Суцільна жіночність: інтерпретації, есе, плітки
Три «жіночі» книжки майже водночас — то річ не буденна. Йдеться про «Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х» Оксани Забужко, про монографію «Поетеса зламу століть» Віри Агєєвої та «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» Ніли Зборовської (Марії Ільницької), презентація котрих нещодавно відбулася в Інституті літератури.
Однак за м’якими палітурками барвистих книжок ховаються ще принаймні три жіночі ймення: Леся Українка — як героїня постмодерних інтерпретацій монографії Віри Агєєвої, Сімона де Бовуар, найчастіше і найшанобливіше цитований мислитель у всіх трьох виданнях, і Соломія Павличко, без справ, досліджень та ідей котрої не було б ані «Центру гендерних штудій», де так плідно працюють авторки цих книжок, ані самих книжок. Хай не ображаються на мене авторки, їхнє авторське право, громадська активність та вміння віднаходити кошти тут аж ніяк не беруться під сумнів, але саме Соломія Павличко винайшла ноу-хау українського літературного фемінізму кінця ХХ століття.
Оксана ЗАБУЖКО вибудовує літературну себе переважно з образу «вченої леді» на міжнародній кафедрі, де й були насправді прочитані як доповіді більшість есе, опублікованих у книжці. Довжелезні, іноді аж на цілу сторінку вставки «в лапках та кавичках» — доповнення, обмовки, асоціації, специфічно наші плітки, сюжетики та архаїзми — ніби навмисне вкладені нею, як в обгортку, в контекст загальновідомих проблем ХХ століття. Певно, щоб читач із болем — чи то головним, чи то душевним — продирався крізь ці емоційно-образно-ідейні нетрі. До святого обурення проти всіх недолугих та страшних явищ тоталітарного століття пані Оксана доводить і себе, і читача такою національно знайомою (і нею ж тут таки відзначеною) силою жіночої сварки-прокльону на межі пристойності. Публіцистичне завзяття «крепкого слівця» спрацьовує образливим вселенським узагальненням, і якщо на початку 90-х воно стосується жахливого експерименту «підрадянського життя», то в есе останнього, 1999 року — вже й національного українського характеру. Так і кортить запитати: якщо ми, українці, настільки згвалтовані та культурно анемічні, то чи є сенс авторці, яка постійно нагадує, що вона — насамперед — поет, вивергати такі грізні інвективи щодо потенції? А чи не стоїть за цим пошук справжнього літератора-коханця нашого часу?
Ніла ЗБОРОВСЬКА , багато чого запозичивши в пані Забужко в жанрі саморепрезентації, у своїй книжці виступає «однією у двох лицях» — і як літературознавець, який регулярно публікується в українській пресі під своїм іменем, і як прозаїк, що звабливо ховається за псевдонімом Вчена дама, котра інтерпретуючи «в гендерному дусі» сучасну українську літературу, поєднується з упізнаваними інтонаціями «навкололітературної пліткарки», що збирає всілякі «пікантні» подробиці про служителів пера. Зборовська робить це, смакуючи, додаючи місцевого суржику до модної проблематики, від чого і перше, і друге здаються нескінченним карнавалом «творчого акту». А «мертві поцілунки» — це лише тло, на якому розгортаються більш захоплюючі чуттєві події: і сільські, і столичні, пардон, «злягання», одне з найуживаніших слів Ніли Зборовської у «Феміністичних роздумах». Книжка перетворюється на такий собі «міжсобойчик» літератури та сексу, причому автор явно намагається і грайливо описати, і проаналізувати їхні взаємини. До речі, деякі деталі провінційного буття українського жіноцтва в Марії Ільницької виходять проникливішими, аніж «замальовки з побуту» літературного бабства в Ніли Зборовської.
Монографія Віри АГЄЄВОЇ вражає разючим дисонансом: виразність мови та композиційна стрункість тексту контрастують із видавничою недоладністю книжки. Куди артистичніше видали Забужко в київському «Факті» та Зборовську у львівському «Літописі», а от університетська «Либідь» спромоглась на якусь банальну, перепрошую, мальовничо-графічну розмазню а-ля українська сецесія. «Поетеса зламу століть» — це авторське продовження традиції витлумачення літературного доробку Лесі Українки, а постмодернізм, який багатьом здається інтелектуальним західним покручем, в Агєєвої органічно працює як метод. У книжці багато маловідомих фактів — деталей листування та рецензій сучасників Лесі Українки, тогочасних чуток і пліток довкола її імені, до того ж вражає блискуча здатність Агєєвої спокійно проговорювати найскладніші інтимні моменти. Однак іноді виклад нагадує монотонну доповідь освіченої метреси на науковій конференції, що, звичайно, дратуватиме читача, невтаємниченого в цокотливу зарозумілість наукових текстів.
Усі три книжки, маю надію, у ближчому чи дальшому часі проростуть відгуками, реакціями, інтерпретаціями також і нового покоління затятих феміністок. А воно неодмінно має з’явитися, адже незадовго перед тим вийшла ще одна «жіноча» книжка — «Мова і влада», та з легкої руки фонду «Відродження» українська громадськість до шанованого всіма свята Восьмого березня отримала не багато не мало — 4 тисячі примірників феміністичних провокацій.
