучена, я попросила одного з митників назвати прізвище начальника митної служби та пояснити, у якому вагоні я можу його знайти, але він мені відповів, що «у них усі тут начальники». Мої спроби зайти до купе та пояснити суть справи не увінчалися успіхом. Але коли мене запросили до купе, з’ясувалося, що мій чоловік узяв із собою долари, які ми також не відобразили у декларації і про наявність яких я нічого не знала. Велика сума іноземної валюти ($8250) була у нас із продажу батьківської квартири та призначалася на купівлю будинку та садової ділянки. Оскільки гроші були сховані у дитячих речах, чоловік, не підозрюючи, що я їх не переклала в інше місце, поклав їх у дорожню сумку. І під натиском митника сказав, що, можливо, вони там є. Почувши про таку суму грошей, митник одразу забув про мобільний телефон та швидко покликав своїх напарників до нашого купе. Що тут почалося!

Нас звинуватили у груповій контрабанді та порушенні цілого ряду статей Конституції України і Кримiнального кодексу України. Далі митники розділилися на дві групи — двоє залишилися зі мною в нашому купе, а один вирушив із моїм чоловіком і дітьми в останнє (порожнє) купе. Мені заявили, що вся сума грошей згідно із законами України підлягає конфіскації, а для перепису номерів усіх купюр та оформлення документів вилучення нас висадять із поїзда. При мені по рації викликали службову машину, яка повинна була нас зустрічати на наступній станції.

Почали оформляти протокол пояснення. Я пояснила, що напередодні від’їзду ми відзначали 75-рiчний ювілей батька і що поки я зустрічала гостей, мій чоловік готував сумки до від’їзду, оскільки поїзд вирушав наступного дня рано-вранці. Чоловік, складаючи дитячі речі, і подумати не міг про гроші. А я про те, що вся сума потрапила до нашої дорожньої сумки, і гадки не мала.

Працівник митниці довго пояснював мені статті Закону України, бо я вимагала пояснити мені підстави нашого затримання, і сказав, що після їхньої інстанції справа передається до слідчого органу прокуратури і далі — суд. А вся процедура займе десь приблизно один місяць. А у суді, якщо навіть якусь суму ми відсудимо, то втратимо більше — оскільки суду також треба платити. А митниці вигідне наше затримання, тому що їй буде перераховано 30% від цієї суми. Я з жахом уявила, як я буду дивитися в очі батькові та як нас з двома дітьми, один з яких грудний, висаджують із поїзда. З благанням я запропонувала якось вирішити це питання без висадки. Один із митників удавав суворого охоронця Закону і все нагадував, що колеги його не зрозуміють. А другий — нібито жалкував, що ми потрапили у таку ситуацію і що все це трапилося на початку відпустки, і що з нами їдуть двоє маленьких дітей. Почалося натуральне здирство. Один давив на службове становище (30% від $8000 — сума чимала для митниці), а другий умовляв його бути поблажливим. Зрештою, коли першого нібито переконали, мене конкретно запитали: скільки, поклавши руку на серце, я можу їм дати, щоб ми далі продовжили свій шлях? Я сказала, що 30% дати не можу і готова зійти з поїзда та довести справу до суду. На запитання: «А скільки можете?» — я відповіла, що навіть за $1000 я не зможу дивитися в очі батькові. Як я йому це поясню? Подальша «обробка» полягала у тому, що один говорив, що, ставлячи питання про вилучення всієї суми, я починаю «ламатися» через 1000 доларів. Другий начебто натякав на розуміння, співчуття. Коли, зрештою, я почала відраховувати $1000, перший не витримав і попросив додати $200 для начальника. Митник не став дописувати протокол пояснення, а залишивши 12 чистих рядків, попросив мене розписатися у протоколі після слів: «З моїх слів записано правильно. Мною прочитано. Доповнень і змін немає». Я запитала його, що він збирається вписувати у пусті рядки. На що була відповідь: «У моїй порядності ви можете не сумніватися. І взагалі я протокол знищу». Далі вони зателефонували, що машини до поїзда не треба. І попросили мене не мати на них зла і нікому не розповідати про те, що сталося, особливо на наступному прикордонному посту — російському.

Я сказала митникам, що, знаючи, що ми будемо їхати через кордон, і знаючи, що везу велику суму грошей, я б уже постаралася їх приховати так, щоб вони їх не знайшли. На що мені заявили: треба було у Росії заповнити декларацію та внести туди долари. Але ж на двох митних постах нам декларації навіть не запропонували! А приїхавши після відпустки, я зробила запит до російської митниці, де мені пояснили, що на території Росії вже три роки як не заповнюють декларації. Декларуванню підлягають тільки наркотичні речовини і зброя. А скільки ти везеш грошей та у якій валюті — це твоя особиста справа. Я зрозуміла, що нас на території України просто «взули». До речі, самі митники України заявили, що одна людина може провезти у їхній державі тільки $1000, тобто виходить, що надлишки все одно б вилучили — як не крути.

У чоловіка жодних пояснень не брали, і той працівник митниці, який відвів його до останнього купе, прямо заявив, що все буде залежати від того, як поведу себе я та що скажу. Виходить, що я все зробила правильно і сказала (запропонувала) те, що треба.

Батько мій досі нічого не знає та мріє поїхати до товариша з Черкас i пригледіти собі будиночок. Я відраджую його як можу. Тому що тепер слово «Україна» викликає у мене гнів. Ви уявляєте, шановна редакціє, яке ставлення тепер у нас до українців? А у решти, хто їхав з нами у вагоні та кого майже нi за що штрафували не менше ніж на 1000 рублів, прикриваючись буквою закону? У нас є чимало свідків, і я маю намір офіційно заявити у Митний комітет України і у Посольство Росії в Україні, звинувативши українських митників у здирстві та хабарництві при виконанні службових обов’язків.

Шановна редакціє! Буду дуже вдячна, якщо ви опублікуєте мого листа. Наша помилка повинна стати уроком для інших людей. І хоч десь в Україні є правда?