Перейти до основного вмісту

«Страшно не було. Було цікаво, інколи — моторошно»

Євген Коваленко — про те, хто, як і чому у нас відбуває покарання, про забобони щодо тих, кого називають «тюремниками», і про свободу
16 квітня, 17:27
ЄВГЕН КОВАЛЕНКО

Євген Коваленко — людина із серйозним і складним професійним досвідом. Понад 15 років він пропрацював у пенітенціарній системі, зокрема — керував виправними колоніями. Ми зустрілись на акції «Жива бібліотека», яка проходила в рамках Десятого фестивалю документального правозахисного кіно Docudays UA, і поговорили про його роботу, про те, хто, як і чому у нас відбуває покарання, про забобони щодо тих, кого називають тюремниками, і про свободу.

— Як ви прийшли до цієї роботи?

— Я в 16 років вступив до Чернігівського училища внутрішніх справ МВС України, закінчив його і пішов на роботу лейтенантом за розподілом. Працював у колоніях на різних посадах, остання посада — начальник колонії. 2010 року вийшов на пенсію за вислугою років.

— Чим ви керувалися при виборі професії?

— Чесно — не пригадаю. У мене не було мети працювати саме в пенітенціарній установі. У дитинстві хотілося бути військовим, носити форму. Може, звідси. Ще подобається бути юристом, займатися юридичною практикою. Училище давало юридичну освіту, але, оскільки це бюджетне замовлення, слід було три роки відпрацювати. Під час розподілу запропонували такі варіанти: дільничний, слідчий або начальник відділення в колонії. Я обрав останнє, тому що було ближче до домівки. Думав — попрацюю й піду, але залишився. Робота — не мед, звичайно.

— Де ви працювали?

— У двох колоніях у Херсонській області на керівних посадах. Це був спочатку посилений режим — середній рівень безпеки за новим кодексом, а потім загальний, з мінімальним рівнем безпеки     — там і закінчив службу.

— Чим відрізняються режими?

— Відмінність законодавча. Загальний створено для засуджених за нетяжкі злочини або ж для тих, кого перевели з виховних колоній для неповнолітніх після досягнення 18-річного віку — щоб не змішувалися зі старшими, більш досвідченими злочинцями. А посилений режим — для тих, хто вперше скоїв тяжкі злочини. Різниця в правовому статусі ув’язнених, принципова відмінність — у кількості грошей, які вони можуть витратити зі свого особового рахунку. Щомісяця певна сума може бути витрачена на покупку продуктів у магазині колонії. На посиленому режимі ув’язнений може витратити 100 гривень, на загальному — 150, якщо маминою мовою пояснити, як кажуть.

— Що входило до ваших обов’язків?

— Двома словами сказати складно. Там треба бути всім: завгоспом, командиром, господарником, виробничником, бухгалтером, оперативним працівником і навіть батьком рідним. Усе сюди входить. Дуже широке коло обов’язків.

— Наскільки важкою ця робота була для вас особисто?

— Звісно, не кожен зможе працювати там. Зі своєї точки зору — не бачу великої небезпеки в цій роботі. Так, там злочинці. Але я вам скажу так: колонія— це лише маленьке відображення того, що відбувається в нашому суспільстві.

— Тобто, на вашу думку, суспільна ситуація теж зумовлює злочинність?

— Я не вважаю, що суспільні відносини можуть спровокувати людину на злочин. Дуже багато причин для цього, у кожного вони індивідуальні. Відповідно, у нас індивідуальний підхід і до вироку, і до покарання. Двоє людей можуть скоїти аналогічні злочини, один і той самий суддя розглядатиме ці справи, але один отримає три роки, а інший за цей самий злочин — п’ять років.

— У чому тоді різниця?

— Як я сказав — індивідуальний підхід: до особи, до злочину і до покарання. Виконуючи вирок, співробітник пенітенціарної служби не має права оцінювати його справедливість. Прийшла людина з вироком — і пенітенціарна установа зобов’язана його виконати. Прийшов, наприклад, із терміном у п’ять років — виконали, звільнили. Все. Хоча індивідуальний підхід — дуже невизначене поняття. У нас же законодавці виходять із того, що всі засуджені відбувають покарання в рівних умовах. Рівні перед законом — і під час відбування покарання теж мають бути рівними. Принципових відмінностей робити не можна, бо це може призвести до поганих наслідків, тому всіх годують і одягають однаково. Були, звичайно, й скрутні часи, коли фінансування бракувало. Це залежить від державного бюджету.

— А як пояснити те, що більшість людей, які вже відсиділи, знову повертаються до в’язниць?

— Так, так і є. Як виходили на Заході з цього становища? Створили службу пробації. У ній теж працюють офіцери, але вони забезпечують нагляд за засудженими, які звільнилися з колонії. Людина звільнилася, стає на облік у службу пробації, і служба забезпечує їй роботу, житло, мінімальні соціальні умови і супроводжує, поки вона не пристосується до життя на свободі. Людині потрібен певний період, щоб адаптуватись на волі. Середній термін адаптації — близько півроку; у декого, звичайно, взагалі не виходить. У нас теж намагалися ввести щось подібне, покласти обов’язки на кримінальну виконавчу інспекцію, але це не прижилося. Хотіли створити службу пробації, але закон так і не було ухвалено.

— Чому?

— Виникли суперечки — куди її приткнути. Департамент виконання покарань говорить, що ми виконали вирок  — і все, ми не повинні далі супроводжувати людину, це буде порушення її прав. У соціальних службах? Проте у них немає таких фахівців, адже це величезна, особлива робота. І в грошах, знову ж таки, заковика: адже в кожному районі мають бути відповідні працівники. У нас приблизно 300 000 осіб відбувають покарання лише в колоніях, гадаю, кожен п’ятий у нас має судимість. Дуже велика кількість. Законодавчо встановлено, що 4% робочих місць у державних установах має бути зарезервовано спеціально для таких осіб. Але на практиці мало хто про це знає і мало хто це виконує. Механізм є, але він не діє. Отже, підсумовуючи: одна з проблем у тому, що у нас немає державного супроводу колишніх ув’язнених, практичної допомоги вони не отримують.

— Тобто виходить, людину після відбування покарання викидають на вулицю.

— Так. Добре, якщо є у нього сім’я, рідні. А буває так, що за п’ять-шість років терміну батьки померли, спадщина пропала або будинок зруйновано, з дружиною розлучились, він нікому не потрібен. У нас навіть немає соціальних центрів, які повинні хоча б мінімально забезпечити його житлом і харчуванням після відбування покарання. Я, звичайно, спеціально не вивчав статистику, це мої міркування.

— Спробуймо повернутися, грубо кажучи, за ѓрати. Яку межу з ув’язненими не можна переходити?

— Принцип простий: пообіцяв — роби. Не можеш робити — не обіцяй. По-друге, не можна опускатися на один рівень із засудженим. Простий приклад: розмовляти з використанням їхнього жаргону. Більшість співробітників колонії — недурні люди, мають вищу освіту: юридичну, психологічну або педагогічну. Але є таке поняття, як професійна деформація, буває, що «вигорання» відбувається дуже швидко. Не знаю, з чим це пов’язано. Я, зі свого боку, не намагався ставати на один рівень з ув’язненими і не дозволяв собі розмовляти з ними, використовуючи їхній жаргон. Я розумію цю мову, але вважаю за краще висловлюватись нормально. Отже, та межа, про яку ви запитуєте, означає одне: тримати дистанцію. І підходити до речей справедливо.

— А що таке справедливість у вашій справі?

— Розумієте, люди й покарання бувають різні. Тому, повторюся, до кожного підхід індивідуальний: з позицій права і справедливості. Буває, в колонії здійснюють правопорушення. Начальнику дано право покарати засудженого. Є цілий перелік стягнень. Ось тут і треба підходити справедливо і розбиратися в причинах, які спонукали людину до злочину. Якщо навіть були серйозні випадки            — рука не піднімалась його карати, тому що, оцінюючи справедливо, з позицій моралі, він був правий. Буває й так. Законодавство це дозволяє.

— Поговоримо про стереотипи, що стосуються вашої колишньої роботи. Чи згодні ви з твердженням, що працівники колоній не є вільними так само, як і ув’язнені?

— У певному розумінні — так. Працюючи в цій системі 15—16 років, людина проводить 7 років свого життя за ѓратами. Майже всі посади — з ненормованим робочим днем. Він приходить на роботу о 8.00, а може піти о 21.00 і пізніше. Тому співробітники теж практично позбавлені свободи, щоправда, з правом вибору — покинути роботу чи залишитись.

— А з якими упередженнями стикались особисто ви?

— По-перше, людина, коли чує, що я працював у пенітенціарній системі, одразу намагається зрозуміти причини, з яких я туди пішов: це ж страшно, це колонія. Отож не ви перший ставите ці запитання. По-друге, одразу бачать у працівнику колонії порушника прав людини. Теж стереотип. Що ще? Що всі в колонії п’ють, якщо там працює — значить, п’є або спивається. Або що всі співробітники — зрадники, заносять наркотики. Так, трапляються дехто, нечистий на руку, як і в будь-якому іншому місці. Були випадки — затримували співробітників і зі спиртним, і з наркотиками, і з мобільними телефонами для ув’язнених. Але це поодинокі випадки. Так, це зрадники. Знову ж таки, проблема зарплати, проблема кадрів. Річ у тім, що знайти людину, яка добровільно посадить себе до в’язниці, нехай навіть і працювати там — дуже проблематично, а зарплата в 1500—2000 гривень дуже мала для такого навантаження.

— Уже три роки, як ви звільнилися. Згадуєте про роботу?

— За самою колонією не скучаю, якщо чесно. Інколи телефоную товаришам, згадую про колектив. Це рутина, важка робота. Пригадуються окремі моменти часом. Чи то хороші, чи то погані. А так... Озираючись назад, можу сказати: це пройшло — як один день.

— От якщо говорити про моменти — пригадаєте щось конкретне? Смішне, наприклад?

— Одразу й не пригадаю.

— А страшний момент? Такий, що вам особисто ставало страшно?

— Страшно не було. Було цікаво, інколи — моторошно. Бувають і в колоніях злочини, часом убивства. Моторошно, коли бачиш таке... Або самовбивцю, який перерізав собі руку, — калюжа крові, теж моторошно. Цікавий момент — 2001 року в 10-й колонії, де я працював старшим опером, було захоплення заручників. Про це тоді писала газета «Факти». Шестеро засуджених захопили двох молодших інспекторів, сержантів і чотири дні утримували. З ними вели переговори, потім спецназ штурмував. Було важко, але цікаво. По-різному.

— На закінчення: що таке, по-вашому, свобода?

— Абсолютної свободи не буває. Людина від самого початку залежна. Народжується — залежить від батьків, потім — від вихователів, від учителів і так далі. Я думаю, що свобода — це свобода вибору. Можливість обирати лінію своєї поведінки. Але це теж обмежується — наявністю грошей, житла, документів. Отже — абсолютної свободи немає. Що таке позбавлення свободи — можу сказати (сміється).

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати