«Студент Острозької академії — це діагноз на все життя»

Яна КУТЬКО, редактор газети «Острозька академія», студентка другого курсу гуманітарного факультету, спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»:

— Люди, які переступають поріг Острозької академії, дуже відрізняються від людей поза цією межею. Наприклад, я була дуже здивована, коли в її стінах не почула російської мови. Українська мова на студентському радіо, в коридорі, в буфеті. Різниця в мові, манері спілкування, в баченні краси. Академія наскрізь пройнята елітним пафосом. Деякі вважають, що це погано, але не я. На зустрічі студентів у великій актовій залі першими словами нашого ректора були: «Ви зібралися тут, щоб стати майбутньою елітою України». У перший раз думаєш: ну, еліта, то еліта, колись, може, буду. Вчетверте ти це слухаєш, і вже справді віриш у те, що ти — представник еліти, хоча, можливо, ти для цього нічого ще й не зробив. Якийсь учений сказав, що людина так влаштована, що якщо ти чотири рази повториш одну фразу, то повіриш в її істинність.

Крім цього, у студентів виховується дух патріотизму щодо їхнього навчального закладу. Спочатку їх півроку знайомлять з архітектурними та історичними пам’ятками. Перші курси будь-якої спеціальності обов’язково слухають курси історії Острозької академії.

Лариса ІВШИНА: — Все починається зі знання історії свого ВНЗ.

— Внутрішній пафос між своїми сприймається нормально. Але коли ти виходиш з ним назовні, то це сприймається якось неправильно. І коли ти говориш: «Ми — еліта», виникають питання: «Чого це ти — еліта? Я теж навчаюсь в університеті, й мені теж кажуть, що я — еліта».

Олена КОТЮК, другий курс гуманітарного факультету, спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»:

— Коли моя старша сестра, студентка Острозької академії, подзвонила й сказала: «Олено, ти поступила», то, відверто кажучи, радості не було меж. Я просто плакала від щастя, тому що це був перший крок до того, щоб повірити в себе. І тому зараз академія для мене — це справді альма-матер.

— Ми відкрили для багатьох українців факт існування Острозької академії. Тому ви повинні ще й розповісти — на власному прикладі — про те, чи складно вступити до Острозької академії, вчитися в ній?

— Вступити було важко. У звичайних ВНЗ ти здаєш якихось певних чотири екзамени в різні дні. Але при вступі до Острозької академії було сім предметів, сім тестів у один день. Причому на українську й англійську мову виділялося лише по півгодини.

— Між іншим, треба зазначити, що в академії дві робочі мови: українська й англійська. Робочі — це означає, що спілкування та весь процес навчання може бути двомовним.

— Так. Якщо деякі учні шкіл готуються до вступу у ВНЗ, наприклад, після Нового року або за місяць-два до вступу, то ті абітурієнти, які хочуть вступити до Острозької академії, повинні готуватися вже з класу дев’ятого-десятого. Щодо самого навчання, то вчитися також важко. По-перше, тому, що в нас рейтингова стобальна система. Бали розподіляються на практичні заняття (50 балів), контрольні роботи (10 балів) і 40 балів — іспит чи залік. На кожному практичному занятті ти повинен відповідати. Якщо ти не відповідаєш, але присутній на практичному, тобі ставлять лише один бал «за присутність». Іспити проходять у нас в письмовій формі. І це теж важко, тому що усно...

— Можна вплинути на викладача...

— Так, навіть сам викладач може тебе «витягнути». Він бачить, що ти десь «плаваєш», але, здається, знаєш, тому він тебе «витягне». А якщо відповідаєш письмово, тут вже нічого не вдієш, тут або знаєш, або ні. Наші викладачі «водички» не люблять.

— Ваші викладачі — це особливий випадок. Тут дуже важливо зауважити таку річ. Наскільки я знаю, піднімали академію справжні фани науки й подвижники. Наприклад, мені розповіли про професора Ковальського, який переїхав з Дніпропетровська, із улаштованого життя на руїни. Треба було вивезти самоскиди сміття й відбудувати все. І найголовніше, що за цим чоловіком поїхала його кафедра. І мені навіть здається, що тому вимоги, які викладачі ставлять до своїх студентів, сприймаються інакше. Правда?

Наталя ДУБАСЮК, студентка п’ятого курсу Національного університету «Острозька академія», спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»:

— Можна сказати, що студент Острозької академії — це діагноз на все життя. Це стовідсотково, тому що навіть коли ти далеко від неї, ти відчуваєш, що якось прив’язаний до ОА. Таке відчуття, що тебе відірвали від дому й перенесли в іншу таку саму сім’ю. В нас немає ієрархії «студент — викладачі». Ти можеш спокійно прийти до декана та сказати: «Пане декане, в мене є така ідея, вислухайте мене, можливо, ви мені чимось допоможете». В нас немає такого, що декан скаже: «Ідіть і реалізовуйте свою ідею самі». Всі ідеї допомагають реалізувати.

— Наскільки я знаю, ви, Наталю, із зовсім маленького хутора?

— Так. Коли я закінчила 11-й клас, мої батьки думали, що я буду звичайною собі вчителькою. Вони тільки й мріяли про те, щоб я отримала освіту та стала вчителькою. В селі це дуже престижна професія.

— Ще й досі?

— Так. Але в мене було два однокласники, які почули про Острозьку академію й сказали: «Ну, пішли з нами за компанію, будеш вступати». Я коли дома сказала, батьки мені відповіли: «Та ні, ти що, в нас немає таких грошей, ми не зможемо заплатити». Приїхала, здала, і парадокс: серед нас трьох тільки я вступила. Моя мама телефонувала п’ять разів, щоб спитати, чи вони не помилилися бува. А коли ми приїхали, я побачила, що серед тих, хто вступив, дійсно є моє прізвище, я набрала навіть понад потрібну кількість балів.

— Наталю, як ви зазначили, ваші батьки сказали, що не зможуть дати вам стільки грошей, щоб ви там могли вчитися... Проясніть картину. Тема коштів для навчання в сучасних ВНЗ є надзвичайно чутливою. В мене якось не повертається язик спитати про те, чи можливо взагалі в Острозькій академії давати гроші за здачу екзаменів, заліків?

— У нас в академії тільки 30% людей, які навчаються за контрактом. Тобто вони сплачують певну суму грошей офіційно та вчаться. Решта навчається за державні кошти.

— Але ж ваша мама мала на увазі, що треба дати хабара?

— Звичайно. У нас багато знайомих, діти яких вступали до Острозької академії. Вони не вступили — при тому, що їхні батьки — директори заводів, фабрик, магазинів. Коли я сказала, що буду вступати, менi заперечували: «Подивись, у них не вистачило грошей, то в нас тим більше не вистачить». І коли я вступила, всі не могли повірити. І ще й досі мою маму запитують, звідки ж вона взяла таку суму грошей?

— Який, до речі, конкурс в Острозьку академію?

— На «Документознавство» цього року було 10 чоловік на місце, на юридичному 12, на економічному більше (близько чотирнадцяти).

— Але мені ректор говорив, що бували роки, коли у вас було до 40 чоловік на місце.

— Бували. Але в цьому році конкурс був менший, тому що з’явилися дві нові спеціальності.

Н. Д. — Є ще один такий цікавий факт щодо грошей. Студенти, які вчаться за державний кошт, вносять символічну суму в 100 у.о. за користування бібліотекою, комп’ютерами та іншими послугами. У тих, хто не має таких грошей, є можливість відпрацьовувати їх. Особисто я два роки відпрацьовувала в бібліотеці.

— Це дуже важливо. А що скаже Лариса?.. Вона недавно надрукувала на нашій шпальті «Україна Incognita» свій досить хороший матеріал про Гальшку Острозьку.

Лариса АНТОЩУК, студентка четвертого курсу гуманітарного факультету, спеціальність «Історія»:

— Я сама з Черкащини, й до сих пір у моєї мами запитують односельчани про те, скільки я заплатила за вступ. Вона спочатку дуже ображалася. Їй було прикро, що в її дітей не вірять. Справа в тім, що в нас дійсно склався такий стереотип: для того, щоб вступити до ВНЗ, потрібно більше грошей, ніж для того, щоб потім вчитися. Я буду вдячна все життя за те, що маю змогу здобути вищу освіту безкоштовно, ще й отримуючи за це стипендію.

У нас в академії існує рейтингова система, яка формує в нас відчуття конкурентності в умовах сучасної ринкової економіки. Тобто нас навчають опрацьовувати інформацію. Водночас — поважати думку інших і висловлювати свою думку.

На 2156 студентів у нас видається три періодичні видання, діють три наукові товариства. Крім того, — братство спудеїв, по суті, студентське самоврядування. Обирається голова братства спудеїв, який є членом вченої ради університету. Це наш представник у ректораті, на вченій раді тощо.

Є ще важливий момент. В нас є доступ до міжнародних програм. При університеті діє відділ міжнародного співробітництва. Зокрема, я як волонтер працювала в Канаді та Польщі протягом семи місяців за програмою «Канада. Світ. Молодь».

— Яка віддача?

Лариса: — Проживши певний період у іншомовному оточенні, відразу ж розширюєш свій світогляд. У нашій країні вигукують гасла: «Ми змінимо життя в країні». Не варто цього стверджувати голослівно. На мою думку, потрібно використовувати традиційне, характерне тільки для нас, а з інших країн брати лише їхній позитивний досвід. Не можна брати все підряд.

Л. І. — Ви взяли дуже високу планку для розмови. Але оскільки вас постійно виховують у розумінні того, що ви повинні стати елітою (я, звичайно, ставлюся до цього із повагою як до високого наміру, але і з певними застереженнями, бо це слово нинi уживається дуже часто), хочу запитати — якими треба бути в Україні зараз, щоб претендувати на звання «еліти»?

Яна: — Треба з самого початку не претендувати, а бути елітою. Навіть на цій маленькій території, де ми живемо, треба бути кращим. Треба виконувати наміри, про які говориш вголос. Тобто не можна говорити одне, а робити інше. Треба завжди прагнути кращого, завжди вдосконалюватися й бути відкритим до нових ідей ззовні, відкритим до нового досвіду, сприймати кожен шанс щось зробити. Знову ж таки, треба усвідомлювати свої плюси та мінуси й ніколи не говорити назовні про свої мінуси й мінуси своєї держави, в якій ти живеш. Можливо, це знову той пафос, якому нас навчили. Це не те, що ми сліпо найкращі. А те, що ми маємо всі шанси, щоб бути найкращими.

— Дуже правильні слова...

Яна: — Еліта — це вияв свободи, як на мене. І дуже важливо відчувати себе вільною людиною. Ще недавно багато наших студентів вважали, що на них тиснуть. До вступу в академію можна було слухати російську музику, можна було вдягатися, як хочеш, можна було фарбуватися й робити з собою те, що хочеш, можна було бути молодим так, як ти хотів. А коли вони прийшли в академію, їм сказали: «Оце не можна, оце негарно, оце не треба, отак не роблять». Але я не назвала б це тиском. Нам кажуть, якими б нас хотіли бачити, який ми маємо мати зовнішній вигляд. Але все це залежить від самої людини — чи хочеш ти це робити і чи будеш ти це робити.

— А бувають у вас випадки, коли люди добровільно залишають академію?

Яна: — Бувають.

— А з чим це пов’язано?

Яна: — Як правило, це пов’язано з переселенням батьків у інший регіон України або одруженням.

— Але чи є студенти, які залишають академію принципово?

Яна: — Бувало декілька разів, але це — рідкий випадок.

— Усі багатії привозять своїх дітей в Оксфорд, у цю сувору «чернечу келію», куди заточують їхніх чад після палаців. Насправді — це сувора школа британського виховання. І тому всі ці обмеження зараз теж можуть комусь не подобатися. Але одна справа, коли цього вимагає Оксфорд, а інша справа, якщо цього вимагає ще не така розкручена на весь світ, але для українців важлива Острозька академія.

Яна: — Зміни у нас відбуваються тільки через студентів. У нас намагалися робити зміни, які не проходили через масу. Вони не приживалися. Було, наприклад, таке розпорядження — не ходити дівчатам у джинсах. Дуже довго воно вводилося. Але студенти цього не сприйняли. А от, наприклад, з розпорядженням не ходити в дуже коротких спідницях, а літом з оголеними спинами та в топіках вийшло інакше. Цього й так ніхто не робив.

Олена: — Я б хотіла ще додати, що для мене людина еліти — це високоосвічена, інтелігентна, з відповідним вихованням людина, яка знає своє місце в житті. Яка починає з меншого й росте. Вона розумно продумує шлях у майбутнє. Саме така людина для мене є представником еліти.

Наталя: — Треба спочатку усвідомити, в чому ти є представником еліти. Потрібно зрозуміти, в чому ти хочеш бути найкращим. Насправді, в нашій державі є дуже багато таких прикладів. В українському суспільстві багато хто говорить, що ми — найкращі, ми все можемо. Але насправді треба навчитись щось робити й робити це найкраще. Не можна кидатися то в один бік, то в другий. Треба вибрати собі певний шлях і намагатися йти по ньому і не суперечити самому собі.

Лариса: — Слово «еліта», як відомо, означає «вибраний клас». Це невелика верства людей, але вона найкраща. Незважаючи, чи це еліта інтелектуальна, чи ділово-управлінська, чи політична, вона завжди відіграватиме в державі значну роль. І якщо ми говоримо зараз, що ми є елітою, це не є якоюсь рекламною акцією. Зокрема, я вважаю, що еліта — це професіонали в будь-якій справі. Всі не можуть бути лідерами якихось великих організацій або політичних партій чи керівниками держави. Проте є еліта інтелектуальна. І наше завдання сьогодні, й завдання держави — сформувати людей, які б знали, чого вони хочуть, що вони роблять, з якою метою. Лише такі люди справді можуть вважати себе елітою.

Михайло МАЗУРІН: — А ви не боїтеся, що ваші теоретичні уявлення зіткнуться із суспільними стереотипами? Наприклад, ви знаєте, що у радянському суспільстві ніколи не любили вискочок...

Наталя: — Природно, що ці стереотипи існують. На мій погляд, сьогодні при владі та й будь-де перебуває так звана псевдоеліта. І згаданий стереотип підтримується саме за рахунок цієї псевдоеліти. Все зміниться, коли до влади почнуть приходити інші люди, які сформувалися в інших умовах, — умовах етапу переходу від планової економіки до ринкової. Справа в тім, що коли прийде не одна така людина, а десятки, сотні, тисячі, то ніхто вже не говоритиме про ці старі стереотипи, які, по суті, не зламаються, а просто відживуть. Ми зовсім по-іншому дивимося на світ і на роль України у світі. Те, що ми сьогодні цікаві Європі як вигідний геополітичний центр з досить потужними ресурсами, але нецікаві з погляду розладу в нашому суспільстві та наших проблем, не свідчить про те, що Україна через 10—15 років не стане цікава для Європи і як соціальна, і як політична держава. Тобто ми можемо заявити про себе не лише в Європі, а й у світі. А для цього потрібно формувати зовсім інших людей, зовсім інших управлінців і давати їм можливості реалізовувати себе. А щодо цього стереотипу, то, як на мене, молода сила завжди вирветься.

А чому, власне, ми маємо підлаштовуватися під стереотипи? Мені здається, що саме ми повинні перш за все вчитися підлаштовувати ці стереотипи під себе.

Наталя ТРОФІМОВА: — Із самого початку вам дали абсолютно правильну установку на те, що ви — краща частина суспільства. Але чи слідкують викладачі за вашою долею після випуску? Чи гарантують вони першокурсникам, що після виходу зі стін Острозької академії вони працюватимуть на відповідних рівню вашої освіти посадах?

Лариса: — Коли я вступала, нам говорили, що останній випуск істориків був стовідсотково працевлаштованим. Нам, звичайно, не говорилося, в якій галузі, чи точно всі за спеціальністю. Зараз у мене в групі 26 осіб, із яких уже шестеро працюють. І це на четвертому курсі. Ми беремо індивідуальний план і працюємо, більшість з нас уже працюють в академії. Дехто знайшов собі роботу в Києві. Тобто ми вже до закінчення університету знаємо, куди підемо. І це при тому, що йдеться про гуманітарний факультет, і наша спеціальність — історія. Така ситуація й на інших факультетах.

— Чи є випадки, коли хтось із випускників академії ставав відомою персоною?

— Узагалі не можна підбивати таких підсумків — академія відроджена у 1994 році. Тобто в нас є лише декілька випусків.

Яна: — Коли я вступала до академії, мені казали, що 10 студентів працюють у Верховній Раді й Конституційному Суді.

— Чи можете ви бути впевненими у своїй конкурентоспрможності? Адже, можливо, нині все-таки запитані не інтелект та ерудиція, а якісь інші показники, наприклад, бізнесова хватка, уміння «переступити через труп іншого»...

Лариса: — Як на мене, то тепер основним діловим показником виступає освіченість людини — наскільки глибокими знаннями вона володіє. Говорять, що хороший правник — не той, який знає всі закони, а той, хто знає, де їх шукати. А нас навчили користуватися великим потоком інформації — починаючи від конспектів і закінчуючи Інтернетом.

Наталя: — Я вже рік працюю в місцевій газеті. На власному досвіді упевнилася, що не боюся конкуренції, бо можу виконувати будь-яку роботу. Я місяць виконувала обов’язки бухгалтера. Це при тому, що цього не навчалася. Але я брала, читала, запитувала, й за місяць в мене не було жодної втраченої копійки. Так що ми не боїмося конкуренції, а, скоріше, прагнемо її.

— Ви всі причетні до випуску газети «Острозька академія». Це одне з трьох друкованих ЗМІ вашого університету. В чому родзинка саме вашої газети?

Яна: — Спочатку була лише єдина газета на всю академію, до якої писали всі. Але в нас дуже великий факультет, і всі хочуть висловитися. Тому в гуманітаріїв вийшла дуже хороша газета «Віче». Англійські філологи теж забажали випускати свою газету англійською мовою. У нас навіть з цього приводу виникла конфліктна ситуація. В «англійців» був кращий дизайн, формат А-3, газетний папір. Якось я стояла в буфеті та слухала, як наші кур’єри розповсюджували номер газети: «Дівчата, купляйте «Острозьку академію». — «Ой ні, я краще куплю ту модну за 35 копійок».

Олена: — У першу чергу увагу звертають не на самі матеріали, а на вигляд газети, на оформлення, на технічний бік. Наша газетка в цьому добряче програє. Тому ми зараз з Яною працюємо над тим, щоб зробити газету газетою. А не інформаційним бюлетенем.

— Як вийшло, що ви зібралися разом? Ви ж не ходили, не запитували: «А ти хочеш створювати газету?»

Яна: — Так і було. Ми з Оленою починали з «Віче» гуманітарного факультету, а Лариса там працювала раніше. Наталя писала, де тільки можна. Вона — вільний творець. А потім, коли ми започаткували «Острозьку академію», перших два місяці ми тільки тим і займалися, що запрошували всіх до співпраці. Скрізь, де тільки бачили вільне місце, ми приклеювали оголошення. Але виявилося, що у нас дуже мало людей, які хочуть цим займатися. Можливо, рівень нашої газети їх не задовольняє.

Олена: — Вони всі «круті» журналісти. У них, виявляється, статті в київських та канадських газетах. Ми над цією проблемою подумали й вирішили, що тепер будемо давати авторам гонорар у 5—10 гривень. Для студента — це можливість два рази пообідати в буфеті.

— Як відбувається відбір матеріалів до випуску? Чи кожен може написати що завгодно?

Яна: — Я не знаю, наскільки це правильно, але ми розподіляємо газету на інформаційний, аналітичний і розважальний блоки. Є групи людей, які відповідають за кожен з них. У нашій редакції висить ця схема газети. На ній указані дні, до яких кожен має занести свої матеріали, відредагувати та надрукувати.

Л. І.: — Розкажіть про свої враження від дводенного перебування в Києві...

Олена : — Перше, що на нас справило неабияке враження, — це розмір редакції. Наш прес-центр — це невеличке приміщення чотири на чотири метри, розділене на дві частини. В таких умовах ти намагаєшся зосередитися, щоб щось написати, а за стіною в тебе видавничий цех. Ти не можеш думати через шум, але треба щось робити, бо вже випуск на носі. Також мене дуже вразила згуртованість колективу «Дня» і те, що кожна людина відповідає за певну роботу. Ми, наприклад, з Яною і пишемо, і редагуємо, і макетуємо.

Л. І. — Між іншим, Олена, в тому є свої переваги. В газеті повинні бути офіс-менеджери, які зможуть змакетувати, зверстати, подзвонити, відредагувати. За цим майбутнє.

Наталя: — Мене вразило відвідання Театру на Лівому березі Дніпра. Там ми дивилися комедію «Жених із Єрусалима». Це було надзвичайно, ми насміялися, навіть попри те, що були втомленими після такої насиченої програми. Коли поверталися назад, то мені здалося, що чотири Попелюшки нарешті потрапили на бал. І як добре, що ми вертаємося з цього балу на машині й що ми не загубили свого черевичка десь дорогою. Візит до Києва можна назвати Різдвяною казкою — попасти в серце газети «День»... Мені здається, що не кожна людина може навіть про це мріяти.

— Правильно, ми ж не організовуємо екскурсії в редакцію. Це вияв наших спільних цінностей, тому що ми відчули, що багато в чому дуже близькі одне одному, і це спосіб зробити приємне друзям, які сподобалися, це спосіб познайомити своїх журналістів зі світом Острозької академії, який, мені здається, справляє дуже позитивне враження на всіх, хто до нього наближається.

ДОВІДКА «Дня»

Національний університет «Острозька академія» — наступник першого вищого навчального закладу східнослов’янських народів — Острозької слов’яно-греко-латинської академії. Заснував академію у 1576 році князь Василь-Костянтин Острозький. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька. В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослов’я, медицини. Спудеї Острозької академії опановували п’ять мов: слов’янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська.

Серед випускників академії — гетьман війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, перший ректор київської братської школи Іов Борецький, лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький, письменник Мелетій Смотрицький, автор знаменитої «Палінодії» Захарія Копистенський, відомий церковний і культурний діяч Ісакія Борискович та іншi.

Хроніка відродження Острозької академії в незалежній Україні починається у 1994 році з Указу Президента України. У жовтні 2000 року Острозька академія отримала статус національного університету. Структура Острозької академії сьогодні включає чотири факультети: правничий, економічний, гуманітарний, іноземної філології. Національний університет «Острозька академія» стає помітним науковим осередком. Матеріально-технічна база університету та рівень освітніх послуг відзначено в Парижі XXVII Міжнародним призом «За якість».