Сучаснi послiдовники мецената Євгена Чикаленка
Це, безперечно, добре. Але, погодьтеся, значно важливішим є питання: чи є в Євгена Чикаленка послідовники? Іншими словами — хто вони, сучасні меценати? «Меценат сьогодні — це визначна особистість, людина успіху, — вважає генеральний директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький. — Сьогодні в Лігу входить лише 12 осіб, з них п’ятеро мешкають поза Україною, а більшість інших — колективи вітчизняних підприємств, зокрема цукерня «Світоч», фармакологічна фірма «Дарниця», акціонерне товариство магістрального нафтопроводу «Дружба». Але є й окремі особи, наприклад, Галина Підопригора з Харкова та Іван Кікта з Львівської області. Як Галина, так і Іван — напівсироти, зазнавали лиха з дитинства. У часи горбачовської перебудови в них проявився підприємницький талант. Галина відкрила ресторацію та декілька крамниць, а Іван iз матір’ю організували кооператив з ремонту побутової техніки. Іван потім брався за різні види діяльності, багато працював, зазнавав поразок, але не зламався — і винагородою був прибуток від його справ, значну частину якого він використовує на благодійництво. Він утримує фехтувальну команду в Дрогобичі, організовує харчування дітей у сільській школі. Пані Галина ж прибутковість свого ресторанчика та крамниць використовує на утримання близько двох сотень сиріт, для яких вона стала хрещеною матір’ю. Талант мецената зустрічається ще рідше, аніж літературний хист, тому й благодійників так мало. Це ж треба переступити через себе, змогти віддати своє».
Президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого Валентина Стрілько сказала кореспондентові «Дня»: «Меценат — це не та людина, що витрачає гроші на благодійництво під час виборів, очікуючи, що вони їй повернуться сторицею. Меценат не віддає гроші всім, хто в нього просить, а вибирає, куди краще їх укласти, як це робив Петро Яцик, знаходячи найбільш ефективні проекти. Він, наприклад, переклав історію Грушевського англійською мовою, щоб вона надійшла до бiблiотек усіх вищих навчальних закладів світу. У природі діє закон, за яким, якщо ти більше віддаєш, то й більше починаєш отримувати. Наш фонд не залишає, як передбачено законом, 20 відсотків на свій розвиток, бо черга тих, хто прохає на нашу занедбану освіту, дуже велика. Але нам щастить знаходити нові можливості поповнювати фонд. Важливо, щоб гроші на благодійну справу віддавалися без жалю за ними й без очікування на подяку. Такі люди нам зустрічаються, але їх небагато. Ми шукаємо меценатів серед керівників підприємств, банків, організацій — серед тих, хто вміє сьогодні заробляти гроші. Але Закон не стимулює розвиток благодійництва і меценатства у нашій державі. За кордоном люди, котрі роблять благодійні внески, отримують ще й пільги, а у нас — сплачують додатково гроші. Доки в нас не буде нормального закону, благодійництво не розвиватиметься, а буде лише випліскуватися раз на чотири роки у вигляді політичних акцій та підкупів виборців».
Людмила РЯБОКОНЬ, «День»
