Там, де навесні токують глухарі...
Місце дії — Поліський природний заповідник. Існує де-юре з листопада 1968-го року — тоді була видана постанова Ради Міністрів Української РСР про створення заповідної зони між річками Уборть і Болотниця на півночі Житомирської області. Мета — збереження в природному стані типових поліських ландшафтів, а також боліт, яких вже тоді залишалося мало в Україні, лісових та лісоболотних комплексів, рідкісних видів рослин і тварин, проведення наукових досліджень стану довкiлля. Загальна площа заповідника трохи більша ніж 20 тис. гектарів. З них 17800 гектарів займає ліс, а 2200 — 2300 гектарів — це болота. Щоправда, тільки близько 58% цього лісу природного походження — все інше посаджено руками людей. Середній вік насаджень сосни, які домінують у заповіднику, а також берези трохи більше 40 років, вільхи — 50 років. хоча залишилися і острівці старих лісів (до 5% всієї площі), де сосни, наприклад, досягли поважного віку в 100—130 років. Така структура склалася внаслідок активної вирубки цих лісів у довоєнні роки радянськими військовими, які будували тут лінії оборони, а по війні — лісозаготівельниками. У роки ж самої війни значні масиви лісів в окрузі знищили німецькі вояки. В рельєфі заповідника переважають порослі лісом піщані дюни, гряди, вали. Низовини займають болота, які виконують важливу роль природних регуляторів запасів води — у дощові роки вони всмоктують в себе вологу, а в посушливі — віддають. Тут заборонені майже всі види сільськогосподарських робіт (крім невеликих обсягів вибіркового сінокосіння), промислові рубки лісу (проводяться тільки санітарні), полювання, збір грибів і ягід, взагалі практично всі види господарської діяльності. Тут природа відпочиває від людей, а люди оберігають її і спостерігають, що з цього вийде. Додає проблем певне радіоактивне забруднення, якого в більшій чи меншій мірі після Чорнобильської катастрофи зазнали як землі заповідника, так і навколишні землі.
ЩО І КОГО ТУТ ОБЕРІГАЮТЬ
Крім деревинних порід, чагарників, на території заповідника зустрічається 604 види тільки так званих судинних рослин, 139 — мохів, десятки видів лишайників та водоростей. «Тут ростуть, — розповідає заступник директора заповідника по науковій частині кандидат біологічних наук Галина Бумар, — 16 видів занесених до «Червоної книги України» дерев і рослин. Серед них береза темна, верба чорнична, представники родини орхідних, кілька видів пальчатокорінників, окремі види плаунових, інші рослини і угруповання рослин в основному болотної флори, яким загрожує зникнення. До «Зеленої книги України» занесені лишайникові соснові ліси, які займають тут значні площі». Завдяки світло-сірому забарвленню лишайників, що укривають землю між деревами, такі ліси в народі називають біломошниками. Важко пояснити чому, але саме краєвиди цих біломошників при згадці про заповідник найчастіше спливають у пам’яті автора цих рядків: заплющиш очі і бачиш, як в килимі, зітканому лишайниками навколо дерев, ніби відбивається осіннє безхмарне небо, килим цей починає випромінювати м’яке блакитне світло, і якась щемлива туга розливається навкруги... Все більш рідкісними для України стають також представлені в заповіднику корінні соснові ліси зеленомошні довгомошні, ялівцеволишайникові (ялівець — це хвойне дерево, схоже на тую, яке сягає висоти 3 — 5 метрів) тощо. Краса місцевих лісів, з першого погляду дуже скромна і непоказна, водночас сповнена природної затаєної привабливості.
Непогано почуває себе тут і птаство, і звірина. Болота та річки, джерела заповідника сприяють виживанню багатьох тварин, які не переносять і найменшого забруднення. Тільки у гніздовий сезон тут живе 136 видів птахів. До «червонокнижних» видів належать, зокрема, глухарі — зараз їх в заповіднику більше 40 особин, чорні лелеки, змієїди, беркути, бородаті сови неяситі (залетіли десь з тайги), деякі інші представники пернатих.
Токування глухарів навесні, — розповідає старший науковий співробітник заповідника Григорій Бумар, — перетворюється на справжню виставу. Зазвичай воно починається в кінці березня і досягає розпалу в першій третині квітня. Прилетівши до токовища (уподобаної галявини в лісі чи на болоті) ще з ночі і всівшись на дерево, кожен птах починає виводити свою «гаму», що складається iз впорядкованого тріщання, клацання дзьобом, клекочучих горлових звуків. Під ранок глухарі (зазвичай від трьох до семи особин, але буває, що токує один самець) спускаються на галявину і, продовжуючи завзяті «співи», розпочинають підстрибувати, гордовито походжати токовищем з широко розкритими крилами і розгорнутим чималим хвостом. Подекуди між самцями виникають бійки. (В розпалі токування глухар може не почути, як до нього підкрадається мисливець чи хижий звір або підлітає яструб, і тоді його «пісня» може перерватися назавжди). Невдовзі злітаються і самочки, які збираються навколо уподобаних «виконавців». Після парування глухарки відкладають яйця і сідають на гнізда, а «чоловіки» можуть ще довго давати «вистави» на токовищах, щоправда із меншою завзятістю. Щодо тварин, то з видів, занесених до Червоної книги України, тут водяться річкові видри, горностаї, зайці білі. Відмічена і поява рисі звичайної. Взагалі, вважає директор заповідника Сергій Жила, на території Українського Полісся рись як вид знаходиться на межі зникнення. Проблема збереження цієї напрочуд граціозної дикої кішки набула міжнародного масштабу, оскільки вона гостро стоїть і в інших європейських країнах — там рись зустрічається або в гірських, або в типових тайгових лісах переважно на півночі континенту.
А ось такі хижаки, як вовки, лисиці чи куниці в заповіднику і в прилеглих лісах поки не стали екзотикою і роблять свій внесок у підтримання біологічної рівноваги. (Автору пощастило спостерігати, як в надвечір’я на околиці лісу полювала рудохвоста красуня).
Гатять тут свої греблі і бобри. їх популяція тільки у заповіднику налічує більше 40 особин. Певному збільшенню чисельності тих же куниць, лисиць і бобрів, зауважує згаданий С. Жила, сприяла ринкова кон’юнктура — з падінням цін на хутро впав інтерес мисливців до їхніх пухнастих шкурок, а тому вони почали себе вільніше почувати і за межами заповідника.
Водночас об’єктами масового полювання на прилеглих угіддях стали «м’ясні» види звірів — це стосується в першу чергу лосів, а також козуль і кабанів. Ці копитні тварини поки вважаються звичайними видами у заповіднику, але невдовзі можуть потрапити до числа рідкісних. З початком осені, розповідає С. Жила, в лісах на схід від заповідника панує браконьєрський «беспредел». Причому, крім місцевих селян, яких на це часто штовхає злиденне існування, хижацьким промислом не гребують і бізнесмени, високопоставлені чиновники, офіцери СБУ і міліції, директори великих підприємств з навколишніх райцентрів, Житомира, а подекуди і з Києва. З огляду на особливості лісів (загущеність насаджень, мало молодих дерев) і рослинного покрову заповідника, корму для копитних не вистачає, і тварин в пошуках їжі знову виходять під кулі браконьєрів.
ЗАПОВІДНИК ЧИ БІОСФЕРНИЙ РЕЗЕРВАТ?
Виходячи із ситуації, що складається, а також більш загальних міркувань, впевнений С. Жила, все актуальнішим стає питання трансформації Поліського природного заповідника iз розширенням його функцій і зони відповідальності.
Нині у стадії узгодження знаходиться ініційований ним план створення на території на схід від земель заповідника так званої перехідної зони. Ця зона має охоронятися від браконьєрів та інших видів незаконного мисливства так, як і територія заповідника. З цією метою там передбачається створити дослідно- мисливське господарство «Рись», підпорядковане Поліському заповідниковi. Водночас в цій зоні повинна продовжуватися звичайна господарська діяльність, зокрема, санкціоновані рубки лісу, сільськогосподарські роботи, скотарство, а також розвиватися ліцензійне полювання, екологічний туризм тощо. Це дало б змогу, з одного боку, забезпечити охорону тваринного світу там, де її зараз практично нема. І, зокрема, зберегти від винищення лосів, інших копитних тварин, створити умови для розселення і міграції рисі і, можливо, інших рідкісних звірів. а з іншого — відпрацювати модель гармонійного поєднання господарської діяльності людей з функціонуванням живої природи, збереженням і використанням її ресурсів. У разі створення зазначеної зони, маючи вже в своєму складі зону повної заповідності і охоронну зону, Поліський заповідник став би відповідати одному з головних критеріїв концепції біосферних резерватів, розробленої в рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера». Цей критерій передбачає наявність у таких природно-соціальних комплексах основних заповідних територій (або ядер), буферної зони і перехідної зони (або зони співробітництва). І, на думку С. Жили, саме в трансформації заповідника у біосферний резерват полягає перспектива його розвитку. Як один з варіантів такої трансформації розглядається можливість створення трансграничного біосферного резервату на базі Прип’ятського національного парку, який охоплює значні площі на прилеглій території Білорусі і Поліського заповідника. В разі реалізації зазначених планів міг би утворитися природний комплекс міжнародного масштабу.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ, АБО НАВІЩО ЦЕ НАМ?
Уявімо, що все природне навколо нас — дерева, квіти, трави, річки, болота, звірі, птахи, риби— раптом зникне, і ми залишимось наодинці зі своїми хмарочосами, автомобілями, комп’ютерами, трубопроводами, шахтами — власне всім, що створили самі штучно. Мабуть, мало кому захочеться жити в такому світі. А тому хай нас гріє думка, що існують у світі такі перлини довкілля, як Поліський заповідник, інші острівці і острови незайманої природи. I поки вони є, ми будемо пам’ятати, звідки вийшли і завдяки чому живемо.
