«Стратегічна мета — помісна церква»

Пропонуємо бесіду з отцем Юрієм Бойком, парохом церкви Бориса і Гліба (Київ) УАПЦ, народним депутатом України, де йдеться про церковні справи, які в наш час у нашій країні так примхливо і небезпечно переплелися.

«У КИЄВІ НЕОБХІДНО ВІДКРИТИ «ДВОРИ»

— Шановний отче, пане депутате! Не буде перебільшенням сказати, що сьогодні Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) не існує як єдина духовна спільнота — вона розкололась на окремі єпархії, не визнає обраного кілька років тому предстоятеля, не має спільного центру. Чому це трапилося саме з УАПЦ, яка вже 1990 року стала незалежною православною церквою України?

— Моє пояснення того, що трапилося в УАПЦ, можливо, не кожен прийме. А йдеться про те, що УАПЦ формувалася прогресивними силами суспільства на його підйомі й формувалася як демократична структура, в якій неабияка роль належить пастві. Чого ніколи не траплялося, наприклад, у Московському патріархаті, який на той час був панівним в Україні. Відродження УАПЦ йшло з так званих «низів», які є основою церковної громади. У такій церкві були тоді зацікавлені українці, які замислювалися над тим, що є церква, якою вона має бути.

У першому зверненні до мирян отця Володимира Яреми (пізніше патріарх УАПЦ Димитрій) говорилося про те, що традиційна форма православного життя не відповідає жаданням віруючих українців. Бо ми є демократичними по суті, прагнемо пізнавати, відкривати для себе істину — євангельську істину. Тоді як у Московській церкві паства ніколи не відігравала вагомої ролі. До того ж до складу УАПЦ ввійшли не тільки громади, що існували, але й нові, особливо на сході України. Це були зовсім інші парафіяни.

— Виходить так, наче саме демократизм призвів церкву до теперішнього стану? Які заходи вживаються для покращання ситуації?

— Я не є в керівництві церкви й не входжу зараз в активне середовище УАПЦ у зв’язку зі своїми депутатськими обов’язками, які стосуються загальноцерковних справ країни. Сьогодні, наприклад, я зустрічався з групою священиків Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Ці московські батюшки, а також їхні громади хочуть того, чого хочу я і все прогресивне духовенство. Це, перш за все, відокремлення від тих церковних структур, які пишно розквітли за часів Кучми та його ідеологів і виконували «державне замовлення» під час останніх президентських виборів. Чесних людей УПЦ МП не влаштовує ні мораль єпископату цієї церкви, ні активна пов’язаність духовенства з бізнесом і політикою та ін. Таких віруючих в УПЦ МП немало в різних регіонах — як священиків, так і єпископів, хоча їхні погляди вельми небезпечні й можуть обернутися забороною служіння, втратою парафії, а то й ще гіршим.

— Що є сьогодні основним завданням церковних політиків України?

— Стратегічна мета — формування Помісної церкви України. Як доказ наведу твердження пана Бжезинського, який сказав, що «коли в якійсь країні панівна церква хоч на 20% є в юрисдикції іншої держави, то ні про яку незалежність тієї країни йтися не може». Тому Москва робила й робитиме все, аби не допустити до утворення Помісної церкви в Україні. Але треба працювати на майбутнє, тим більше, що сьогодні ми маємо певні знаки з боку Вселенського патріарха Варфоломія II, який звернувся до українського народу в час помаранчевої революції, а також привітав обраного Президента Віктора Ющенка.

— Але чи не закінчиться його втручання саме цими, такими красивими, жестами? Спостерігається якийсь розвиток у стосунках із Вселенською патріархією?

— На жаль, Вселенський патріарх має рахуватися з потужною Московською церквою, яка має стійку імперську традицію політичного й церковного життя. Вселенський патріарх, звісно, не хоче йти на міжправославний конфлікт. Впевнений, однак, що стабілізація політичного життя в Україні сприятиме активнішим її стосункам із Вселенською патріархією. Вже сьогодні ці стосунки пожвавішали. Як пам’ятаєте, Царгород відвідала делегація на чолі з держсекретарем паном Зінченком, який вручив Вселенському патріарху запрошення Президента відвідати Україну, що негайно викликало незадоволення Московської патріархії.

— Річ, вочевидь, ще в тому, що зараз Вселенський патріарх вельми зайнятий скандалами в Елладській та Єрусалимській церквах і йому зараз не до України. Які кроки робляться для зближення України із Вселенським патріархатом?

— Нещодавно на засіданні ВР я звернув увагу Президента на необхідність відкриття в Києві духовних представництв Вселенського патріарха, а може, й деяких інших православних церков, які називаються «подвір’ями». Це мають бути певні церковно-дипломатичні місії, які функціонуватимуть, наприклад, при посольствах в Україні, або матимуть тут свою маєтність із храмами. У минулому такі подвір’я існували при православних церквах. Найкраще було б утворити подвір’я Вселенського патріархату при Київському патріархаті, але Вселенський патріархат ще не готовий визнати владику Філарета канонічним главою церкви і на такий крок не піде. Між тим нам сьогодні конче необхідна, так би мовити, третя сторона — авторитетні й незацікавлені представники Вселенського православ’я. Думаю, що корисно було б відкрити в Києві також подвір’я Грузинської православної церкви. Тим більше, що в нас проживає чимала грузинська громада, яка вже висловлювала бажання мати тут свій православний осередок. Вони хочуть побудувати в нас церкву, в якій служитимуть грузинською мовою та яка буде в юрисдикції Грузинського патріарха.

«У НАС НЕМАЄ ЗАРАЗ ПРАВОСЛАВНОЇ ЮРИСДИКЦІІ, В ЯКІЙ ВСЕ БУЛО Б ГАРАЗД»

— Але чи не вийде так, що ці подвір’я підуть на користь тільки одній церкві, а саме — Московській? Що духовенство Вселенського, Грузинського та інших українських подвір’їв спілкуватиметься, як і зараз, тільки з «канонічними»? Чи у зв’язку з цим не поглибиться розкол між українськими церквами та світовим православ’ям?

— Але ж ситуація в державі змінилася. Тому маємо надію, що члени інших православних церков вивчатимуть стан українського православ’я, знайомитимуться з духовенством, церковним життям. Можна говорити про спільні богослужіння (не про євхаристичне єднання!), а також про сприяння переговорам між українськими церквами. Адже зараз ці церкви налаштовані гранично агресивно — «з тим сяду за стіл переговорів, із тим не сяду» (Митрополія УПЦ МП, скажімо, «готова» до переговорів з Київським патріархатом але — без патріарха Філарета!). Між тим всі члени суспільства мають право на діалог, на пошук підходів до розв’язання конфліктів в інтересах суспільства. Неможливо керуватися виключно корпоративними інтересами, постійно посилаючись на «канони».

Порозуміння в суспільстві має бути знайдено. Впевнений, що постійне представництво інших православних церков в Україні сприятиме діалогу між українськими церквами, усуне «монополію» Московської церкви в Україні. Маємо надію, що представники Вселенської церкви сядуть за стіл переговорів з богословами різних юрисдикцій і визначать канонічність чи неканонічність усіх зацікавлених сторін.

— А що, власне, гальмує організацію таких духовних осередків інших православних церков в Україні?

— По-перше, не існує чітких правил щодо відкриття подвір’я. Зберігається також активна позиція Московського патріархату, яка противиться будь-яким зв’язкам православного світу з українськими «неканонічними» церквами, хоча в УПЦ МП є духовенство, яке зацікавлене — зараз потаємно — не тільки в подвір’ї Вселенського патріарха, але й у переході до його юрисдикції. Це люди, які шукають поза межами Московського патріархату легітимності, канонічності і які заради «единой и канонической» вимушені терпіти — з відкритими очима — багато чого, несумісно з істинним християнством.

— А який сьогодні рівень духовності, порядності серед нашого православного духовенства?

— Як депутат, я стільки всього наслухався! Тому можу твердити — немає зараз в Україні такої православної юрисдикції, в якій все було б гаразд, все високодуховно й у відповідності з канонами. Скарги йдуть зі всіх сторін, зокрема від громад різних юрисдикцій мого виборчого округу. Це, головним чином, скарги пастви на своїх священиків. Маю також звернення від духовенства різних рівнів і церков.

Все це для мене дуже сумно. Я б хотів, щоб кожен український священик, незалежно від юрисдикції, був шанований всіма громадянами країни. Між тим спостерігаємо зовсім інше: духовенство займається бізнесом; миряни не поважають своїх пастирів, батьки везуть хрестити свою дитину в інше село, до іншого священика — таким «авторитетом» користується їхній батюшка; ієрархи ворогують між собою.

— Ви, як парох, який постійно спілкується зі своєю громадою, можете відповісти на таке запитання: чи переймається паства, народ божий тим, що зараз відбувається в УАПЦ? Чи їм все одно, що там робиться зверху та хто там «править бал» — владика Мефодій, чи владика Ігор, чи ще хтось?

— Ці проблеми не є гострими там, де священик є добрим пастирем своєї громади. Але коли виникає найменша проблема та громаді доводиться звертатися до єпископа чи до єпархіального управління, проблеми випливають на світ. Тоді, наприклад, коли священик та його наближені — титар, староста та ін. починають займатися персональними справами за рахунок церкви, розпочинають якесь приватне будівництво тощо.

Сьогодні, утім, загальні церковні справи стали значно більше цікавити парафіян. Ось, скажімо, нещодавно пішов із життя великий католицький ієрарх римський папа Іван Павло II, що привернуло увагу всіх. І знаєте, православним віруючим стало чи не заздрісно, що західна церква мала такого великого главу, який переймався всіма суспільними проблемами світу. Виявилося, що українські православні також хочуть мати великого та святого ієрарха-подвижника, до якого треба завжди тягнутися, кого можна наслідувати. Звичайно, ми маємо Євангеліє, ми маємо Христа, але нам завжди бракує живого прикладу, особливо в особі глави церкви.

— Хто, на вашу думку, може достойно очолити УАПЦ?

— На превеликий жаль, церква не може об’єднатися навколо єпископів, які нині діють. Так склалося, що Тернопільська єпархія так чи інакше, але визнає митрополита Мефодія, який є формальним главою УАПЦ. Демократичні громади центру та cходу, створені тут, як правило, свідомою свого українського походження інтелігенцією, гуртуються навколо архієпископа Ігоря Ісіченка. Львівська єпархія відмовилася від єпископа Макарія — вона хоче мати такого главу церкви, з яким рахувалася б не тільки одна єпархія. Бо перед ними є приклад греко-католиків: глава УГКЦ Любомир Гузар, українець, який енергійно й успішно розбудовує свою церкву та є духовним авторитетом для віруючих.

Думаю, що православні львів’яни хочуть для себе такого самого пастиря, й до того — легітимного. Легітимності вони очікують з боку Вселенської патріархії. Як відомо, Львівська єпархія звернулася до українця митрополита Всеволода (Вселенський патріархат) із проханням очолити їхню церкву. Владика прибув до Львова, зустрічався з єпископом Макарієм (номінальний львівський єпископ); йому, однак, неможливо очолити єпархію без якихось радикальних змін у церкві та у країні в цілому — це виглядало б одностороннім втручанням Вселенської патріархії у православні справи України.

ЧИ ПОТРІБНЕ ЦЕРКВІ ДЕРЖАВНЕ ВТРУЧАННЯ

— Для врегулювання «позаштатної» ситуації УАПЦ планує скликати влітку не один, а два (!) cобори... Що можна очікувати від cоборів, від їхніх рішень за тих обставин, у яких сьогодні перебуває УАПЦ?

— Мені важко на це відповісти, бо я не є членом організаційного комітету. Але поки що не бачу виходу із цієї кризи будь-якими рішеннями cоборів. Навіть зміна глави церкви УАПЦ не поліпшить ситуацію — бо криза дуже глибока, вона пов’язана із загальною православною кризою, а також — із стороннім втручанням. Найвірогідніше, церква розділиться на кілька «таборів», що й буде юридично закріплено соборами.

— Як ви ставитеся до можливості об’єднання УАПЦ з Київським патріархатом, можливості, про яку колись згадував і Вселенський патріарх? Хоч би що там хто говорив, а патріарх Філарет керує церквою залізною рукою.

— У принципі це можливо. Але повинна бути воля, бажання, а також відсутність політичного тиску. Тим більше що на рівні громад таке об’єднання давно існує — спілкування, спільні служіння під час храмових свят чи загальнонаціональних заходів. Згадаймо, що під час помаранчевої революції молебні разом правило духовенство УАПЦ, УПЦ КП, УГКЦ. Та, на превеликий жаль, справжнього відкритого діалогу досі немає — занадто довгий період розбрату та конфліктів — боротьби за громади та церкви на початку 90-х років. Надзвичайно великий вплив виказує активна й постійна пропаганда з боку Московського патріархату, особливо що стосується «нелегітимності» патріарха Філарета. А загалом, Автокефальну і Київську церкви зараз ділять тільки відгуки колишнього глибокого конфлікту. На жаль, цього виявляється достатньо.

— Православ’я традиційно, з часів Візантійської імперії, було частиною державної машини, перебувало під управлінням світської влади, (так званий цезарпапізм). То чи є можливим успішне втручання української держави у православні справи, особливо в складних ситуаціях? Чи мало б таке втручання бажаний успіх в Україні, такий, наприклад, як об’єднання двох дійсно українських церков — УАПЦ і УПЦ КП?

— Я багато думав про це та вважаю, що державне втручання необхідне й матиме гарні результати. Я його рекомендував Президенту. Але це має бути специфічне втручання — йдеться про те, щоб задіяти Службу безпеки. Бо нам, перш за все, треба позбавитися того, що сьогодні практикують деякі церкви та що можна кваліфікувати як державні злочини — порушення Конституції та законів України. Все це яскраво проявилося в період виборів і залишилося безкарним — фінансування «в конвертах» релігійних громад коштами невідомого походження, мільйонні тиражі листівок із антидержавними текстами, які роздавалися в церковних громадах, у школах і на вулицях, та ін.

Думаю, що Служба безпеки зобов’язана розслідувати всі подробиці, джерела фінансування церковних громад та «політиків», виявити місця виготовлення пропагандистських матеріалів. Я поважаю позицію росіян, але не на нашій території. У Росії — то їхнє право. Але якщо в єпархіях УПЦ МП розповсюджується література, видана для росіян, в якій подається викривлена історія державності Росії, не згадуючи вже про історію України, викривлена історія української церкви, з цим треба щось робити. Або пропаганда святих, таких, скажімо, як Андрій Боголюбський, що руйнували Київ, Київську Русь. Сьогодні в кожному кіоску УПЦ МП можна побачити царя Миколу, його зображення носять по містах і селах під час так званих хресних ходів (Господи, прости мене!) разом із портретом Януковича. Вважаю, що це знущання над нашою церквою, знущання над Христом. Саме тут, я переконаний, повинно бути державне втручання — держава має відстежувати подібний негатив, тим більше, що він аж ніяк не носить церковного характеру. А йдеться про найважливіше — про стабільність у державі, більше того — про нашу територіальну цілісність.

Окрім усього, церкви очікують від держави сприяння. На превеликий жаль, сьогодні вони його не мають. Ось приклад. Щойно ми отримали негативний висновок Науково-експертного управління ВР на мій проект закону, у якому йдеться про державну допомогу тим релігійним громадам і організаціям, які займаються благодійницькою діяльністю. Скажімо, утримують різні установи соціальної допомоги (будинки для старих людей, для сиріт тощо). У західному світі такі благодійницькі організації фінансуються державою, бо вони фактично виконують її, держави, функції. У таких випадках держава обов’язково повинна сприяти — незалежно від юрисдикції церкви.

Насамкінець я б хотів побажати, щоб релігійні громади активніше включилися в розбудову церкви й були значно вимогливішими як до себе, так і до свого духовенства. Віруючі люди мають бути сміливішими, дійсно перейматися церковними справами. А не схиляти свою голову в покорі — цього сьогодні недостатньо. Скільки кругом проблем і скільки суспільних стимулів! Для пастиря таким стимулом є громада, яка б його зобов’язувала завжди бути на висоті. Я знаю випадок на Київщині, коли громада сказала своєму священику: «Отче, а хіба ви не можете говорити проповідь державною мовою?» Я б хотів, щоб віруючі українці завжди були саме такими.