Стиль як усвідомленість

У своєму бутик-готелі Інна Перевезенцева-Окатова зуміла створити гармонійний цілісний світ. За часів дикого капіталізму, який не відпускає нас ось уже впродовж двох десятків років, готель «Воздвиженський», окрім іншого, відрізняється іншими підходами. У глобальному розумінні. Свого часу він вразив киян (і приголомшує досі) дбайливим ставленням до ландшафту Андріївського узвозу, його відомих пагорбів і відродженим фрагментом Аптекарського саду, який було закладено тут понад 200 років тому. У цьому тонкому підході, чутливому до історії міста, і в тутешній атмосфері є щось від того, колишнього Києва, такого, яким ми собі його уявляємо і який на сьогодні вже практично знищено. Але він піддається відродженню — якщо не за формою, то за змістом. І за духом.

Загалом не випадково поговорити про стиль як явище всеосяжне ми вирішили саме з Інною ПЕРЕВЕЗЕНЦЕВОЮ-ОКАТОВОЮ, готельєром, власницею і директором київського бутик-готелю «Воздвиженський». Природно, що напередодні Євро-2012 ми не могли обійти також гостру тему часом вельми неприємних особливостей українського готельного бізнесу.

— До теми стилю ми підходили з різних сторін. Зокрема, говорили про шрифти, про те, як наша країна «виробляє свій почерк». Ви завжди знаходите для свого бутика Chambre молодих, талановитих українських дизайнерів. Це й Ксенія Марченко, й Надя Дзяк, і Федір Возіанов. Усі ці імена представляють молоду культуру. Як ви бачите цей шлях України до нового «почерку»?

— Ми є частиною процесу народження нової культури. А от зрозуміти, як це відбувається, напевно, неможливо. Але, поза сумнівом, звернення до нового стилю — це потреба. Художник з’являється тоді, коли з’являється ѓрунт, коли якісь трансформації відбуваються з суспільством, з окремими людьми. Саме так, власне, й формується мода. Якщо навіть у жінки немає можливості або потреби вдягати виключно Yves Saint Laurent, Chanel, так чи інакше кожна з нас на глибинному рівні прагне одягатися гідно. А те, що з’являються молоді талановиті люди, які говорять про стиль на принципово іншому рівні, — це, як мені здається, потреба суспільства.

Лариса Івшина: — Я вже багато років спостерігаю за цим процесом і можу сказати, що це зустрічні потоки.

— Так, вони живлять один одного.

Л.І.: — Інколи, коли Інна повертається з чергового європейського «походу», переповнена думками й відчуттями, вона обов’язково вирушає в чергову подорож Україною, тому що не уявляє без цього свго життя. Тому Інна втілює особливий погляд на Україну...

— Так, дійсно, я відчуваю величезну потребу в пізнанні тієї землі, на якій я народилася, де живу. Я тягнуся до витоків, щоби почути й побачити істину.

У нас у родині склалася традиція подорожей. А привнесена вона моїм чоловіком, який цікавиться історією України. І знаєте, цей інтерес для нього якоюсь мірою болісний, адже знання нашої історії викликає в ньому велику внутрішню незгоду з тим, що ми, маючи ТАКУ історію, таке первородство, перебуваємо в такому занепаді, забули про своє минуле й не бережемо його. Звідси — така жадоба встигнути побачити, пізнати те, що вціліло, що поки що не зруйноване — й століттями, й війнами, й... нашими сучасниками. На жаль, сучасне мислення далеко не завжди зі знаком «плюс». Інколи приїжджаєш до якогось архітектурного заповідника — й жахаєшся, як «попрацювали» сучасні архітектори або реставратори. Така «робота» зараз триває, наприклад, у Качанівці. Інколи, якщо немає достатніх коштів або знань, краще «законсервувати» пам’ятку, щоб, коли настане час, за реставрацію взялися професіонали, люди, котрі люблять це й розуміють, що вони роблять. У мене, зокрема, є великі сумніви з приводу доцільності такого відновлення Золотих воріт. Музей, який там створили, — це, звісно, добре, але ті автентичні руїни, які стояли там ще кілька десятиліть тому, дійшли до нас крізь століття. Чи не краще було зберегти їх, зберегти їхній дух? Для мене Київ — це насамперед староруське місто. Є, звісно, і вдалі приклади реставрації — як Михайлівський собор. Погодьтеся, в ньому відчувається відповідальність архітекторів перед історією та майбутніми поколіннями.

УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ВНУТРІШНІХ НАСТАНОВ

Л.І.: — Якби я відповідала за призначення, я б запросила Інну стати дизайнером нашого міста.

— Гармонія простору дуже важлива — і в межах конкретного приміщення, і в межах цілого міста.

— Ви дуже натхненно говорите про Київ, який сьогодні, на жаль, уже майже витиснений, закатаний під асфальт і скло. А які ще місця й міста в Україні ви цінуєте?

— На Різдво ми з чоловіком, як правило, подорожуємо українськими монастирями. Це своєрідне паломництво.

Цього року під час подорожі до Флоренції по російськомовному каналу я несподівано почула інформацію про стародавні ротонди з чудовими фресками. Виявилося, що таких ротонд лише дві — одна в Чорногорії, друга — в Україні. Почувши це, я вмить забула про Флоренцію, й усі мої думки майнули до України. І незабаром нам удалося побувати в цій ротонді. Вона міститься в селі Горяни, під Ужгородом. За історичною та культурологічною значимістю науковці сьогодні порівнюють її хіба що з Київською Софією й датують IХ-Х стст. Ми потрапили до ротонди якраз під час різдвяної ранкової служби, на греко-католицьку проповідь. Це дуже невеличка споруда, але людей там уміщається непропорційно багато. Ми простояли три години, благословенно все прослухали. Я вийшла з ротонди з відчуттям дива.

Іншим разом ми поїхали на Різдво до Луцька. Потрапили в Музей Волинської ікони, який нам, до речі, рекомендувала відвідати Лариса Івшина. Ми навіть не чекали, що в одному із залів цього музею на нас чекає зустріч із дивною Холмською Богородицею.

Ми часто подорожуємо також місцями, пов’язаними з Потоцькими. До речі, в нас є приголомшливий чотиритомник «Архітектурні заповідники України» — своєрідний путівник. І досі жодне з відвіданих місць нас не розчарувало. Україна, дійсно, дуже багата й щедра. Навіть за тієї розрухи, яку ми сьогодні змушені спостерігати, вона залишається дуже сильною землею.

— А як уважаєте, чи є шанс на відновлення після всього, що довелося Україні пережити в ХХ столітті й раніше, але в новій якості? Адже «Воздвиженський» — це теж, з певного погляду, відтворення Києва, тільки не у формальному розумінні, а в розумінні духу, підходу.

— Я оптиміст. До того ж ми можемо використати світовий досвід.

А те, що сьогодні відбувається в Києві, — жахливо. Зміни на краще можливі лише в тому разі, якщо відповідати за архітектурне обличчя міста запросять справжнього архітектора (не чиновника!), якому Київ небайдужий і який відчуває відповідальність насамперед перед архітектурою як поняттям.

Ось за вікнами вашого офісу — дерева, яким по 50-70 років. Я їх бачу — і захоплююся. Не розумію, як можна не цінувати цього? Як можна до цього ставитися без трепету? А все саме зі ставлення, внутрішніх настанов і починається.

Ми з чоловіком уважно стежимо за історією млинів Олександри Браницької. У цих споруд — величезний культурологічний потенціал. Якщо до них правильно доторкнутися, вони могли б стати справжніми гостьовими установами, з чудовою інфраструктурою, могли б підштовхнути розвиток туризму. А це, в свою чергу, вивело б Україну на абсолютно інший рівень.

Незважаючи ні на які тривожні сигнали, я вірю в те, що в нашій державі є багато розумних людей, в яких болить серце й душа за Україну. І вони обов’язково дадуть про себе знати. Вони вже діють.

Коли кілька років тому ми відвідували унікальний замок у Підгірцях, то дізналися, що в непростій справі його відродження активно беруть участь студенти-архітектори. Вони витрачають на відновлення замку і свої канікули, і навіть власні кошти. Є надія, що деякі з цих студентів продовжать відроджувати українські замки, хтось із них, можливо, стане чиновником й отримає більше можливостей для цього.

СТИЛЬ — У ВСЬОМУ, ЩО НАС ОТОЧУЄ

— Акцент на поєднанні розуму й стилю був би дуже продуктивним для України. Але, мені здається, багато хто в нас схильний ці поняття протиставляти. Як уважаєте, чому сформувалося таке викривлене ставлення?

— Особисто для мене між цими поняттями завжди стояв і стоїть знак рівності. Для мене стиль — це спосіб життя, дуже ємке поняття. Те, як людина одягнена, — це лише один з елементів стилю, який його абсолютно не вичерпує. Стиль є в усьому, що нас оточує. Хтось приймає хамство, неподобство, потворність, а людина, яка до поняття стилю небайдужа, всупереч усьому, наполегливо створюватиме довкола себе гарний простір. Хоч на двохстах, хоч на двох квадратних метрах. Знаю по собі.

— Хочеться, щоби люди, котрі вміють створювати гарний простір, поширювали його на всю країну. У вас є рецепти, як цей простір розширювати?

— Так, є. Це кохання та небайдужість.

Я належу до перфекціоністів. Буду відвертою: це непросто. Між тим, ЩО я роблю, й тим, ЯК я роблю, стоїть знак рівності. У мене є певні уявлення про те, що таке сервіс, що таке краса, що таке гостинність. А створення гарного, гармонійного простору, гостинність — це чи не головна частина моєї професії. І це, мушу зауважити, дуже тяжка праця. Це не лише середовище, це ще й настрій. Треба створити певний стан душі в гостей, перед цим налаштувавши на певну хвилю команду, що працює на облаштування готелю. Треба вміти підняти людей.

Сьогодні, пропрацювавши 15 років у готельному бізнесі й створивши бренд «Воздвиженський», я кажу своїм колегам: бренд «Воздвиженський» уже сильніший і більший, ніж ми з вами, хоча ми його створювали. Тепер він вимагає, щоб ми щодня відповідали йому й цій високій планці.

Мій стиль і спосіб життя — усвідомлені. Думаю, більшою мірою цей світогляд продиктований тим, де я народилася, хто мої батьки й предки. Я гостро відчуваю присутність у собі свого коріння. І саме воно визначає речі, для мене апріорі неприйнятні, так само, як і набір того, що може бути саме так і не інакше. Це внутрішні стандарти, той стрижень (його не варто плутати з гординею), що сприяє розвитку насамперед свідомості, а потім — стилю.

ТУРИСТИЧНИЙ БІЗНЕС — У ХАОСІ

— Мені здається, що людям зі стрижнем сьогодні складно. Насамперед долати інерцію середовища.

— Дуже складно. Жодної допомоги, жодної взаємодії. Тут йдеться навіть не про інерцію, тут протидію долати треба. Усім здається, що готель лише те й робить, що заробляє гроші. А насправді цей вид бізнесу з’їдає більшість тих коштів, які приносить. «Воздвиженський» — дуже невеликий готель — усього 25 номерів. У нас дуже розвинена інфраструктура, обслуговування, конференц-сервіс, ресторани, бутик. Для мене принципово важливо, щоб номерний фонд чітко відповідав інфраструктурі. Так от, деякі наші структури схилили мене підписати договір про надання послуг під час Євро-2012 родині УЄФА. Умови такі, що сьогодні готель гостро потребує розвитку. Я можу розширити номерний актив з 25 до 40 номерів, але таке розширення має супроводжуватися зведенням іншої внутрішньої інфраструктури. Якщо «Воздвиженський» увійшов до числа готелів, які підписали договір в рамках підготовки до Євро-2012, я сподівалася, що зможу отримати кредит під розширення. Але я помилялася...

— Не так давно всі ЗМІ рясніли заголовками, що українські готелі коштують у 15 разів дорожче, ніж польські. Як це пояснити? Дикий капіталізм у дії? Чи, може, в нас готелі такі хороші?

— Це дійсно дикий капіталізм.

Найближчим часом відкриється новий дорогий готель, президентські апартаменти в якому коштують 15 тисяч доларів, а звичайний номер — від 500. Питання: яка доля чекає подібні готелі після Євро-2012? Під такі готелі в Києві просто немає туристичної інфраструктури! І немає державного органу, який би комплексно опікувався питанням туристичної галузі в Україні. На щастя, існує Асоціація готельних об’єднань і готелів міст України, яка намагається відстоювати інтереси галузі, але цього, безумовно, недостатньо. Саме створення відповідного державного відомства могло б структурувати ринок, який сьогодні перебуває в повному хаосі. На мою думку, це величезна проблема. Питаннями, пов’язаними з туризмом, займаються різні відомства, що не діють узгоджено. Ціноутворення в готельному бізнесі відбувається за принципом «яку ціну схотів, таку й поставив». Відсутні критерії. Кожен як може, так і виживає. Ціна й рівень сервісу абсолютно не пов’язані. Готель — це один із проявів політики, економіки, культури й стилю життя, пануючого в країні.

У європейському місті мають бути готелі різного рівня. Звісно, мають бути лакшері-готелі — «Інтерконтиненталь», «Хаятт», «Редіссон», але мають бути й інші, невеликі, з іншим рівнем цін, але якісним сервісом.

Цього року відбудеться дуже серйозний перерозподіл готельного ринку. Вже сьогодні ми з колегами серйозно думаємо, яку послугу й який продукт «Воздвиженський» зможе запропонувати своїм гостям у майбутньому.

ЛЮДИНА ЗДАТНА ПОБАЧИТИ КРАСУ В УСЬОМУ

— «Воздвиженський» — модний готель, що говорить про стиль життя, саме таку прогресивну аудиторію він і приваблює. У нас відбуваються найтрендовіші заходи, наші гості — трендсетери в дуже різних галузях, не лише в моді.

— Якщо продовжити тему нового стилю для країни, як вважаєте, якими мають бути його складові?

— Ми дуже близькі до природи, до землі. Це закладено в нас. Ми як нація дружні й відкриті до еко-напрямку — будемо ми говорити про це високими словами чи так, як про це може сказати та бабуся, яка еко-стиль сповідує органічно. Для нас, українців, земля — дуже дорога, хоч би чим ми займалися — створювали архітектурні витвори, гарні сукні чи працювали на цій землі. Й я бачу, як змінюються люди, наближаючись до еко-теми. Коли ми влаштовуємо еко-вечірки, наші гості вдягають солом’яні брилі під вишукані сукні або вбираються в старовинні українські домоткані плаття. Ми дійсно підсвідомо сповненні відчуття землі. Й ніякі хмарочоси ніколи в нас цього не знищать. Більше того, думаю, Україна розкриється світу саме через еко-напрямок.

Усе в нашому житті сповнене стилю. Без цього неможливим є розвиток і життя взагалі. Скажімо, відомий трендсетер Лі Еделькорт, яка приїжджала до Києва вже тричі, щоразу обирала саме «Воздвиженський» і для проживання, і для проведення зустрічей і семінарів. До речі, одна з головних тез Лі Еделькорт: людина здатна побачити красу в усьому.

— А це праця...

— Так, це — праця. Стиль, про який ми сьогодні так багато говорили, — це теж праця, особливий внутрішній стан, відповідальність за те, до чого причетний, і постійні, безупинні зусилля, спрямовані на те, щоб створювати красу.