Те, що не забувається. Дебальцеве

Про оточення Дебальцевого, поранених, яким вдалося вирватися й подолати дорогу життя, розповідає військовий лікар, начальник відділення реанімації та інтенсивної терапії (для терапевтичних хворих) Вінницького шпиталю Олег ГОНЧАРОВ. Він пройшов три ротації в зоні АТО. Був анестезіологом , а потім начмедом 59-го мобільного госпіталю, який базувався в Ореховому, відповідав за медичне забезпечення лікарні в Краматорську. А в січні 2015 року його закріпили за штабом сектора С, який базувався під Дебальцевим. За кілька днів російські війська розпочали штурм міста. Військовий лікар опинився в епіцентрі подій. Зізнається, що від побаченого холонуло в серці й тремтіли ноги, але на сентименти часу не було.

«ЦЕ БУЛА МЕРТВА ДОРОГА, ТЕМНА І ХОЛОДНА, ЯК ВІЙНА»

Коли почали розгортатися активні бойові дії, військові медики працювали як медичні евакуатори: сідали в реанімобіль, забирали поранених із блокпостів чи з точок перетину, евакуювали в лікарню Артемівська, передавали місцевим і військовим лікарям. За кілька днів їх вирішили перекинути в Артемівськ на підсилення.

«Коли ми виїжджали з Дебальцевого, то бачили, як ворог «поливає» місто вогнем. Гриміло звідусіль. Земля здригалася. Шляхом рухалися лише військові машини, жодної цивільної автівки не було. Це була мертва дорога, темна і холодна, як війна, — пригадує лікар. — Вже зараз я розумію: якби ми залишилися в тих умовах, то не змогли б реалізувати своїх можливостей у повній мірі, бо в базовому таборі сектора пораненим надавалася тільки перша допомога, а наше місце мало бути в операційній. Лікарня Артемівська, що фактично став прифронтовим містом, явно не була розрахована на таку кількість пацієнтів. Тому поранені там не затримувалися. Тільки-но вони ставали транспортабельними, їх відправляли в тил, переважно до Дніпропетровська чи Харкова».

«НА ОПЕРАЦІЙНОМУ СТОЛІ МИ НЕ ВТРАТИЛИ ЖОДНОГО БІЙЦЯ»

Поранених привозили на чому завгодно: на цивільних і військових «швидких», власних автомобілях, військових вантажівках. Одним із перших був чоловік, який отримав осколкове ураження на своєму городі — просіював вугілля з груби. Нацгвардійці, які рухалися на підмогу нашим бійцям, зупинилися поблизу його городу, в посадці, на перепочинок. Безпілотники зробили свою справу. Буквально за півгодини почався обстріл. Ціль — бійці Нацгвардії. Гатили по периметру. Ворог ніколи не зважав на мирних жителів, житлові масиви. Для нього головне було знищити ціль за будь-яку ціну, за будь-яких обставин.

«Поранені йшли конвеєром. Усі кричали від болю. Поранення були дуже важкі, але в тих умовах найважливіше — зберегти холодний розум і чисту свідомість. Дозволу на паніку, переживання в нас не було! Як і часу на «розкачку». Іноді доводилося спати по дві — три години на добу. Решту часу лікарі оглядали, оперували, консультували, — розповідає лікар. — Якби не начмед Харківського авіаційного університету підполковник Сергій Мусієнко, який узяв на себе функцію координатора, ми потонули б у тому потоці пацієнтів. Він зустрічав кожний транспортний засіб, проводив сортування і відправляв поранених у відповідні відділення. Це відіграло ключову роль, і на операційному столі ми не втратили жодного бійця. Хоча навантаження було колосальне. Бувало, вийдеш за прооперованим у палату, повертаєшся в операційну — а там уже новий пацієнт на столі лежить. І так тривало кілька днів, допоки Дебальцеве не замкнули у петлю».

ЧАС БУВ НЕ НА БОЦІ МЕДИКІВ

Коли сепаратисти почали перекривати так звану дорогу життя, поранених стало менше, бо транспортувати їх було практично неможливо. Ворог «поливав» вогнем усі автівки, які рухалися в напрямку Артемівська. Особливо прицільно знищували карети «швидких». Тоді, на початку лютого 2015 року, загинули військові медики з Хмельницького. Їхню автівку підірвали. Тих, хто вижив, застрелили на місці.

«Їхні тіла знайшли в дніпропетровському морзі. Сам не бачив, але хлопці розповідали, що кожен із них був застрелений в ліве око. Значить, добивали... Одному пораненому пощастило, його викинуло з машини під час вибуху, кажуть, дивом врятувався, — продовжує Олег Гончаров. — Нині кількість загиблих під Дебальцевим назвати складно, їх було значно більше, ніж йдеться в офіційних звітах. Багато хлопців, кого вдалося врятувати там, так би мовити, на полі болю, гинули при спробі евакуації...»

Час та обставини були не на боці медиків. Між Дебальцевим та Артемівськом відстань — 60 кілометрів. Подолати їх під суцільними шквальними обстрілами було вкрай важко. Тому в першу чергу до лікарні привозили тих, хто міг витримати дорогу й операцію... Хто мав шанс на життя.