Свята П’ятдесятниці

Що таке Трійця? Християнське богослов’я твердить, що єдиний істинний Бог має три іпостасі — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога Духа Святого. Це й є божественна Трійця, про яку говориться в Символі віри християнина. Догмат про Трійцю вельми важкий для розуміння — навіть церква вважає Трійцю «великою несповідимою таємницею», яка осягається не логікою, а лише вірою. Отець Павло Флоренський називав цей догмат «хрестом для людської думки. Для того, щоб прийняти його, гріховний людський розум повинен відкинути свої претензії на здатність все пізнавати і раціонально пояснювати, тобто для зрозуміння таємниці Пресвятої Трійці необхідно відкинути своє розуміння».

Для пояснення пресвятої Трійці багато які богослови вдавалися до різних аналогій з навколишнього світу природи. Так, один із отців церкви св. Василій Великий (IV ст.) найбільш довершеною аналогією вважав веселку, бо «одне й те саме світло і безперервне в самому собі і багатобарвне. У цій багатобарвності відкривається єдиний лик — немає середини і переходу між кольорами. Не видно, де розмежовуються промені. Ми ясно бачимо відмінність, але не можемо виміряти відстаней. А в сукупності багатобарвні промені утворюють єдиний білий колір. Єдина сутність відкривається в багатобарвному сяйві».

Прикрашання зеленими гілками храмів і будинків у ці дні є спогадом про біблійну священну діброву Мамврійську, де патріарх Авраам удостоївся прийняти Триєдиного Бога під виглядом трьох мандрівників (саме цей сюжет зображено Андрієм Рубльовим у його «Трійці»). Богослови передбачають, що зеленню була прикрашена також Сіонська світлиця в Єрусалимі, де Дух Святий зійшов на апостолів.

У Діяннях апостолів розповідається, що «коли настав день П’ятдесятниці, всі апостоли, разом із Божою Матір’ю, з іншими учнями Христовими та іншими віруючими, одностайно перебували в одній світлиці в Єрусалимі. Раптом зробився шум із неба, начебто від сильного вітру, який мчить, і він наповнив весь дім, де сиділи вони. І з’явилися вогненні язики розділені і почили на кожному з них. Всі наповнилися Духом Святим і стали славити Бога різними мовами, яких раніше не знали». А потім пішли по всьому свiту, проповідуючи вчення Ісуса різними мовами і залучаючи до Церкви багато людей усіх національностей. На честь цього і прославляється Духів день. (Його можна також вважати святом поліглотів.)

Обидва свята починають відзначати на 50-й день після Великодня, тому їх називають ще П’ятдесятницею. Вона здавна вважається також днем народження Христової Церкви, створеної не людськими зусиллями, а Божественною благодаттю. У IV сторіччі св. Василієм Великим було складено спеціальні молитви для цього свята — молитви «колінопреклонні», які і сьогодні читаються на святковій вечірній службі.

У дні П’ятдесятниці християни також згадують одну важливу в історії християнської церкви подію — Перший Вселенський Собор, який відбувся в далекому 325 році. Як відомо, Вселенські собори (є сім Вселенських Соборів, визнаних більшістю християн) протягом декількох сторіч виконували дуже важливу церковну функцію — формулювали положення і правила християнської віри і намагалися зробити ці положення загальнохристиянськими. До епохи Соборів окремі церкви мали своє кредо, своїх святих, свої тексти євангелій, а також правила церковного життя. Навіть великі християнські свята окремі церкви відзначали в різний час. (Зазначимо, що досягнути в християнстві — як і в усіх інших великих релігіях — повної уніфікації віросповідання так і не вдалося, про що яскраво свідчить сучасне різноманіття віросповідних практик.)

Скликання Першого Вселенського Собору стало можливим після легалізації християнства в Римській імперії — легалізації, яку здійснив імператор Костянтин Великий 313 року своїм відомим Міланським едиктом. З цього часу в межах Римської імперії християни мали повну свободу сповідувати свою віру, хоча державною релігією християнство тоді ще не стало. Драматичним винятком був час царювання Юліана-Відступника (в тому ж четвертому сторіччі), коли було зроблено спробу повної реанімації язичницьких культів.

Перший Собор відбувся не в Римі (імператори того часу не любили Вічне місто) і не в Константинополі — його ще не було, а в місті Нікеї (сьогодні це місто Ізник у Туреччині). Ініціаторами Собору були не християнські єпископи, як, здавалося б, мало бути, а імператор Костянтин («Костянтин Великий»), який всіляко сприяв поширенню християнства. Сам він, проте, християнства не прийняв і залишався вірним своїм язичницьким богам. Для скликання Собору в імператора було досить політичних підстав — християнську церкву того часу розривали непримиренні теологічні спори, зокрема, щодо сутності природи Ісуса Христа, що погано відбивалося на стані суспільства, а головне — хвилювало армію. Тому Собор був для імператора практичною «справою миру» заради вгамування ворогуючих сторін. Спочатку він сподівався вирішити всі конфлікти «келійно», на рівні бесід з впливовими єпископами, але навіть могутньому імператорові це не вдалося. Тому, як пише сучасник подій Євсевій, «цар скликав Вселенський собор шанобливими грамотами, запрошуючи єпископів усіх країн якомога швидше прибути до Нікеї». На Собор було запрошено не лише єпископів Римської імперії, але також архієреїв з інших країн — з Персії та Скіфії. Усього з’їхалося до Нікеї 318 отців (історики наводять і інші цифри). Це був цвіт християнства, яке до того часу існувало вже майже 300 років. Серед учасників Собору було багато вчених, дуже освічених богословів, але були присутні також і зовсім неписьменні люди.

У центрі запеклих дискусій знаходилося вчення пресвітера Арія з Александрії щодо істинної природи Христа. Арій вважав, що Ісус Христос не рівний і не єдиносутній Отцеві — за своєю природою він є повторним і не предвічним, тобто народженим і створеним у якийсь момент часу. Іншими словами, Ісус був визначений Арієм як «твар» (від слова «творити»).

Тож вчення Арія принижувало роль Христа в складі Божественної Трійці. Адже якщо Син Божий є нехай досконалим, але витвором, то між людиною і Богом існує величезне непрохідне провалля. Тому більшість теоретиків церкви доводила, що Христос з’єднав у собі божественну і людську природу і таким чином зцілив останню від гріховного пошкодження. Причиною ж помилок Арія, на думку учасників Собору, було неправильне розуміння вічності, яку той уявляв як нескінченну тривалість у часі. Тоді як православне віровчення твердить, що вічність перебуває поза світом і поза часом. І тому народження Сина Божого — вічне й не має початку. Навколо цих метафізичних проблем, «які не підлягають почуттям людини, а одному лише міркуванню», і велися запеклі дебати на Першому Вселенському Соборі.

Собор почав свою роботу 20 травня 325 року, а імператор Костянтин прибув на його засідання 14 червня. Він запросив усіх учасників у внутрішні зали палацу і уважно і не без задоволення вислухав хвалебну промову одного з єпископів на свою честь. З цього дня імператор керував Собором, спостерігаючи за ходом дебатів і коректуючи їх. Історики церкви стверджують, що тільки завдяки імператорові було вирішено складну проблему суті Христа: Собор прийняв догмат про те, що Син Божий є єдиносущний із Богом-Отцем, і засудив александрійського пресвітера Арія. На цьому фундаменті отці Собору сформулювали і затвердили першу частину Нікео-Цареградського Символу віри, в якій, як відомо, стверджується: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа Сина Божого, Єдинородного, від Отця народженого раніше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, не сотворенного, единосущного Отцеві, Ним же все биша». Варто зазначити, що саме в полеміці з аріанством було сформульовано ті положення християнської віри, які склали Символ віри, сповідуваний і сьогодні.

Відразу після закриття Собору Костянтин святкував 20-річчя свого царювання; на торжества були запрошені всі соборні отці, якi підписали прийняту формулу. Виступаючи з тронною промовою, імператор серед іншого сказав: «Ви — єпископи внутрішніх справ Церкви, а я — поставлений від Бога єпископ зовнішніх справ». (Це було початком так званого «цезарпапізму» — з того часу і до наших днів православними церквами фактично керували світські люди — імператори і царі.)

Перший Вселенський Собор, однак, з аріанською єрессю не покінчив. Через деякий час послідовники Арія («вживши брехню та лукавство», як пишуть їхні вороги) через сестру імператора домоглися великого впливу при дворі. Арія було повернуто з заслання і вiн мав бути відновлений у священицькому сані. Більше того, до теології Арія почав схилятися сам імператор Костянтин Великий і багато впливових християн імперії. Але якраз тоді, коли терези схилилися в бік Арія, він, старий і виснажений жорстокою догматичною боротьбою чоловік, помер, не дочекавшись повної реабілітації. Однак, учення його ще тривалий час хвилювало уми і розколювало християнство; до спорів про «аріанську єресь» було втягнуто всі церкви — як Східні, так і Західні. Повчальним є те, що найбільші розбіжності часто виникали лише через відсутність загальноприйнятої термінології — дуже багато часу йшло на «спори про слова». Імператори, які були наступниками Костянтина Великого, наприклад Констанцій, приймали то один, то інший бік і намагалися припинити церковні спори будь-якою ціною, не зупиняючись навіть перед насильством.

Залишається тільки нагадати, що повний текст християнського Символу віри було сформульовано на Другому Вселенському Соборі, який відбувся в Константинополі 381 року, в царювання імператора Феодосія Великого. За всю подальшу історію християнства до Символу віри було внесено лише одну зміну. У IХ сторіччі, після декількох віків богословських суперечок між Сходом і Заходом, Римська кафедра додала до Символу віри слово «філіокве» (латинське «filioque»), що в перекладі означає «і від Сина». Тим самим католики визнають, що Дух святий походить не лише від Отця, але «і від Сина», тобто Ісуса Христа. Це латинське слово з 8 літер призвело до розколу християнства на Західну і Східні церкви, який існує і сьогодні.