Тернистий шлях українського храму
21 листопада, на свято Собору святого Архістратига Михаїла та Небесних Сил Безтілесних, у Житомирі пройшло велелюдне відзначення 150-річчя з дня освячення одного з перших кам’яних православних храмів міста Свято-Михайлівського собору.
На урочистостях було багато почесних гостей — церковних діячів, керівників області і міста, меценатів, діячів культури, делегацій із-за кордону. В Божественній Літургії з такої нагоди взяв участь Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. До цього дня зняли більшість риштувань навколо собору, зведених для здійснення його масштабного відновлення. А житомирське краєзнавче видавництво «Волинь» підготувало до видання чудово ілюстровану книгу «Собор Святого Архистратига Михаїла у Житомирі», в якій трьома мовами — українською, англійською і німецькою — розповідається про історію церкви та її нинішні мистецькі й духовні реліквії. Співавторами книги стали відомі краєзнавці: кандидат географічних наук, президент Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині Микола Костриця і директор згаданого видавництва Георгій Мокрицький, які займались історією храму і 15 років назад випустили першу книжку про пов’язані з ним події.
А історія ця з самого початку складалася дуже не просто, і часто драматично. В середині ХIХ століття, розповів «Дню» Георгій Мокрицький, православний собор міста тулився в невеликій хатинці, а з п’яти кам’яних церков лише одна була православною, а інші — католицькі. Та й ця одна — Свято-Яковлевська церква — знаходилась на той час далеко від центру. І ось тоді відомий у місті купець Михайло Хаботін вирішив на власні гроші побудувати храм. З архівних джерел Г.Мокрицький дізнався: меценат майже 16 років домагався, щоб дозволили це зробити, а за тим весь час боровся з бюрократичною тяганиною. Головною причиною такого ставлення, на думку краєзнавця, послужило те, що місцевій верхівці Російської православної церкви не подобалось бажання купця побудувати приходський храм із незалежними, самостійними правами, що могло підірвати монополію єпархії на церковні збори. Довелося М. Хаботіну купити, знов своїм коштом, ділянку землі на розі вулиць Київської і Пилипонівської (нині Михайлівської). Тоді це був майже центр Житомира, тепер — самісінький центр. Микола Костриця у цьому зв’язку в розмові з «Днем» зауважив, що М. Хаботін, крім того, що вирішив побудувати церкву, сам же виступив фактично виконробом і архітектором, оскільки зводився храм згідно з його задумом. Купець віддав на цю справу майже всі заощадження і прибутки — його пожертви (практично робив це тільки він) становили щонайменше 37 тисяч тодішніх карбованців, у той час як міські прибутки на рік становили 23 тисячі карбованців. Чому житомирський негоціант зробив це? Г. Мокрицький вважає, що оскільки М. Хаботін був бездітним, він як віруюча православна людина захотів вкласти кошти в богоугодне діяння. Причому в останні роки свого життя купець змушений був навіть записати себе до нижчого майнового стану, міщан. Недобросовісних будівельників, розповідає М. Костриця, як і у нинішні часи, вистачало, і вони почали безсовісно красти і обманювати довірливого М. Хаботіна. Тому той особисто в кінці кожного дня розраховувся з ними на будівництві за конкретну виконану роботу, витягаючи гроші зі шкіряного мішечка. Коли храм постав — міцний, відзначений рисами давньовізантійського стилю, чіткою симетричністю і пропорційністю частин: одного великого куполу і чотирьох малих, дзвіниці, внутрішніх зал, — сучасники не втомлювалися захоплюватись його красою.
Після смерті М. Хаботіна, вказує Г.Мокрицький, його як шановану людину почесно поховали під вівтарною частиною церкви, але вже у радянський період, в 1960 році, його останки звідти вийняли. Місце пізнішого поховання видатного храмотворця наразі не відоме. А в долі самої церкви драм теж вистачало. З періоду після жовтневого перевороту 1917 року і до 1927-го вона діяла як храм української автокефальної православної громади, поки під приводом необхідності ремонту і влаштування там культурно-освітнього закладу її не закрили. Але довгий час вона використовувалась під склад. Без будь-якого ремонту. Це ж зробили і німецькі військовики, коли у 1941 році увійшли до Житомира. Але у 1942 році ці ж німці все ж передали її віруючим, і тут почала молитися громада Української автокефальної православної церкви. Церква залишалася діючою до 1960 року, поки на інспіровані «прохання трудящих» її знову не закрила радянська влада. Була зруйнована дзвіниця і замість неї побудовані службові приміщення, знесені малі куполи. Кабінети спорудили і під головним куполом. Як розповідав автору один із старожилів Житомира Микола Білошицький, чудові фрески на куполах і стінах церкви були зішкрябані, випалені паяльними лампами (!), одну з них, «Успіння пресвятої Богородиці», що була в ніші, просто заклали цеглою. Ця фреска і ще одна, «Молитва Ісуса Христа в саду Гетсиманському», на якій помітні сліди випалення, дивом збереглися до наших часів. На службові приміщення був перетворений і малий храм, що розташовувався праворуч від головної зали. І ще вельми красномовний факт — деяким компартійним і радянським очільникам області й міста, за часів керівництва яких у Житомирі та на Житомирщині знищувались і названий храм, і інші унікальні церкви, вже за років незалежності України присвоєно звання почесних громадян обласного центру. Інакше як блюзнірство це не назвеш.
Довгий час у будівлі, де раніше молилися, працювало обласне товариство «Знання» (в підвалі знову влаштували склад), і, як пригадує автор цих рядків, серед оголошень про теми лекцій, там можна було побачити повідомлення про бесіди із атеїзму та культури сексуального життя. Потім у центральній залі давав вистави обласний ляльковий театр. Із зростанням руху за національне відродження громадськість міста, активісти Народного руху України почали проводити акції з вимогами повернення храму віруючим. Не один місяць під його стінами просто неба разом з прихожанами відродженої громади Української автокефальної православної церкви проводив богослужіння настоятель, колишній десантник отець Богдан Бойко. І ось, після тривалої боротьби у жовтні 1991 року, згідно із рішенням обласної ради, старовинна будівля була передана цій громаді. Певний час вона була резиденцією намісника святого патріаршого престолу УАПЦ, митрополита Львівського і Галицького владики Іоанна, який мав велику шану в Житомирі за своє благочестя і добросердя. Після утворення Української православної церкви Київського патріархату громада прихожан приєдналась до неї і перебуває там до цього часу. З утворенням Житомирсько-Овруцької єпархії УПЦ КП в церкві заснована кафедра єпископа, і відтоді храм має статус кафедрального собору. Після варварських руйнувань і перебудов його довелось відроджувати практично заново. І, мабуть, одному тільки Господу Богу відомо, скільки сил і коштів вартувало її відновлення віруючим, меценатам, незмінному настоятелю отцю Богдану, єпископам, особливо архієпископу Житомирському і Овруцькому Ізяславу, який нині обіймає єпархіальну кафедру. Благодійника масштабу купця М. Хаботіна серед нинішніх грошовитих людей не знайшлось. Але все-таки зараз і головна зала, і малий храм — це прикрашені чудовими іконами повноцінні приміщення з усіма необхідними для богослужінь атрибутами. Завдяки зусиллям прихожан, пожертвам окремих доброчинців вдалося відбудувати чотири бокові куполи — тепер вони разом з головним сяють у височині яскравою синню. На ремонт храму до ювілею 50 тисяч гривень виділила також обласна рада. Реконструкція згідно зі спеціально розробленим проектом продовжується і по нинішній день, бо не відновлена ще дзвіниця і багато чого потрібно зробити.
Але головне навіть не у відродженні Свято-Михайлівської церкви, якщо можна так висловитись, у матеріальному вимірі. Владика Ізяслав небезпідставно наголошує, що собор став визначним центром зміцнення українського духу і української самосвідомості, живим осередком української ментальності та генератором україномовного середовища, особливо серед молоді. Бо саме з вуст отця Богдана у Житомирі вперше в повоєнні роки прозвучали молитви і проповіді українською мовою, і зараз нею проводяться всі богослужіння і треби. Тут, говорить архієпископ, створена і працює недільна школа, де діти і дорослі можуть навчитися молитися саме українською мовою і прийняти молитву як зброю проти темних сил і спосіб звернення до Бога. А отець Богдан, удостоєний премії імені Івана Огієнка (нині він Митрофорний протоієрей), з явною погордою відмічає, що такої школи, як у Свято-Михайлівському соборі, немає серед православних громад України. І до головного предмету гордості храму належать його святині — Чудотворна ікона Матері Божої Троєручиці (копія знаменитої новоафонської ікони), яка, за розповідями прихожан, створила багато зцілень від хвороб, мощівник із великою кількістю часток мощів святих і часткою Животворчого хреста Господнього.
За 150 років церквою керувало багато визначних особистостей. Особливе місце в цьому ряду, розповідав «Дню» М.Костриця, займає постать протоієрея Миколи Бурчака-Абрамовича, який служив у ній найдовше — з 1895 по 1927 роки — і, крім душпастирської, прославився активною діяльністю на ниві освіти. Але у 1937 році його заарештували прямо на вулиці на очах у доньки. Більше батька вона ніколи не побачила.
...Нинішні керівники храму всіляко підкреслюють його значення як обителі для спілкування людей з Богом і очищення від гріхів. Від себе я б додав: терни, якими увінчаний його шлях через віки, та його нинішнє відродження мають прислужитися українцям символом незнищенності та піднесення національного духу. Бо поки будуть поставати з руїн і жити українські храми, доти нездоланним буде наш народ.
