СУЧАСНИЙ ПАСТИР — це психолог, педагог і проповідник
— Преосвященний владико, розкажіть трохи про себе — нашим читачам важливо знати, ким є перший намісник щойно відбудованого, але такого давнього і славетного Cвято-Михайлівського монастиря.
— Народився на Хмельниччині, в селянській родині. В сiм’ї не було духовних осіб, але мене виховала вже тепер покійна бабця, яка змалку співала в церковному хорі, а коли в селі церкву зруйнували, разом зi своїми соратницями читала псалтир, співала на похоронах. Коли мені виповнилось шість років, нас із старшим братом завезли у віддалене село Хрестівку і охрестили. Інтерес до церковного життя в мене проявився рано — змалку«грався» в церкву на горищі, де були сховані ікони зі старої хати, і «служив» перед ними.
У нашому селі церкву зруйнували ще 1934 року, а її останнього священика протоієрея Володимира Рогальського було заарештовано після війни і вислано. Коли я приїхав на навчання до Києва, то розшукав — через архіви та адресні столи — дітей та онуків отця Володимира, які всі проживали в столиці. В архівах мені пощастило знайти також документи про його реабілітацію, про що з радістю повідомив рідним священика. Добре пам’ятаю як після зустрічі Михайла Горбачова із членами Синоду РПЦ (1987 рік) змінилося ставлення уряду СРСР до церкви. З того часу перестали глушити закордонні голоси і я регулярно слухав релігійні передачі та — трансляції богослужінь Бі-Бі-Сі, Голос Америки та радіо Ватикану.
Навчався в сільській школі, багато читав, змалку цікавився історією. Тому по закінченні школи вступив на історичний факультет Київського Державного університету імені Тараса Шевченка. Всі мої курсові роботи, як і диплом, були написані на церковно-історичну тему, зокрема про історію Видубицького Свято- Михайлівського монастиря в домонгольський період.
Так вийшло, що весь свій студентський час ділив між бібліотекою та церквою. З самого початку перебування у Києві відвідував Києво-Печерську лавру, а потім Володимирський собор, де відбувалися основні події церковного життя початку 90-х років. Невдовзі став іподияконом митрополита Київського Філарета (тепер патріарха). Свідомо підтримав його відхід від Російської православної церкви. Був учасником об’єднання церков в УПЦ КП. 1994 рік видався знаменним у моєму житті — я закінчив університет і був рукоположений в сан диякона. Наступного року став ченцем. Батьки не суперечили, хоча й переживали цей важливий крок у моєму житті.
— Як виходить, що молоді люди стають ченцями?
— Для багатьох світських людей, не глибоко обізнаних в релігії, це питання є загадковим. Головною причиною часто буває розрахунок на високу церковну кар’єру (адже тільки ченці, люди, що відреклися від сім’ї, дітей, можуть посідати найвищі церковні чини). Для мене важливим було служіння Церкві. Заради якого я багато працював над собою, спостерігав за тим, як це робили священики з досвідом. Для мене першим наставником, зразком і прикладом був і залишається Святійший патріарх Філарет, з яким я перебуваю постійно в служінні, в праці. Посада секретаря патріарха багато чого мене навчила; згодом призначення на дуже важливу ділянку праці в Патріархії — Видавничий відділ, який я не полишив і нині, працюючи разом із Патріархом над виданням богослужбових книг українською мовою. І ось цього 2000 року такий несподіваний для мене злет — я став єпископом і одночасно ректором Київської Духовної Академії і Семінарії.
— Як Преосвященний владика оцінює сьогоденний стан освіченості православного духовенства на наших теренах?
— Не є секретом та сумна обставина, що рівень освіти українського (до речі також і російського) духовенства загалом низький. Ця освіта не відповідає вимогам сьогодення, не дає відповідей на гострі сучасні проблеми, які стоять перед людиною і суспільством. Саме тому останнім часом так багато говориться про реформу духовної освіти. Працюючи з парафіянами, особливо молоддю, сучасний пастир має бути і психологом, і педагогом, і вмілим красномовним проповідником. Ми ж успадкували «радянську» духовну школу, розраховану на майже повну ізоляцію духовенства від суспільства. У мене, як у ректора, зараз одна мета — досягти того рівня освіченості духовенства, яку воно мало в минулому хоча б столітті, — із знанням давніх і сучасних мов, глибинами богослов’я і т.д.
У нашій духовній школі, яка розташована на території Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, навчається 285 студентів і вихованців. Як у семінарії, так і в академії навчаються по чотири роки. Щоб стати вихованцем Семінарії, треба мати закінчену середню освіту, до Академії приймаються тільки випускники Семінарії. Попри те, що я мав закінчену вищу освіту, змушений був навчатися спочатку в Семінарії, а потім в Академії, і тільки потім захистився і став кандидатом богослів’я. Багато хто навчається в стінах Київської Духовної Академії і Семінарії 8 років; за цей час кожен бажаючий може отримати серйозну духовну освіту і захистити кандидатську богословську дисертацію. Захист відбувається на засіданні Вченої Ради Академії. Через ВАК наші дисертації поки що не проходять, але ми цю проблему постійно обговорюємо з Міністерством освіти України. УПЦ КП бере участь у роботі та підтримці першого в країні теологічного факультету при Чернівецькому державному університеті. Випускники факультету отримують два дипломи — один релігієзнавця (державний), другий — з теології. Багато предметів — древні і сучасні мови, церковну археологію, церковне мистецтво — в нашій Київській духовній школі читають світські викладачі, запрошенні з вузів та інших науково- дослідницьких установ, інститутів НАН України. З іншого боку, наших викладачів запрошують до вузів викладати богословські предмети. І це є добрий початок співпраці.
Однією із важливих і досі не розв’язаних проблем духовної освіти є місце і значення церковнослов’янської мови. Загальновідомо, що Київський патріархат рішуче запровадив у більшості храмів богослужіння українською мовою. Це, однак, не означає (як вважають декотрі), що церковнослов’янська остаточно віджила, як незрозуміла для багатьох наших віруючих. Вважаю такий підхід поспішним і непродуманим. Адже перед нами стоїть величезна фундаментальна проблема повного перекладу богослужбових книг на молитовну українську мову. Далеко не всі книги досі перекладені. Для прикладу візьмемо хоча б повсякденну Мінею. А для перекладу потрібні справжні знавці церковнослов’янської та інших древніх мов, також богослови і церковні композитори, знавці церковної музики. Нагадаю також, що ми не маємо права відмовитися від нашої церковно-історичної спадщини, від церковних традицій Київської держави, не можемо віддати церковнослов’янську мову комусь на відкуп. Адже саме цією мовою укладено було святителем Петром Могилою знамениті «Требник» і «Служебник». Цією мовою було написано багато і інших богословських, церковно-історичних творів. Наш обов’язок — свято берегти і використовувати цю мову для вивчення і перекладу. Інша справа, коли мовне питання богослужіння стає об’єктом політичних спекуляцій, непродуманих кроків, відвертого релігійного фанатизму, протиставлення однієї, нібито «чистішої», «канонічної» мови іншій, «базарній і простій». Такого слід уникати всім нам пастирям, щоб не ділити вручене нам стадо на святих і грішних, на праведників і неправедників.
Серед інших нагальних завдань вважаю підвищення уваги до мистецтва проповіді. Пастир Української православної церкви повинен проповідувати зрозуміло, ясно, несхоластично. Проповідь повинна бути осучаснена, підведена до реалій сьогодення. Маємо інші задуми і проблеми. Зокрема, необхідно поповнювати бібліотеку Академії. Коли 1918 року закрили Київську Духовну Академію, її славетну колись бібліотеку розділили між кількома фондами. Тепер ці книги знаходяться в бібліотеці Вернадського, Історичній. Наша бібліотека нараховує вього 8 тисяч книг, придбаних головним чином стараннями нашого Патріарха. Це, звичайно, мало. Бо книги мають величезне значення для кожного вузу, тим більше духовного. Про це говорив ще сам великий князь Ярослав Мудрий, все життя займаючись збиранням бібліотеки святої Софії.
Київська духовна Академія і Семінарія незабаром відновить випуск «Трудів Київської Духовної Академії», з’явиться новий «Український церковно-історичний журнал». Ось-ось з’явиться друге число щорічника «Український Богослов», який видається спільно з історичним клубом «Планета» та історичним товариством Нестора Літописця. В наших планах створення при Київській Духовній Академії Інституту історії Української церкви, навколо якого об’єднаються всі історики церкви і створять нову історично-церковну школу та напрямок дослідження і переосмислення історії Української православної церкви.
— Ваше Преосвященство, загальновідомо, що ви берете активну участь у тих об’єднавчих процесах, які пожвавилися в українському православ’ї останнього часу і якими вельми цікавляться віруючі не тільки в Україні. Газета «День», зокрема, отримує чимало листів від наших земляків у діаспорі, які хочуть знати подробиці та результати. Не байдужі до наших справ також ЗМІ Російської православної церкви. Прошу розповісти про останній перебіг об’єднавчого процесу.
— Перш за все треба нагадати, що розроблений у Цюриху впливовими представниками Вселенського (ВП) і Московського (МП) патріархатів план переговорів між всіма зацікавленими сторонами (УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, ВП, МП та представниками уряду України) було зірвано Московською патріархією. Крім того, «Архієрейський Собор» УПЦ МП відмовився від будь-яких переговорів з представниками УПЦ КП і навіть насмілився зробити зауваження Вселенському патріарху Варфоломею I за втручання у внутрішні справи українського православ’я.
На цьому Московський патріархат не заспокоївся і повів у своїх ЗМІ шалену агітацію проти Вселенського патріарха. В останніх публікаціях з приводу візиту Константинопольського патріарха до Естонії його вже навіть не називають патріархом, а пишуть просто одне ім’я. Це пояснюється тим, що, попри свій зовнішній апломб і впевненість, РПЦ відчула загрозу втрати, якщо не всіх, то частини своїх українських «володінь». Деякі спостерігачі вважають, що в стратегічних глибинах цієї церкви, в її мозковому центрі розроблено хитромудрий контрплан — терміново підготувати створення Російського екзархату в Україні, який охоплював би південь і схід країни. Майбутнім екзархом має, начебто, стати митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, який постійно підкреслює, що він вірний син Росії. Отака ось історія. Скажу навіть більше — сьогодні в суспільстві, в релігійному і політичному житті можна помітити ознаки особливої нестабільності: постійно кружляють якісь чутки, страшні вигадки. Впевнений, що це все генерується за межами нашої держави і все з тією ж метою.
Контрдії РПЦ не спинили, однак, шляхетних намірів Вселенського патріарха Варфоломея I (до речі Вселенський патріарх — то одна із видатних особистостей нашого часу) покращити ту ненормальну ситуацію, яка склалася в українському православ’ї. Тому він і надалі збирається сприяти єдності українського православ’я шляхом визнання Помісної Української православної церкви, а на звернення з боку Архієрейського Собору УПЦ МП з проханням не втручатися в українські церковні справи Константинопольська патріархія відповіла, що не вважає цей Архієрейський Собор собором як таким, а просто «зібранням». З тiєї причини, що УПЦ МП не має статусу автономії, є звичайною частиною РПЦ, а тому не має права на скликання власних соборів.
Ще один важливий для об’єднання сюжет розгорнувся на Помісному Соборі УАПЦ, який відбувся в середині вересня в Києві. Там було внесено зміни до Статуту УАПЦ, згідно з якими скасовано посаду патріарха. Це означає відкритість УАПЦ до об’єднавчого діалогу з УПЦ КП, який і розпочався. Сенсацією стало те, що після Помісного Собору УАПЦ її єпископат разом з єпископатом УПЦ КП підписали спільне звернення до Вселенського патріарха, висловлюючи благу волю обох юрисдикцій слухатися порад Константинопольської церкви-матері. Результатом цих наших дій стало підписання в Константинополі 8 листопада цього року спільної Домовленості («Симфонитікон») про об’єднавчі наміри. Після чого нас прийняв Вселенський патріарх Варфоломій. Впевнений, що це є початком нашого об’єднання. Деякими силами буде чинитися спротив такому розвитку подій, але нам потрібно пам’ятати, що документ підписано в самому серці нашої історичної матері- церкви Константинопольської і за нього на нас покладена велика відповідальність перед Богом і людьми. Хочу ще нагадати, що 1991 року Святійший Вселенський патріарх Варфоломей I (тоді митрополит Халкидонський) відвідав Київ і сказав у соборі святої Софії пророчі слова: «Приходить Вселенський патріархат, щоб принести звістку єдності і миру».
— З якої причини на вашу думку, Вселенський патріарх саме зараз вирішив сприяти єдності розділеного українського православ’я?
— Безумовно, важливу роль відiграв тут Ювілейний рік, 2000-ліття Різдва Христового. Дуже слушний час вирішувати складні болючі проблеми Вселенського православ’я, в якому не все так мирно, як дехто твердить. Бо вже довгий час існує невидимий розділ між Московським та Константинопольським патріархатами, а також їхніми союзниками у світі православ’я. Справа в тому, що Московський патріархат, спираючись на залишки імперської могутності Росії та на чисельну перевагу своєї церкви (за рахунок, головним чином, України, а також Білорусі, Молдови та інших церков за межами Росії) останнім часом відкрито, в ЗМІ, виступає проти традиційної першості Константинопольського патріарха — «Першого за честю» з давніх часів. Москва претендує на те, щоб представляти, разом з Римським папою, два всесвітні центри християнської церкви — у Ватикані й Москві. Повнота православ’я, звичайно, не може і не повинна цього допустити. Православні церкви завжди відзначалися своєю повагою до традиції.
— Вдячна за дуже інформативну розмову.
