«Стати на ноги, щоб ступити на весільний рушник»

Боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти Капітон Лі народився у сорочці. Підірвавшись на міні у Широкиному, він втратив ногу, але не надію. Хлопець дякує Богу, що залишився живим, і мріє про одруження.

Веселий і симпатичний, він відчиняє двері своєї палати у Вінницькому військово-медичному шпиталю і зі щирою посмішкою гостинно запрошує увійти. Як справжній джентльмен, пропонує присісти і помітно ніяковіє, коли звертаєш увагу на його ампутовану кінцівку. Жартуючи, каже, що до весілля заживе. Потім замість шортів одягає спортивні штани і ніби вже впевненіше починає розповідати про себе, кидаючи одна за одною короткі фрази і раз у раз повторюючи: «Я такий, як усі хлопці, просто хотів захищати Україну».

Капітон Лі народився у Дніпропетровську. Його батько кореєць, саме він дав хлопцеві таке дивне ім’я, яке запам’ятовується з першого разу. Крім нього, в родині є ще двоє синів — старші брати Капітона. Один живе у Дніпропетровську, а другий — у Харківській області. Вони підтримали бажання Капітона служити у війську, навіть не відмовляли.

«Після закінчення школи я пішов навчатися в «технар», але не закінчив його за сімейними обставинами. Потім була армія, після якої працював на виробництві. Та ця робота мені не подобалася, хоч і гроші заробляв непогані, — розповідає хлопець. — Коли почалася війна, я пішов до військкомату. Маючи за плечима службу в армії, думав, що одразу заберуть. Та ні, довелося чекати кілька довгих місяців. За цей час із моїм вибором змирилися батьки й брати. Знаючи мою впертість, ніхто не брався відмовляти, бо це був би даремно витрачений час. Хотів у розвідроту до Львова. Але потрапив до інституту зв’язку в Полтаві. Потім приїхала 36-та бригада, я відразу пішов до них, у «морпіхи».

У зону АТО боєць прибув у липні 2015 року. Служив помічником гранатометника. До дембеля залишалося три місяці, коли він потрапив у Широкине. На початку березня цього року підірвався на міні. У важкому стані його доставили в реанімаційне відділення Дніпропетровської лікарні ім. Мечникова. Там, щоб врятувати життя, ампутували стопу і частину гомілки. Офтальмологи прооперували травмоване уламками око. 10 березня 2016 року Капітона транспортували до Вінниці, де військові медики взялися за лікування уражених тканин та підготовку хворого до протезування.

День поранення Капітон добре пам’ятає, але говорити про нього не хоче. Каже, що треба жити далі, а не копирсатися в минулому. Він досі на знеболювальних. Його не покидають фантомні болі. Але боєць не втрачає надії. З нетерпінням чекає на зустріч зі своєю дівчиною Вікторією. Каже, що знайти її допомогла... війна. Вікторія родом із Херсона, зараз живе в Маріуполі. Якби військові дії не закинули туди Капітона, то він ніколи не зустрів би свою другу половинку.

«Поки що у мене єдина мрія — стати на ноги і ступити на весільний рушник. А далі, як кажуть, війна покаже, — посміхається хлопець. — Жити з радістю можна і без ноги, тільки б було заради чого».