«Такі люди, як професор Кульчицький, допомагають відстояти незалежність України»

До Дніпропетровська по ротації, після місяця перебування в зоні АТО, повернувся «журналістський» взвод. Так назвали підрозділ Національної гвардії, який очолює журналіст Віктор Ожогін, який багато років пропрацював у керівництві Дніпропетровської обласної державної компанії. Наприкінці літа він пішов добровольцем в армію, аби звільнити Донбас — край, де пройшло його дитинство і юність. Громадянський вчинок гідно оцінили його колеги й однокурсники — дніпропетровські та київські журналісти, які взяли шефство над взводом національних гвардійців. Вони допомогли одягнути і взути солдатів, а також забезпечити їх усім необхідним. Газета «День» вже писала про «журналістський» взвод (див. № 167 від 10 вересня), і ця тема не залишила байдужими читачів і постійних авторів нашого видання: нагадаємо, професор Станіслав Кульчицький передав на потреби цих військових 10 тисяч доларів — премію, отриману 2011 року у Вашингтоні за свою працю про Голодомор (див. «День» № 187 від 8 жовтня).

Про обстановку в зоні АТО, настрої в армії і фронтові будні кореспондент «Дня» говорив із командиром взводу Віктором Ожогіним. 

«ВСІ 26 ДНІВ МИ ПЕРЕБУВАЛИ В ОКОПАХ І БЛІНДАЖАХ. БОМБИЛИ НАС ПОСТІЙНО І МАЙЖЕ ЩОДНЯ»

— З якими враженнями ти повернувся зі східного фронту?

— Після місячного навчання в таборі під Дніпропетровськом наш підрозділ потрапив у зону АТО, між Маріуполем і Новоазовськом. Наш батальйон займав оборону на ділянці приблизно чотири на чотири кілометри, і всі 26 днів ми перебували в окопах і бліндажах. Несли бойове чергування, постійно були в дозорах і секретах, змінюючи один одного, як і належить армійському підрозділу, який виконує бойове завдання з охорони рубежів. Непрості умови, скажу одразу. Буквально на другий-третій день нас накрили артилерійським і мінометним вогнем, снарядами з установки «Град». Стріляли просто по наших позиціях, і так вийшло, що в результаті ми втратили все своє майно. Прямим попаданням снаряда із танка вцілили точно в металевий вагон, закопаний у землю, де ми зберігали речі і медикаменти, поки будували бліндажі, улаштовували своє військове житло. Там ще була каністра з бензином, і це все спалахнуло. На жаль, не пощастило врятувати нічого. Тому залишилися в чому були, перебуваючи в окопах, на своїх позиціях. Проте вже за кілька днів за допомогою волонтерів нам вдалося переодягнутися і влаштуватися. Зробили бліндаж, настелили нари. Для обігріву поставили «буржуйки», дякувати Богу, дрова були. Допомогли нам і представники маріупольських підприємств — комбінату ім. Ілліча й «Азовсталі». Завдяки їм зробили перекриття для бліндажів з металевих конструкцій. Все це укріпили мішками із землею і колодами. І таким чином зробили наші укриття готовими до будь-яких бомбардувань. А бомбили нас постійно і майже щодня. Напевно, тільки шість днів спокійних було.

— І це називають перемир’ям?

— Коли оголосили про припинення вогню, я сам був здивований. Зателефонував друзям і говорю: напишіть на моїй сторінці в Фейсбуці — яке ж це перемир’я, якщо по нас ведуть прицільний вогонь і тримають у напрузі всю лінію оборони. В цей же час обстрілювали всі населені пункти і сам Маріуполь — околиці міста. Постійно літали «безпілотники» над нашими позиціями, фіксуючи розташування військ, де розташовані артилерія, танки і піхота. Після цього вівся прицільний вогонь. І хоча прямого зіткнення з живою силою противника у нас не було, але ми постійно відчували їхню присутність. Ми вели розвідку, ставили секрети, бо будь-якої миті міг бути напад. Але, на щастя, не довелося вступати в перестрілку з противником, хоча артилерійський вогонь ми відчули повною мірою. Слава Богу, наш підрозділ у повному складі повернувся додому, як приїхали, так і виїхали по ротації. Просто вдало було вибрано лінію оборони. Нашим сусідам пощастило менше: у них чотири людини вбито — і зліва, і справа від наших позицій. Крім того, троє тяжкопоранених.

«ВСІ ПРОЯВИЛИ ДИСЦИПЛІНУ, СТІЙКІСТЬ І ПАТРІОТИЗМ»

— Чому вони стріляють, порушуючи угоди?

— Я думав про це. Коли вони стріляють — наші відповідають, але дуже рідко, і лише тоді, коли точно обчислюють позиції установок «Град» або мінометів, з яких нас обстрілюють. Але в принципі при мені українська армія ніколи не відкривала вогонь першою. Я не бачив і не чув такого. Мене взагалі дивують повідомлення про те, що наша армія ніби то стріляє по мирних людях, по населених пунктах. Можу точно сказати, що цього немає. Що відбувається у противника, можна тільки здогадуватися. У нас з одного боку був підрозділ «ДНР», а з іншого — батальйон «Кавказ». Нам говорили, що це чеченське формування. Ночами, звичайно, доводилося вести «профілактичну» стрільбу по «зеленці» —  лісосмугах, які були від нас з двох боків. Бо, якщо йде розвіддозор або міняється група, яка була в секреті, спочатку лісосмугу прочісують з кулемета або автомата, а потім вже займають свою позицію. І так упродовж цілої доби. Хлопці мінялися і несли службу. Скажу, що вони з честю виконали завдання. Всі проявили дисципліну, стійкість і патріотизм. Ніхто не кидав своїх позицій, коли вівся артилерійський вогонь. Залишалися там, навіть якщо вже зовсім було не під силу, все одно перебували на своїх місцях.  Загалом, це була звичайна військова служба, бойове чергування, а не охорона комунікацій і складів. У нашому взводі було два тепловізори і два нічних біноклі. Звичайно, цього мало для того, щоб нести нічну службу, але в деяких підрозділах і того не було. Ми, в порівнянні з іншими, були в кращому становищі. Спасибі нашим друзям-журналістам із Дніпропетровська і Києва, моїм однокурсникам, які допомагали  купити це устаткування.

«ХОЧУ ПРИЙТИ ДО БАТЬКА НА МОГИЛУ ЗІ СВОЇМ ВЗВОДОМ І ВІДСАЛЮТУВАТИ ПРО ТЕ, ЩО МИ ЗВІЛЬНИЛИ МІСТО Й УВЕСЬ ДОНБАС»

— Як армія взагалі ставиться до перемир’я?

— Чесно кажучи, я погано розумію, як можна домовлятися з ДНРівцями і ЛНРівцями. Бо після оголошення про припинення бойових дій, вони між собою почали воювати. Звідти було чути розриви і залпи — з території, яку займає російська армія і самі ДНРівці. Тобто вони між собою не можуть порозумітися. Я думаю, що мир потрібен у Луганській і Донецькій області, адже у більшості людей, які там живуть, просто немає сил так далі існувати. Жити в такій обстановці, коли всі вимотані і нерви на межі. Це важко не лише психологічно, адже там немає ні води, ні життєзабезпечення, а скоро настане зима. Я вже не говорю про перебої з продуктами харчування. Всі ми знаємо, в якому становищі перебувають там люди. Хоча, можливо, вони й самі винні, як я схильний думати.

Лариса ТОКАР, волонтер із Дніпропетровська: «На гроші, які пожертвував професор С. Кульчицький, ми купуємо зимовий одяг для нацгвардійців. Всього на рахунок надійшло 129 тисяч гривень. За цей час ми придивилися теплі берці по 700 гривень — на увесь «журналістський» взвод. Замовили індивідуальні аптечки, купили ліків на 2,5 тисячі гривень. Плануємо купити печі для обігріву особового складу. Всі покупки погоджуємо з самими солдатами — вони й вирішують, що їм найбільше потрібно. Бійці говорять, що непогано було б придбати і пересувну лазню — є й такі. Помитися для бійця, який сидить в холодному і сирому окопі, — дуже важливо. Солдати просять також купити тепловізори й нічні біноклі, що дуже допомагає нести нічну службу. Один із них навіть сказав: «Краще я буду голий і босий, проте не на ножі у чеченця!» Ми вивчаємо ситуацію щодо вартості військового спорядження. Й останнє слово буде за самими бійцями. Вони передають вітання і величезну подяку професорові С. Кульчицькому, всім волонтерам і редакції газети «День».

— Наша армія до зими готова?

— Наприкінці вересня було кілька днів, коли Україною прокотився шквальний вітер із дощем і було різке похолодання. Ми пережили два-три дні дуже важких, але нам своєчасно доставили плащ-намети, чоботи, і ми в багнюці по коліно несли службу в окопах. Спочатку з армії підкріплення було матеріальне, а потім волонтери підвезли: спальники, теплий одяг, светри, шкарпетки, рукавички, спортивні шапочки, які допомагали нести службу. Вдень інколи до 25 градусів тепла доходило, а вночі температура різко падала майже до нуля. І, звичайно, вночі перебувати в сирих окопах з автоматом або кулеметом, нелегко. Проте, всі живі-здорові і повернулися додому. І далі виконуватимемо бойові завдання, скільки треба, стільки і будемо в армії. Ніхто не збирається кидати зброю і повертатися додому, не виконавши головне завдання. Адже я жив і вчився у Луганську — це рідні місця, тому мені дуже хотілося б дійти до цього міста і допомогти землякам. У мене там багато друзів і однокласників. Крім того, там похований мій батько — ветеран війни, старший лейтенант Ожогін Іван Григорович. Я, як старший лейтенант, хочу прийти до нього на могилу зі своїм взводом і відсалютувати про те, що ми звільнили місто й увесь Донбас.

«ЗАВДЯКИ ТАКИМ ПАТРІОТАМ, ЯК ПРОФЕСОР КУЛЬЧИЦЬКИЙ, МИ ЗМОЖЕМО ДОПОМОГТИ НАШІЙ УКРАЇНІ ВІДСТОЯТИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»

— Як вас зустріли у Дніпропетровську?

— Додому ми добиралися на тих же машинах, які привезли нас місяць тому. Вони всі наскрізь посічені осколками, і тільки-но виїхали з Маріуполя, одразу зупинилися, бо були пробиті маслопроводи і радіатори. Тягнули нас на жорстких зчепленнях. А зустріли у Дніпропетровську чудово, але з мого взводу лише я один із міста. Тому приїхали моя дружина і маленька донечка. А ще мої колеги-журналісти зустрічали. Вони взяли над нами шефство. Я запитав у хлопців зі взводу, як вони ставляться до того, що наш взвод називатиметься «журналістським». Вони погодилися, бо розуміють, скільки журналісти доклали зусиль для того, щоб забезпечити нас і продуктами харчування, і теплими речами, і обмундируванням. Зараз журналісти зібрали ще певну суму. І професор Станіслав Кульчицький, постійний автор газети «День», передав волонтерам свою премію в 10 тисяч доларів США, яку отримав за наукові роботи з дослідження проблеми Голодомору. Він її пожертвував на потребі нашим військовим. Ми дуже вдячні йому і газеті «День»! І скажу, що саме завдяки таким патріотам, як професор Кульчицький, та іншим людям, які підтримують армію, ми зможемо допомогти нашій Україні відстояти незалежність. Це не пишномовні слова, а саме так і йдуть наші справи сьогодні.

— Ви стежите за подіями в Україні?

— Це дуже складно зробити, перебуваючи в зоні АТО. Я вмикав телефон, але не можна надовго виходити в Інтернет. Тому читав якісь новини найбільш важливі і хлопцям розповідав. Інколи офіцери зі штабу повідомляли, що відбувається в країні, а так ми нічого практично не знали. З родичами спілкувалися через SMS або короткі дзвінки до 50 секунд — живі-здорові, любимо вас, повернемося скоро. Щоб противник не засік телефон, треба було виймати сім-карту й акумулятор. Інакше накриє артилерія, бо російські пеленгатори працюють. Ми, звичайно, знаємо, що Україна готується до виборів у Верховну Раду. Говорили з хлопцями із взводу, але настрої невеселі в цьому плані. Вони бачать одних і тих же депутатів, які мелькають з однієї кампанії в іншу, але всі хочуть змін, нових людей, молодих і освічених, які вчилися за кордоном — у Гарварді або Оксфорді. Солдати вважають, що таким людям треба давати дорогу. Хай вони приходять до парламенту і працюють, роблять нашу країну кращою. Хочу ще раз подякувати всім колегам, всім, хто нам допомагав і вірив у нас. Успіху всім — ми вас не підведемо!