Свої для своїх

Коли розпочалася війна, виробничі потужності Луганської ливарної компанії опинилися на лінії фронту. Внаслідок відключення електроенергії призупинилося виробництво, ринок збуту продукції різко знизився, а зв’язки з постачальниками почали обриватися. У пошуках інвесторів засновники підприємства вирушили на мирну територію. Директор компанії Дмитро Акішин приїхав до Вінниці, де на той час проводили бізнес-форум для підприємств-переселенців. Зізнається, що на той момент він і не планував переїжджати, але коли повернувся, побачив, як нова «влада» розпилює його завод на металобрухт. Терміново рятував те, що залишилося.

«На бізнес-форумі у Вінниці я мав можливість оглянути деякі майданчики, які місцева влада пропонувала переселенцям. Чесно скажу, тоді я ще не думав про переїзд, але та ситуація, в якій опинилося підприємство в Луганську, не залишала вибору. Треба було переїжджати якнайшвидше, – розповідає Дмитро. – Устаткування перевозили самостійно. Разом із підприємством переїхало десять спеціалістів ливарної справи. Усі вони безкоштовно були розселені в одному з гуртожитків. Зараз у цеху працює 25 працівників. Відкриття нових робочих місць – це одна з умов гранту, який ми виграли від Євросоюзу. За ці кошти закупили додаткове обладнання. А незабаром плануємо відкрити технологічну лабораторію, запустити виробництво запчастин для сільгосптехніки. Якість нашої продукції не поступається закордонній».

Це зараз підприємство «оживає», а одразу після переїзду воно було на межі закриття. Оборотних коштів для закупівлі витратних матеріалів не вистачало, клієнтська база – практично втрачена. Компанія була змушена виготовляти примітивну продукцію, а всі гроші йшли тільки на зарплату працівникам.

«Сказати, що було складно, це нічого не сказати. Із тим рівнем окупності, що у нас був, я вже думав закривати компанію. Але не було би щастя без нещастя. Попри те, що підприємство ледь зводило кінці з кінцями, ми почали активно співпрацювати з волонтерами, які замовляли в нас буржуйки на передову. Вони мобільні і мають велику тепловіддачу. Ідеальні для розміщення і в бліндажах, і в наметах, бо не лише опалюють приміщення, а й дають можливість швидко приготувати їсти, – продовжує Дмитро. – Потім про наші буржуйки дізналися в Донецькій адміністрації. Торік ми отримали перше замовлення на поставку пічок, які працюють і на дровах, і на вугіллі для цивільного населення прифронтової зони. Тоді ми виготовили 400 штук. Цього року виграли тендер на 600 штук. 200 буржуйок вже передали жителям Мар’їнки і Красногорівки, які з літа 2014 року живуть без газу. За січень плануємо зробити ще 400 одиниць».

Буржуйки для військових працівники підприємства прикрашають національними символами. Кажуть, що це для підняття бойового духу. Для цивільних жителів виготовлять компактні пічки, які можна легко розібрати і зібрати за лічені хвилини. Дмитро переконує, що їхні буржуйки зроблені на совість, для своїх, бо душа болить за людей, які змушені жити у «сірій» зоні, під постійними обстрілами, у вогні.