Світлана СОЛОВ’ЯНЕНКО: «Я завжди розумiла, що мій чоловік — геніальний співак...»

— Вимушене залишення Анатолієм Борисовичем Київської опери було для нього дуже болючим, — призналася вона. — Від цієї рани чоловік так ніколи й не оговтався. Артист, який своєю творчістю прославив Україну, фактично виявився не потрібен рідному театру, з яким нерозривно був зв’язаний майже три десятиліття. А Солов’яненко ради цієї сцени пожертвував спокусливими пропозиціями з Великого театру, не емігрував за кордон, хоча йому обіцяли фантастичні гонорари. Анатолій Борисович завжди був патріотом своєї країни. Ображався, коли московські колеги називали Національну оперу України «театром, що вiддалений від центру». Справедливо зауважуючи, що українські артисти є творчими донорами не лише Маріїнського, а й Великого театру. Він завжди пам’ятав, що в Києві розквiтнув його талант. Те, що після залишення Опери Анатолій Борисович не впав у депресію, багато в чому є заслугою керівництва Національної філармонії України. Його сольні програми завжди проходили з аншлагами. Він любив філармонійний зал за чудову акустику, а найголовніше — за можливість співати, творити й залишатися в професії, без якої він не уявляв своє життя.

«ВИ, НАПЕВНО, ПИСЬМЕННИК»

— Анатолій Борисович ніколи не був байдужим виконавцем, усі партії, камерні твори пропускав через своє серце, — продовжує Світлана Дмитрівна. — До кожного спектаклю ретельно готувався, знаючи за місяць, де, коли й що співатиме. Щодня працював з клавіром. Вставав о 8-9 годині ранку. Обов’язково робив зарядку 30-40 хвилин. Він був раціональною людиною, й тому багато встигав зробити. У день спектаклю відключав телефон, не дивився телевізор, не слухав радіо, настроюючись на постановку. Ми з синами намагалися його оберігати, не засмучувати. Толя слухав записи, головним чином не свої, а інших співаків — майстрів світового рівня. Для нього італійські співаки були, як Боги в мистецтві.

Анатолій Борисович не визубрював тексти партій, а розумів, про що він співає. Досконало знав італійську мову. З 1963 по 1965 стажувався в міланському театрі «Ла Скала». Співак казав: «Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно». Тому зарядка, тренаж голосу й читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями.

— Коли чоловік розмовляв з італійцями, які не знали, хто він, то приймали його за свого. Намагаючись вгадати його професію, висловлювали припущення: ви, напевно, письменник — у вас дуже гарна літературна мова. Толя дуже любив Італію. Захоплювався її культурою, чудово знав історію країни. У «Ла Скала» він відшліфував свій голос, відпрацював техніку. Його педагог Барра сказав: твоє щастя, що ти прийшов пізно в мистецтво. Анатолій почав виступати в 30 років, коли психологічно й фізично зміцнів, тому так добре на довгі роки зберіг свій голос. Дехто докоряв його першому вчителю Коробейченку, що десять років — надто довгий термін для навчання. Але Олександр Миколайович виявився правий, і Толі пощастило, що він потрапив у руки спочатку до такого чудового педагога, а потім до знаменитого маестро Дженнаро Барра. Розбираючи архів, я знайшла записку Барра, датовану червнем 64-го, де він рекомендує Анатолію: «найкращі для подальшої професійної вокальної діяльності співака такі опери: «Ріголетто», «Лючія ді Ламмермур», «Травіата», «Тоска», «Манон Лєско», «Фауст», «Богема». Лише після цього й декількох років набуття сценічного досвіду, можна включити в репертуар артиста драматичні опери — «Трубадур», «Кармен», «Аїда». Й усі ці рекомендації Толя точно виконав. Не встиг тільки заспівати вердіївську «Аїду», й лише тому, що через інтриги був змушений піти з київської Опери.

З кожної поїздки привозив дуже багато книжок, нот, записів і незабаром зібрав величезну бібліотеку й фонотеку. Коли митники цікавилися, що він везе, й бачили платівки, альбоми й монографії, то всміхалися. Адже в ті часи загального дефіциту наші люди з-за кордону, як правило, везли щось інше.

«МЕТРОПОЛІТЕН-ОПЕРА»

— Влітку 1977 року за лінією товариства «Дружба» чоловік поїхав у Нью-Йорк, — продовжує С. Солов’яненко. — Після виступу до нього підійшов артистичний директор театру Річард Радзінський, зачарований майстерністю Анатолія. Буквально наступного дня організував його прослуховування в «Метрополітен-опера». Коли головний диригент Джеймс Лівайн ознайомився з репертуаром чоловіка, став думати, як знайти віконце, щоб Толя виступив у їхньому театрі. Річ у тім, що їхній сезон починається в жовтні, й усі спектаклі розписані на п’ять років (!) наперед. І «нішу» знайшли в опері П. Масканьї «Сільська честь» у постановці знаменитого Франко Дзефіреллі. Запрошення надіслали в Держконцерт, але чоловікові про це навіть не повідомили. Коли надійшов повторний виклик, москвичі почали наводити безліч причин, чому в Нью-Йорк Анатолію їхати не треба. Але коли дирекція «Метрополітен» надіслала ще декілька телеграм на ім’я Солов’яненка з пропозицією виступити не лише в «Сільській честі», а також у «Кавалері троянд» Р. Штрауса, то, нарешті, чоловіка відпустили на гастролі в Америку. Толі довелося терміново й самостійно розучувати партію Італійського співака, оскільки опери «Кавалер троянд» у нього в репертуарі не було. Це невелика арія, але доволі складна для вокаліста.

У Нью-Йорк ми поїхали з чоловіком разом і провели там два чудовi місяці, сповненi яскравими враженнями, подіями. Дивилися різні спектаклі. Толя чудово виступив у штраусівській опері. Було багато хвалебних рецензій на його адресу, й раптом, після Нового року, він захворів. Анатолій заразився «двогорбим гонконгiвським» грипом. Чоловік марив. А через декілька днів у нього прем’єра. Підняли на ноги кращих медичних світил. До речі, з деякими лікарями українського походження ми товаришуємо й досі. Медики на ноги Толю підняли, але його виступ усе одно довелося відкласти. Замінив Анатолія знаменитий тенор Пласідо Домінго, а коли чоловік видужав, то заспівав домінгівські партії в «Сільській честі». Найголовнішим підтвердженням успіху було те, що дирекція «Метрополітен-опера» перенесла контракт на наступний місяць. І Толя знову чудово виступав в Америці — співав партії Герцога в «Ріголетто» і Турідду в «Сільській честі». Це було його міжнародне визнання, й з того моменту він дійсно став оперною знаменитістю, зіркою світового рівня.

За тогочасними законами, 90% гонорару потрібно було здавати у Держконцерт. Причому багатьом артистам доводилося гроші везти готівкою та здавати в Москві в касу. Анатолій Борисович, виступаючи за кордоном, заздалегідь оговорював, що валюту здасть у наших посольствах тих країн, де він виступав, щоб не нервувати та не бути грошовим кур’єром. А після гастролей вже в Москві звітував за довідкою про здані суми. Наприклад, за нью-йоркські гастролі він здав 18 тисяч доларів. Американці його запрошували і на наступні сезони, але цьому не судилося здійснитися. Змінилася політична ситуація: почалися афганські події, розірвалися культурні й економічні відносини між СРСР та США.

Анатолій Борисович часто виступав у різних країнах. Його завжди тепло приймала публіка. В Австралії його називали «владикою» і підкреслювали, що «голос Солов’яненка має магічне забарвлення». Він виступав у Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Монголії та Японії, його знали у всіх країнах Європи, цінували за талант.

УСЕ ПОЧАЛОСЯ З «ЛЮДИНИ-АМФІБІЇ»

— Толя був відданий сім’ї, дітям, друзям (вони не з артистичного середовища, а з його дитинства та юності, переважно інженери та медики) і мистецтву, — говорить Світлана Дмитрівна. — Він був прекрасним сім’янином. Не тусовочна, щира і прямолінійна людина. Не вмів брехати та підлабузнюватися. З ним було непросто в питаннях творчості. Він не дозволяв втручатися у свій внутрішній світ. Щоразу хотів співати ще краще. Говорив, що хорошому немає меж. Соромився, коли його оточували захоплені шанувальники. Звичайно, йому подобався успіх, овації, але він не любив галасу навколо свого імені.

Ми познайомилися у 1960-му на зламі долі Анатолія. Почали зустрічатися, коли він ще був викладачем кафедри нарисної геометрії Донецького політеху, а я там працювала лаборантом. Наше перше побачення було 8 березня 1962 року. Був робочий день. Нас привітали чоловіки з кафедри і раніше відпустили додому. Я вийшла з інституту і відчула — хтось доганяє. Це був Анатолій Борисович. Подарував квіти, запросив увечері в кіно. Ми подивилися чудову картину «Людина- амфібія», потім він провів мене додому, і з того дня ми почали зустрічатися. Але одного разу все могло назавжди закінчитися. Він прийшов додому, побачив моє креслення, зауважив там помилки і червоним олівцем, як викладач, покреслив весь ватман. Я образилася і думаю: якщо він не поважає мою працю, то ніколи не поважатиме мене. Очевидно Анатолій зрозумів, що погарячкував, і допоміг мені наново все переробити. Більше менторського тону, хоч він і старший, у наших відносинах не було. Хоч як педагог він був дуже суворим. Його спеціальність — конструктор з гірських машин. З відзнакою закінчив інститут. Дипломна робота могла стати частиною кандидатської дисертації. А коли на розподілі попросив залишити його в Донецьку, щоб не переривати заняття вокалом, то ректор саркастично зауважив: «Я не знав, що наш Політехнічний інститут готує співаків». Ось така була історія. А одружилися ми 26 червня 1963 року, після приїзду Анатолія з Італії. Можна сказати, що я вийшла заміж за стажера театру «Ла Скала». Сьогодні перебираю документи і думаю: як добре, що не було мобільних телефонів і я отримувала по два листи на тиждень. Я розуміла, що мій чоловік — геніальний співак. Я щаслива жінка, що була з ним поруч. Він подарував мені найдорожче — кохання і прекрасних дітей. Ми 37 років були разом, пройшовши «вогонь, воду і мідні труби». У нашому сімейному житті не було кризових періодів. Я намагалася завжди допомагати йому в його творчості, захищаючи від побутових проблем. Розбираючи архів чоловіка, не втомлююся дивуватися, як бережно він до всього ставився. Збереглися програмки його перших виступів ще в самодіяльності Донецького краю. Він вів щоденник, де записував про всі вистави та концерти, робив помітки подій, які його приголомшили.

ЧОРНІ ДНІ

— Ніщо не провіщало страшної біди. Чоловік як завжди був бадьорим та підтягнутим. Напередодні ми були на прийомі в Російському посольстві, — схвильовано розповідає Світлана Дмитрівна. — Там ми зустрілися з вами, Тетяно, і Анатолій Борисович ділився враженнями про свої нещодавні виступи в Канаді і США, розповідав про найближчі гастролі в Італії (на 8 серпня ми вже купили квитки), про підготовку турне з сольними концертами містами України, про відпочинок у Козині. 29 липня 1999 року він прокинувся у прекрасному настрої, якого я у нього давно не спосерігала. Жартував, сміявся, приготував сніданок і раптом заквапився поїхати на дачу. Хоч ми планували туди вирушити разом наступного дня. Не захотів, щоб я його відвезла. Добирався на автобусі. Стояла виснажлива спека. Він ходив на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що приляже відпочити до обіду — і все... За діагнозом медиків, чоловік помер від обширного інфаркту. На серці були рубці від семи мікроінфарктів...

ВІД АНАТОЛІЯ ДО АНДРІЯ ТА АНАТОЛІЯ

— Анатолій Борисович мріяв, щоб музика була в житті наших дітей. Зі старшим сином ми дещо перестаралися, примушуючи його займатися музикою. Річ у тому, що Андрій має абсолютний слух, у дитинстві співав в ансамблі «Дзвіночок». Він з відзнакою закінчив музичну школу, але коли приніс атестат, поклав на стіл і сказав — усе! Це стало для нас уроком. Ми з чоловіком зрозуміли — не можна примушувати дитину. Він сам повинен відчути бажання вчитися музиці. Андрій — зовні більше схожий на батька. Він обрав собі шлях далекий від мистецтва, ставши бізнесменом. Закінчив Національний університет ім. Т. Шевченка — романо-германське відділення. Поїхав на стажування до Канади. Там за два з половиною роки блискуче закінчив університет — факультет менеджменту. Залишився працювати в Канаді, одружився, а бажання співати у нього немає.

Зовсiм інший у нас Анатолій. З молодшим сином чоловік міг годинами слухати записи. Два Толі зливалися в одне ціле, і було таке відчуття, що їх немає у кімнаті. Коли був ще в четвертому класі, підійшов до нас із чоловіком і попросив: «Я хочу навчитися музиці». Син часто бував на репетиціях батька в театрі та філармонії, з дитинства знав увесь оперний і концертний репертуар Анатолія Борисовича. Сьогодні на УТ-1 наш молодший син веде передачу «Антракт з Анатолієм Солов’яненком» про класичну музику, запрошуючи у співрозмовники відомих артистів і музикантів. У Толі дві вищі освіти: юридична і режисерська. Опера «Лючія ді Ламмермур» Доніцетті — дебют сина як постановника. Сьогодні працює режисером у Національній опері. «Лючія» — оновлена вистава легендарної Ірини Молостової, перекладена мовою оригіналу — італійською, яку Толя-молодший чудово знає. Наступного року буде 40 років, як його батько вперше виконав партію Едгара. Я сподіваюся, що ми цю дату обов’язково відзначимо у Києві та в Донецьку. Толя-молодший індивідуально бере уроки вокалу у Віктора Миколайовича Куріна. Незважаючи на те, що до консерваторії син не поступив — і це, я переконана, стало останнім ударом, що призвів до смерті Анатолія Борисовича, — він не має наміру відступати. У цьому дуже схожий на батька. Нещодавно повернувся з Зальцбурга, де пройшов майстер-клас у відомого педагога Батталья, отримав диплом Академії ім. Моцарта.

З вікна квартири співака можна побачити пам’ятник Анатолію Борисовичу. Зі слів Світлани Дмитрівни, вона щодня розмовляє з чоловіком, дивлячись на його бронзову скульптуру. А бачачи квіти, які приносять люди, вона розуміє — треба жити. Якби не розбір архіву, підготовка матеріалів для увічнення пам’яті Солов’яненка, то вона не знає, як би зуміла впоратися з постійним болем. У Донецьку відбувається конкурс вокалістів, біля оперного театру встановлено пам’ятник Анатолію Борисовичу. У рамках ювілею, разом із фондом «Золотий Скіф», вийшов фотоальбом, в якому відтворене все життя Анатолія Борисовича: від дитинства до останнього дня. Там зібрано унікальні знімки з вистав, концертів, фото з дарчими надписами світових знаменитостей. Якщо знайдуться спонсори, то вийде монографія про життя і творчість Солов’яненка, написана музикознавцем Аллою Терещенко...

І все ж ми всі у величезному боргу перед співаком, що не вберегли його. В останні роки життя він мучився від незапитуваності, відчуваючи в собі сили співати. З яким болем говорив про катастрофічне становище української опери, про стан національного репертуару в театрах країни. Він намагався достукатися, але ми його не чули. Роки йдуть, а ситуація не покращується. У нас не так багато знаменитостей рівня Анатолія Борисовича, чия творчість є національним надбанням, гордістю України. Ювілей співака, хоч його і патронувало Міністерство культури і мистецтв, пройшов трафаретно, за стандартною схемою: меморіальна дошка на будинку, де жив артист, промови, концерти — а далі що? Ми ризикуємо в потоці слів втратити головне — його творчість. Спробуйте купити CD із записами творів у виконанні співака. Вам це вдасться зробити хіба що в Оперному театрі. Коли опублікують збірник усіх його оперних партій, камерного і вокального репертуару, романси і народні пісні? Знову ж багато знаків питання. Сім’ї Солов’яненка це не під силу, можливо, Мінкульт займеться, поки ще не розмагнітилися та через час не стали непридатними записи, що вже стали нашою історією.