«Там, в АТО, зовсім інша реальність...»

Він об’їздив півсвіту. Був у Африці, Азії, Індонезії, на Галапагосах і Карибських островах. Досліджував Бразильську, Еквадорську та Колумбійську Амазонію. Під час цих мандрів знімав документальні фільми, які є аналогом проекту  «Бі-Бі-Сі. Жива природа». Із кожного такого відрядження він привозив експонати для своєї унікальної колекції екзотичних тварин — комах, метеликів, крабів та риб. Натомість серед надбань останньої поїздки — осколки гранат, вистріляні кулі, уламок від «Граду»... Ростислав Шикула, доцент кафедри біології Рівненського міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. С. Дем’янчука, замість перельоту в Австралію, який тривалий час планував, вирішив захищати Батьківщину.

Він сам із родини військового (батько служив у Афганістані), тож і виховання мав відповідне. Коли розпочалося АТО на сході України, Ростислав Шикула пішов у військкомат — хотів їхати на передову. Але дістав відмову. Бо в армії не служив і не мав військової спеціальності. Потім чоловік зв’язався з батальйоном «Донбас». Але туди вже набрали людей. Сказали чекати. Зрештою, він звернувся в Національну гвардію. Каже, цей варіант виявився найшвидшим — його зарахували. Тож  пройшов медкомісію, навчання і поїхав на Луганщину. Спеціальність — старший кулеметник БТР. Разом із іншими військовими він виконував завдання — не допустити прориву сепаратистів на звільнені території. Крім того, був інструктором у розвідці.

«Я вчив їх виживати в диких умовах. Розповідав, яких тварин можна їсти: жаб, вужів, комах, черв’яків, а ще як фільтрувати воду, як пити власну сечу. Адже розвідники ризикують потрапити в полон. А тоді і це може знадобитися. А ще готував до випробувань тіла, давав суто практичні рекомендації про правила гігієни: як вмиватися без води, чистити зуби без щітки... Насправді знання, які я застосовував у експедиціях, важливо передати бійцям, — розповідає Ростислав Шикула. — Взагалі на війну дивлюся з позиції біолога — як на природний супротив проти вторгнення чужого племені. Я багато мандрував і бачив, як це відбувається.

Напевно, це пролунає дивно, але сьогодні є багато чоловіків, зокрема й  серед моїх друзів, яких потрібно захищати. Адже в цих умовах вони вирішили залишитися вдома з жінкою-дітьми. Можливо, їм не вистачає рішучості, самопожертви. Я цього не засуджую. Все індивідуально. Натомість я готовий їх захищати. Взагалі ж для чоловіка загинути за країну — це честь. Так вважалося сторіччями».

Чоловік переконує — він був до цього готовий. Адже до несподіванок Ростиславу Шикулі не звикати. Так, під час подорожей не раз потрапляв у екстремальні ситуації. У різних країнах на дослідника-біолога намагалася тиснути поліція, військові. «Та й навички виживання у складних, майже непридатних умовах у мене є, — продовжує пан Ростислав. — Якось брав участь в одному експерименті, який, до речі, влаштовував російський телеканал: мене взимку вивезли в ліс без харчів, води, вогню, де мав прожити три дні й три ночі. Зрештою, я зміг це зробити. Все завдяки тому, що люблю природу і знаю, де і що шукати. А ще, оскільки вивчав поведінку тварин, можу за аналогією спрогнозувати дії людини. Бо людина з точки зору біології —  це також тварина. Натомість уже упродовж п’яти останніх років мені періодично снилося, ніби десь на кордоні спалахнув конфлікт, і я виводжу звідти жінок, дітей... Словом когось рятую. В мене давно була потреба когось захищати. Я навіть вступив у школу безпеки і виживання в Рівному. Потім був її керівником. Там готували майбутніх МНСників».

Із групою розвідників вони врятували вагітну жінку з двома дітьми. А ще вивозили з бою поранених солдатів, згадує чоловік. Один із них обгорів у БТРі, були хлопці з простреленими руками, ногами, пораненою головою...

«Усе це є у фільмах, які я там знімав. Так виходило, що спочатку вмикав фотоапарат, а вже потім автомат. Звичайно, командир за це «виписував». Та, очевидно, дослідник у мені сильніший, аніж воїн, — пояснює він. — У результаті після повернення із зони АТО я змонтував два фільми: перший півгодинний — про один день із життя розвідника, а другий — про наш батальйон (як він формувався, як проводили фізичну підготовку, як були на полігоні). Також хочу сказати, що на сході нас не ненавидять. Місцеві жителі просили, щоб ми не йшли від них, щоб залишалися. Приносили нам пиріжки та інші продукти. А ще на блокпост постійно прибігав хлопчик. Ми подарували йому балаклаву, яку йому дуже подобалося одягати. Він любив із нами поговорити і хотів, щоб блокпост лишався й надалі, бо йому це цікаво. Ще я зрозумів: щоб вирішити цей конфлікт, потрібно мислити не як мирна людина, не як політик, а як військовий. Бо там, в АТО, інша реальність. Її не збагнеш, доки там не побуваєш».