Свiдок

Олександр Глядєлов — майстер документальної фотографії. Працював з гуманітарними фондами і міжнародними виданнями, мав персональні виставки в США, Швейцарії, Чехії, Польщі, Словаччині, об’їздив десятки країн; серед призів — нагорода Hasselblad Європейського конкурсу фотографії у Швейцарії (1998) і Європейська медаль Міжнародного фонду документальної фотографії Mother Jons (Сан-Франциско, США, 2001).

Олександр фотографував на Майдані, починаючи з першого ж дня, на фронті побував із батальйоном «Донбас» і був поранений в Іловайську. У Києві за останні місяці відбулося кілька виставок із його фотографіями війни і революції — і, здається, це чи не кращі образи тих подій.

Говорили ми передовсім про війну.

(Пропонуємо вашій увазі також фото Олександра ГЛЯДЄЛОВА з авторськими коментарями).

ІЛОВАЙСЬК

— Ти опинився в Іловайську, був там поранений. Як усе це сталося?

— Коли я відчув, що на сході — справжня війна, то почав шукати можливості, як це зняти. Одного разу з’їздив із волонтерами, потім оформив допуск у зону АТО і щодня приєднувався до журналістських турів, організовуваних офіцерами прес-служби. Але я займаюся не новинами, а документальним фото, і така робота швидко почала мене дратувати, оскільки дуже важко опинитися у тих місцях, де потрібно фотографувати, аби передати суть того, що відбувається. У серпні ми з Максимом Дондюком перебралися в батальйон «Донбас». У Максима була попередня домовленість із комбатом Семеном Семенченком. Семенченко дав дозвіл на зйомки. Розвідка їде — сідаєте, їдьте з ними. Це, звичайно, геть інакший підхід. Ще раз ми перетнулися з ними у Попасній. У Лисичанську ночували в дитячому садку, в Попасній — на даху школи.

— Раніше ти бував у гарячих точках?

— Бував, але небагато — я ж не військовий фотограф, і зараз фотографую війну, оскільки це відбувається в моїй країні. Дуже багато речей не знято з нашого боку — а це історія.

— Ти знав тільки комбата?

— Ні, я зустрів товаришів, яких фотографував ще в мирному житті в Донецьку. Ми перебралися в Курахове, там були два фотографи, вони передали нам свої спальні місця, бо самі виїжджали передихнути. З тієї миті й до поранення ми з Максимом близько 20 днів перебували в «Донбасі». Під час першого штурму Іловайська було багато фотографів, а місця в машинах мало, тому тягнули жереб, і я опинився за бортом. Але я зробив цікаві знімки в іншому місці. 18 серпня зайшли в Іловайськ, а 21 ранком я був поранений і евакуйований до Дніпропетровська.

— Коли там було найбільше пекло?

— Що вважати пеклом? Іде війна, й пекло скрізь. Прилеглі села перебували під мінометним обстрілом,   блукаючі мінометники, дуже точні, з пристріляними точками, лупили по путівцях. У самому Іловайську велися прямі вуличні бої — це коли люди бачать, у кого стріляють. Найскладніший вид бою. А ще можна стояти біля  перехрестя, і цієї миті прилетить декілька мін, ось тобі й війна, при цьому жодного бойового зіткнення немає.

Це армійський сапер, лейтенант. Ми ховаємося в підвалі від мінометного обстрілу. Півгодини, мабуть, сиділи. Він потім вийшов з оточення під Іловайськом і своїх вивів. Дуже хороший хлопець.

— У чому специфіка фронтової фотографії?

— Сунутися у вуличні бої — означає створювати додаткову небезпеку бійцям, бо ти показуєш, де перебуваєш, а якщо з тобою щось трапляється, тебе повинні евакуювати.

— Ти працюєш із камерою Leica, а вона вимагає короткої дистанції між тобою і об’єктом зйомки, правильно?

— Так.

— Виходить, доводилося наближатися до небезпечних місць?

— Щоб зовсім небезпечно — я не встиг, мене раніше поранили. А так, буває, коли опиняєшся там, де йде інтенсивний бій, нічого і не знімеш, адже треба ховатися, ухилятися. Коли ми перебували в розташуванні, то зазнавали обстрілів. Потім, коли туди дістався Макс Левін, було вже по-іншому — обстріл безперервний і жорстокий, бої навкруги.

— Про Семенченка кажуть різне. Що бачив особисто ти?

— Він отримав серйозне поранення на моїх очах. Ми залишилися з одного боку моста, він перебіг на інший і був поранений, і чотири людини разом із ним. Семенченку в цьому вибуху дісталося найбільше. Я особисто йому вдячний за те, що він давав можливість працювати, при цьому старався, щоб журналісти надмірно не ризикували. Решту можна буде оцінити з його дій у парламенті.

— Як ти отримав поранення?

— Вранці після більш-менш спокійної ночі вийшов у двір з іншими і там дуже точно було обстріляно будівлю школи, так, щоб осколки накрили двір. Стріляли з автоматичного станкового гранатомета саме тоді, коли люди вийшли, дуже професійно. У мене це друге поранення — перше в Придністров’ї, кульове, а тут — невеликий осколочок, так і залишився в нозі.

— Ти допускав, що можеш потрапити в полон?

— Хороше питання. Ті, хто фотографує та пише, почали там потрапляти в полон ще до війни. Я розумів, що мені туди не можна. Коли їдеш у такі місця, з тобою може статися все, що може статися з військовими. Немає виняткового становища. Це був би справжнісінький полон, бо їм вдається відстежити, хто який стосунок мав до Майдану. Проблемою в цьому випадку може бути просто київська прописка.

Також 20 лютого. «Беркут» відступив Інститутською, люди піднялися, збудували знову якісь загороди і сиділи, відпочивали після цього.

— А який момент запам’ятався як найбільш небезпечний?

— Ми їздили в Мар’їнку, аби перевірити декілька будівель, де могла складуватися зброя, і після того, як сіли в автобус і від’їхали, в місце, де ми перебували кілька секунд тому, впали чотири міни. Лише рушили — почули вибухи ззаду. Але й крім цього вистачало. У підвалах у селі ховалися від мінометного обстрілу... Ти досить швидко починаєш розуміти, де постріли своїх, а де — противника. Аналізувати вже не треба. Багато хто одразу біжить, якщо треба бігти. Взагалі, небезпека відчувається по-різному. Буває, відчуваєш її гостріше, коли нічого не вибухає.

— Було страшно?

— Якщо людині зовсім не страшно, то це проблема, зокрема і для тих, хто поряд із нею, бо треба відчувати небезпеку. Інша справа — вміти перемагати страх.

— А як?

— Немає сенсу просто боятися, якщо ти вже там, де небезпечно. Якщо ти впав у паніку, стоїш і боїшся, то бездіяльність нічого не змінить. Кращий спосіб боротися зі страхом — іти йому назустріч, діяти. Я багато років ходив у гори, а там теж буває небезпечно, і треба діяти в такій ситуації. Страх заважає тобі робити те, навіщо ти туди приперся. Мене на фронт ніхто не посилав, на відміну від військових. Зрозуміло, страшно, коли стріляють, але буває страшнішою невідомість, коли можуть вистрілити. Всі ж були на Майдані.

— До речі, там же воювали  добровольці, які пройшли Майдан. Як вони згадують про ті події?

— Говорять, що навіть війна не перекрила для них Майдан.

БРУДНА ТІНЬ

— Хто все-таки винен в Іловайській катастрофі, по-твоєму?

— Є речі, які при будь-якому аналізі залишаться незмінними: ввели недостатньо сил, аби повністю взяти місто і закріпитися в ньому, очікувалося, що зайде підкріплення, але того, що туди заводили, явно не вистачало. І, звичайно, російські підрозділи, які повністю блокували територію. Інше — питання того, як діяло командування, як діяли підрозділи — хто біг, хто героїзм проявляв, плюс безлад. Але дві речі очевидні: недостатньо сил і зайшли росіяни. При цьому немає реального розгляду цієї поразки, не покарані винні з тих, хто сидів у штабах, ухвалював рішення, планував операції. Брудна тінь від негідних командирів лягає на керівництво країни. Поки вони не вийдуть із цієї тіні й винних не назвуть і покарають, це, так і відчуватиметься. Ми з Дондюком вже там з переможних заголовків у Інтернеті зрозуміли, що все абсолютно не так, як намагаються представити в ЗМІ. Загальна фраза серед солдатів: «Якби у сепаратистів були такі воєначальники, як у нас, ми б давно перемогли». Думаю, що комбати, які пройшли до парламенту, повинні домогтися розслідування і покарання винних. Адже це не єдина поразка — Амвросіївка, Саур-Могила — хто зараз скаже, скільки ми там людей втратили? Якщо командир, від якого залежать життя людей і доля країни, не відповідає за провальні результати своїх дій, як тоді може армія воювати? Офіцери з честю в такій ситуації пускають кулю в лоба...

Той, хто сидить у центрі, — полонений словак. Мирослав Рохач. Під час допиту він розповідав, що захоплюється військовою історією, тому він тут. «Чому ти у військовій формі?» — «Мені інакше не дали б вивчати військову історію». — «Чому при тобі була зброя?» — «Інакше не дали б вивчати військову історію». — «Ти стріляв?» — «Так». — «Чому?» — «Бо інакше не дали б вивчати військову історію». Потім виявилося, що він мінометник. Його вивезли ще до повного оточення. Зараз, кажуть, він уже в Словаччині.

— Від нашого генералітету такого чекати складно.

— Ми ніколи не дізнаємося, скільки людей себе підірвало, аби не потрапити в полон. У тому ж батальйоні «Донбас» 20 серпня, коли вивозили поранених, потрапили в засідку, довелося тим, хто міг, покинути машину, а один тяжкопоранений, уже нетранспортабельний, підірвав себе гранатою, коли сепаратисти були поряд із машиною. Інші залишилися живі, бо він це зробив.

НІЧОГО НЕ ПРОВІЩАЛО

— Ти бував раніше в Донецьку?

— Ще рік тому у вересні фотографував, як лікарі лікують туберкульоз у колонії № 3 у Донецькій області, а до цього двічі працював для великих виставкових проектів: про всеукраїнську мережу людей, які живуть із ВІЛ у Донецьку і Макіївці, і про ВІЛ-позитивних жінок, яких не зруйнував діагноз, і вони змогли влаштувати своє життя — і сім’ю, і роботу.

— На твою думку, те, що там відбувається зараз, було неминуче?

— Завжди здавалося, що ми щасливо уникнули того, що зачепило інших. Виходить, що не уникнули, та так, що вже й порівняти мало з ким можна... Я завжди розмовляв з людьми, і відчуття того, що станеться те, що сталося, у мене не було. У вересні минулого року співробітник з офісу в Донецьку сказав мені: «Ви думаєте, що ми тут такі кондові, а ось якби незалежне соцопитування провести — упевнений, більше 60 % були б за Європу». Водії з місцевих стояли поряд і кивали головами. А коли я приїхав фотографувати після президентських виборів 2012 року, то ніхто не признавався, що вони голосували за Януковича. Можливо, просто такі люди траплялися.

— Як там зараз тим хворим із ВІЛ — страшно подумати.

— Препарати якось передають, але наскільки регулярно — не знаю. Туди переважно йде те, що треба терміново для поранених, але ж є люди з важкими хворобами, які вимагають постійної медикаментозної підтримки. Звичайно, нічого хорошого.

Позивний цього бійця — «Ромео». Він із батальйону «Донбас», втратив зір в одному оці на Майдані від удару травматичної кулі, був поранений в Іловайську, а коли його вивозили, отримав додаткове поранення, але залишився живий. Тут ми, в Авдіївці, відпочиваємо, чекаємо командира, який виїхав у Донецький аеропорт. Позивний командира — «Тур». Він загинув під час прориву з Іловайська.

— За передовою нудьгуєш?

— У мене немає проблем, які треба коригувати за допомогою психологів. А в багатьох посттравматичний синдром був ще після Майдану. Але я хочу бачити тих, з ким я там був. У цьому плані твоє питання точне. Нудьгую за передовою як за місцем, де тобі треба бути, аби розповісти правду про це. Це дуже важлива причина.

— Зараз зв’язок підтримуєте?

— Я тут зустрічаюся з ними. Сюди вже декілька разів прибігали хлопці — картинки подивитися, просто поговорити.

НЕМОЖЛИВО БУТИ СТОРОННЬОЮ ЛЮДИНОЮ

— Військова зйомка відрізняється чимось від інших жанрів фотодокументалістики?

— Не назвав би її військовою. Є репортери, які на ній спеціалізуються. Я не з них, просто так вийшло, що кілька разів був у подібних місцях. Здається, це потрібно: якщо цього не зробити, то ніхто й не знатиме, що і як було, як виглядали ці люди. Спочатку вони можуть відмовлятися фотографуватися, а потім навіть шукають — може, в кадр потрапили. Хоча б на пам’ять треба робити. Мені багато телефонують. У 93-ї роти були дуже великі втрати, і в мене багато фотографій цих хлопців — і для рідних, і для друзів. І ще, це питання нашої спільної історії. Жодного пафосу в цьому немає. Мають бути державні архіви.

— Майдан і війну фотографували і фотографують тисячі людей, зокрема непрофесіонали. Чи може масовий потік цих образів змінити мову фотографії?

— Я б про інше сказав. Питання не про те, що кількість переходить у якість. На Майдані були й ті, хто дуже добре вміє фотографувати, і ще більше тих, хто фотографував на всі доступні засоби фіксації. Крім того, ми зараз бачимо образи війни, створені її учасниками, — вони роблять те, що повинні робити професіонали. Так от, ніхто доки не робив зусиль щодо збору і систематизації цього матеріалу, навіть там, де це доступне, якщо говорити про Майдан. Добре б, якби почали зводити в архів. Але це не тільки питання відсутності ініціативи — в мирному житті вже знайшлися б люди, які цим би займалися. Зараз інші пріоритети.

— А як ти змінився?

— Не знаю, чи можна говорити про зміни. Якщо про залученість, то звичайно — дуже глибокі зарубки, чи що. На Майдані, на війні неможливо бути сторонньою людиною. Все гостріше сприймаєш. Стало глибшим і точнішим ставлення до землі, до людей. Поки я фотографував Майдан, наприклад, то не був упевнений, що це виглядатиме так уже гідно, що мені не буде соромно за те, що роблю. Потім вийшло відібрати те, що показую зі спокійною душею. А з війною — є відчуття, що доведеться ще фотографувати і фотографувати, аби щось сказати.