Сила перепрошення

Iснує чимало рис характеру, якими ми, українці, відрізняємося — через різнi історичнi причин — від тих чи інших сусідів. Однією із наших особливостей є ставлення до такої, нібито не дуже суттєвої, форми спілкування, як перепрошення за скоєну (словом чи дією) недоречність стосовно інших осіб та, з іншого боку, як пробачення людей за подібні проступки.

У цій царині ми значно ближчі до наших східних сусідів, аніж до західних, і схильні обходитися без таких «витребеньок», як перепрошення, — на характер українців помітно вплинули як Російська імперія, так і комуністичний режим із їхнім спільним, можна сказати, програмним нехтуванням особистості. Між тим, багато інших народів давно сформували розвинену культуру взаємного вибачення-пробачення, яка є важливим елементом людських стосунків і, можна сказати без перебільшення, прикрашає життя, успішно перетворюючи неприємність у задоволення. Недорозвиненість такої культури на сході Європи помітна не лише на особистісному рівні. Так, у Росії досі не пролунали офіційнi вибачення за скоєні акти сталінського терору, як це зроблено в інших країнах у зв’язку зі злочинами Третього рейху (у цих актах по волi чи по неволi брав участь народ). Не вибачилася за співпрацю зі злочинним комуністичним режимом і Руська православна церква, що накладає відбиток на її сучасну політику, скажімо, допускає політичні союзи церкви з комуністичними партіями.

Звички до перепрошення і прощення вельми відрізняються у культурах різних народів. Іноземці, які опиняються на території колишнього Союзу (окрім Прибалтики) звертають увагу на те, що тут лунає набагато менше вибачень, ніж у Західному світі, а людина, яка «занадто часто» просить пробачення, часто вважається диваком. Як ті особи, наприклад, що просять пробачення у незнайомих за те, що не встигли притримати для них двері метро чи магазину (німецькомовні суспільства).

Такі та чимало інших мовно- суспільних проблем є предметом вивчення сучасних лінгвістів, істориків, соціологів. Нещодавно вийшла у світ книжка австрійського славіста Ренати Ратмайр «Прагматика извинения», де йдеться про результати досліджень у Росії. Вони, зокрема, засвідчують, що ситуація з вибаченнями в українському суспільстві досить-таки подібна до російської. У нас також можна зустріти чимало людей (не є винятком й інтелігенція), для яких спокійно попросити пардону з якоїсь причини значно важче, ніж затіяти з тої самої причини сварку. І аж ніяк не прийнято просити вибачення тоді, коли людина не вважає себе винною у тому чи іншому інциденті (за формулами: «Сам штовхнув!», «Дивитися треба!», «На мене також тиснуть!»). Багато хто з нас навіть вважає, що перепрошення є чи не самоприниженням, погіршенням власного іміджу («Чого я буду перед ним вибачатися? Хто він такий?»). Складається враження, що ми не тільки «не любимо» просити пробачення, але й мало цінуємо щирі вибачення перед нами інших людей.

Вражає іноземців ще недорозвиненість у нас тої особливої ввічливості, яка пов’язана із «невтручанням у персональний простір» співрозмовника і притаманна культурі спілкування в західних країнах. Цей тип ввічливості включає в собi офіційність у спілкуванні з не дуже знайомими людьми, стриманість у розмові, володіння собою, утримання від питань чисто персонального характеру («Одружена?», «Скільки дітей?», «У розлученні?») та ін. Вважається абсолютно неприпустимим нав’язувати людям — із найменшого приводу — обговорення своїх власних проблем, а у відповідь на формальне: «Як ваше здоров’я?» викладати повний клінічний аналіз всіх своїх хвороб. Східні слов’яни просять пробачення із подібних приводів значно рідше (а дехто й ніколи), ніж люди Заходу.

На терені Східної Європи (в Україні також) ввічливість досить часто прирівнюється до нещирості й оцінюється як надмірна й навіть негативна риса особистості. У росіян ввічливість досі асоціюється з чимось іноземним, штучним, властивим не народу, а тільки інтелігенції. Вчені пояснюють це тим, що до ХVIII ст. в Росії існувала майже виключно «егоцентрична» (направлена на себе) манера поведінки людини, що мало рахувалася зі співбесідником. Пізніше розквітла стилізація французьких чи британських манер, але тільки, звичайно, у вищому світі. Мало сприяв схильності до цивілізованої ввічливості також комуністичний режим. Які можуть бути церемонії із особистістю — маленьким «гвинтиком» колективного життя? Тоді вельми знизилися ціна гарної поведінки, зокрема й вміння ґречно вибачитися. Пролетарська культура не тільки не шанувала «буржуазних» манер, вона ставилася до них із підозрою, а слово «інтелігент» стало образливим і компрометуючим. Щез із вжитку і такий обов’язковий атрибут західної ввічливості, як люб’язна усмішка — на зміну «буржуазній куртуазності» прийшла пролетарська похмурість, залишки якої присутні серед нас і нині.

У Росії і сьогодні вибачаються не дуже часто. Зокрема, там не прийнято просити пробачення у членів своєї родини, у дітей та незнайомих людей, а також — у підлеглих. Останнє сприймається керівником як визнання провини, навіть як приниження. У кращому разi підлеглим пояснюють причини того чи іншого запізнення або невиконання обіцянки. Бо росіяни, по-перше, не люблять визнавати себе винними і, по-друге, вважають за нелогічне вибачатися без вини. В багатьох західних культурах, однак, звичай вибачатися перед підлеглими широко практикується, що вельми покращує імідж керівника, його авторитет. А німці, як правило, перепрошують навіть тоді, коли всім очевидна їхня невинність у ситуації або коли існують поважні причини порушення зобов’язань (хвороба, операція та ін.). У таких випадках перепрошення є шляхетним жестом, який позитивно характеризує людину. Подібні вибачення у східноєвропейських країнах можуть трактуватися як нікому не потрібне кокетування.

Людство мудро винайшло спеціальні словесні формули заради того, аби гасити спалахи агресивності в спілкуванні, згладжувати імпульсивну різкість та допомагати людям забути випадково завдану їм образу. Адже прохання пробачити є еквівалентом скасування вже сказаних необдуманих слів або недоречно зроблених вчинків. Неможливо повернутися назад у часі, але за допомогою цих магічних формул людські стосунки мають змогу відновлюватися, стабілізуватися, тепліти. Іноді навіть незнайомі люди так гарно, щиро просять вибачення, що перетворюють спричинену ними незручність у задоволення. За допомогою формул перепрошення і прощення легко полагоджуються численні, але по суті незначні службові, транспортні, сімейні, дружні конфлікти. Особливо благодатними і мелодійними є так звані взаємні вибачення: «Вибачте!» — «Вибачте!», «Пробачте, Бога ради!» — «Я сам винен!» та ін. На жаль, замість цього часто чуємо взаємні повчання та роздратовані звинувачення.

Президентські вибори в Україні, які розділили громадян на певні політичні групи, ще раз засвідчили як необхідність, так і відсутність у нашому суспільстві достатньо розвинутої цивілізаційної інституції взаємного примирення і перепрошення. У одноконфесійних країнах такою інституцією іноді є (або бувала в минулому) Церква. У нас не та ситуація — тільки ворогуючих православних церков у країні кілька, і жодна з них не набула належного впливу на суспільство в цілому. Те саме стосується інших релігій і конфесій. На жаль, відсутні в суспільстві також особистості, які б користувалися особливим впливом і довірою народу, такі як Вацлав Гавел або свого часу Аденауер чи генерал де Голль. І тому в цій архіскладній для держави ситуації активними ініціаторами примирення можуть і повинні стати переможці — більше нікому. Саме вони зобов’язані першими й публічно вибачитися перед своїми суперниками за ексцеси політичного протистояння, не зважуючи на терезах сліпої Феміди, хто був більше чи менше винний. Адже будь-якi перепрошення — то соціальний механізм, який реалізує одну мету — збереження або відновлення гармонії між учасниками діалогу чи взаємодії. І вони — тi перепрошення — є або реакцією на помилки у своїй власній поведінці, або — ще краще — проявом великодушності та розуміння тої ситуації, у якій опинилася інша сторона, колишній суперник.

У більшості народів, у тому числі й у слов’ян, будь-які розповіді про об’єктивні причини порушення зобов’язань чи недоречно сказаних слів не мають сили без виголошення магічної формули — «Вибачте», «Даруйте нам», «Просимо пробачити». А ще краще: «Всім пробачаємо й у всіх прощення просимо!». Ні за яких обставин це не може вважатися приниженням у цивілізованому суспільстві.