Сухий закон для чужих

Невеличке волинське село вже кілька років живе за своєрідним законом честі: хоча горілку тут і женуть, і купують у магазині, проте ні за які гроші не продадуть її з-під поли ні місцевому пиячку, ні заїжджій людині. Так селяни у поліській глибинці самі позбулися підпільних спиртових точок, з якими у цілій Україні не можуть справитися ні влада, ні міліція. За чим можна йти передобідньої пори у холодний магазинчик? Тільки за необхідним. Але майданівські жіночки у крамничці сільпо явно організували тут посиденьки: не підеш уже по гриби, гусей теж не треба пасти. У магазинчику хоч і не тепло, проте весело. Раз по раз забігають чоловіки: звичайно ж, за нею, за пляшкою...

У село Майдан-Липненський нас привела чутка, що тут люди самі ліквідували підпільні точки, у яких продається не якісна горілка, а чистий сурогат. Та заїдьте у будь-яке село на Волині (Рівненщині, Львівщині, Хмельниччині тощо) — і вже вранці, коли магазини ще закриті, зустрінете на вулицях гурти захмелілих «менів»!.. Чим же взяли своїх спиртовиків майданівці? Гораймівський сільський голова (а Майдан належить до Гораймівської сільради) Анатолій Іванович Снітко був одним із мимовільних ініціаторів цього процесу.

— Кілька років тому мені в черговий раз пожалілися жіночки з Майдану, чиї чоловіки пили на точках. Узяв дільничного, і поїхали по хатах. Одного штрафонули, другого... Зайшли, врешті, в хату третього. Сидимо, пишемо акт. Ну, прекрасний же тракторист, хороша ж людина, а лихий поплутав! Проситься не штрафувати...

— А як не оштрафуєш, якщо стільки свідків?!

— Оштрафували і його, і, знаєте, відтоді у ставленні людей, у мисленні щось круто змінилося. Нещодавно лісники робили у нас облаву: майданівці ж, чого гріха таїти, виживають і за рахунок лісокрадства та браконьєрства... Просять увечері підказати, де тут можна купити «зігріваючу», бо ж намерзлися. А в Майдані, кажу, ніхто вам горілки нізащо не продасть! Не так, на жаль, як у Гораймівці...

Те, що в його рідному багатому селі ніяк не можна позбутися нелегального спиртового бізнесу, Анатолію Івановичу, видно, дуже болить. Каже, що існуюча законодавча база абсолютно не сприяє витісненню з побуту селян зеленого змія-нелегала. Відомо ж, що, аби довести факт продажу спиртного на дому, треба тричі скласти акт про порушення, зробивши контрольні закупки. А хто вам у селі піде на таке свідчити?!

У Снітковому арсеналі боротьби з гораймівськими пиячками є й оригінальні ноу-хау.

— Якось поскаржилася жінка, що чоловік заніс на точку мішок комбікорму. Чим худобу годувати? Поїхали з дільничним до нього. Клянеться, що позичив комбікорм братові. Беремо його з собою, їдемо до брата. Той, ясна річ, ні сном ні духом. Знаходимо мішок там, куди заніс: на точці. Конфісковуємо. Ото, кажу, бери на плечі й неси селом, і думай дорогою над своєю поведінкою! Куди дінеться — несе. А ми з дільничним ззаду машиною їдемо й сигналимо! Одна жіночка з подвір’я виглянула, друга, третя: набрався ж він сорому! Правда, я йому «похмільний» маршрут значно скоротив, бо мав півсела обійти! — сміється голова. — Потім два тижні до мене не вітався, але на точку ходити перестав.

У майданівській крамниці людей все прибавляється. З того, що купують значно активніше, ніж хліб, крупи чи морожені оселедці, — горілочка (переважно рідного, луцького виробництва); зрозуміло: про сухий закон тут якщо й чули, то він лише для чужих.

— У Майдані горілки на хаті вам таки не продадуть, — засвідчує Люба Корнійчук. — Але поруч же село Осова уже Костопільського району Рівненської області, де людей живе менше, а точок вистачає. Наші чоловіки туди несуть все, що вхоплять: картоплю, сало, цибулю... І чого держава нічого з цим не робить? Народ же спивається!

— А ви чоловіків закрийте в хаті, припніть на цеп біля ліжка, — іронічно радить чоловік років під сорок, засовуючи у кишеню пляшчину. Поріг крамнички переступив Григорій Якович Сорочук, якому «на Варвари» сповниться 58. Він є своєрідною місцевою знаменитістю. Балагур, яких пошукати.

— Я мисливець, грибник і бабник! Чого бабник? Бо все по бабах! Там сто грамів бабах, і там сто грамів — бабах! — сам сміється першим, бо всі в селі знають, що Гриць Пєлін (так по-вуличному) майже до сивого волосся був «трезвенником и язвенником». У лікарні за десятиліття боротьби зі хворобою лежав аж 75 разів! А зробили складну операцію, видалили частину шлунка — і вже випити може. Оковитої, признається, не вживав, доки не почав віддавати дочок заміж.

— Давай пиво, бо я вчора набрався! — покрикує на продавця.

— А де ж ви так набралися? — допитуюся.

— Та у Чорниж у млин їздили, а в моєї родички дочка онука народила. Пішли у березнячок, на людях пити не будеш, та й вмовили дві пляшчини на п’ятьох, — розказує так, що й не розбереш, жартома чи серйозно.

Оптиміст — безмежний. І трудяга. Літня кухня більша, ніж у багатьох хата.

— Якщо вип’ю, то вранці жінка ще спить, ще корів не доять, а я вже прицеп гною на полі розкидаю: хай горілка потом виходить! Після операції казали три місяці нічого не робити, а за два тижні — за косу й пішов косити, бо ж не всиджу! — ділиться рецептом бадьорості.

Дружне село Майдан-Липненський, у якому з трьох сотень мешканців 80 відсотків носять прізвище Сорочук (а решта як не Шевчуки, то Корнійчуки), звичайно ж, не закрило повністю губу на горілку. Було б наївним у це вірити. Тут якщо весілля — то на 300—400 чоловік, і — цілий тиждень. Якщо господар свиню коле — кличе усіх сусідів, і ця забава вже на три дні. Все ж певна віддаленість від міста, своєрідне географічне розташування (на межі двох областей і трьох районів) сприяють певній алкоголізації села. Є, правда, й родина, в якій п’ють і батько, й мати. Але вона одна. Село переповнене робочою силою, котра більш звикла до патріархального способу виживання (бульба, ягоди, гриби, худоба), ніж до пошуку сучасних бізнес-планів.

— Тут же до сорока хлопчаків від тридцяти й більше років. Роги бикам могли б гнути! Привозив їм солідного інвестора. Ферми ж стоять порожні. Будемо, каже, робити бруківочку! Буде вам робота. Не захотіли. Біда у тім, що майдан-липненці — лісокради з діда-прадіда. Чули ж, що й з убитим лосем попалися?.. Нащо робити бруківку, коли можна зрізати тихцем сосну та мати свіжі гроші? Люди тут за своєю суттю дуже добрі, працьовиті. Але зараз чомусь маємо й прикрий конфлікт навколо церкви...— роздумує сільський голова.

Невелике село, у якому нині 93 двори та 301 мешканець і якому не загрожує вимирання, бо тільки дітей до 14 років — 42, ніколи не мало ні бару, ні церкви. Храм був у сусідній рівненській Осовій, в якій люду трохи більше двох сотень. Відповідно, і батюшка з рівненської єпархії, але помешкання йому майданівці дали у себе.

— Як йому тут вижити? — міркує Снітко. — Які тут священику прибутки? На пилорамі підробляв... А це вирішив закласти солідні теплиці... Зо 5 чоловік мали б роботу. Та коли у Майдані заклали фундамент нового храму, то владика призначив сюди священика з Гораймівки. А цього вже й з хати гонять...

— Як же ви будете храм будувати? — чудуюся, бо яка сила у наполовину безробітної громади з трьох сотень людей.

— Самі. Маємо хороших столярів, мулярів. А гроші?.. По дві корови тримаємо, по п’ять свиней... Раду собі, як бачите, даємо, і церкві дамо.

Ось так, виживаючи своїм тісним родинним колом, невелике село вирішує і проблеми, на зразок горілчаної, на що досі не спроможеться ціла держава.