Ті, що сходять з неба
Військовослужбовці житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади вчаться стрибкам з парашутами. Фрази, що практично гуртом промовляються на спецтренажері, одноманітні рухи десантників у своєму виконанні доводяться ледь не до автоматизму. Інакше і бути не може. Адже у повітрі одне невірне рішення — і станеться непоправне.
«У нас не тільки не поважають, але й взагалі навіть не сприймають людину, яка не стрибає з парашутом, — говорить виконуючий обов'язки командира бригади з виховної роботи Сергій Уланов. — Різниці немає: чи то солдат-кухарь, чи то офіцер-начфін... І навіть я, якщо не стрибаю, як зможу сказати своєму підлеглому, що це йому необхідно зробити?»
Ще декілька років тому мешканці Житомира навіть і гадки не мали, що місто, більш відоме як батьківщина письменника Короленка та космічного конструктора-генія Корольова, стане славитися ще й своїми аеромобілістами. І якщо казати відверто, то поява «блакитних беретів» на початку декого навіть збентежила... Проте воїни з залізними м'язами засвідчили справами, що порядним людям боятися нічого. Спільно з міліцією вони наводили громадський порядок в найбільш небезпечних кварталах міста, патрулювали на святкових заходах. Втім, про бойову та парашутно-десантну підготовку аеромобілісти не забували. Майже на голому місті створили базу для навчань, на полігоні — навчальнi міста, відбудували казарми скороченої військової частини... Високу оцінку рівню підготовки житомирських аеромобілістів неодноразово давали як в Житомирі, так і далеко за його межами. Скажімо, у гарячій Югославії військовослужбовці аеромобільних військ одними з перших взяли участь в операціях ООН по підтримці миру у складі 240-го окремого спеціального батальйону Збройних сил України. У Великiй Британії під час навчань «Козацький степ» уперше стрибали з англійськими парашутами. Вміло діяли в Голландії, Америці. Не так давно випробували і дали резюме канадським парашутам — «однозначно краще наші». І не тому, що вітчизняні, а тому, що мають чимало переваг — страхувальні прибори, стабілізацію тощо.
Як зазначали в бригаді, з самого початку тут були впевнені, що саме до них і тільки до них iз Міністерства оборони України надійде розпорядження щодо формування 37-ї окремої роти забезпечення, яка має вирушити до Косово. Врешті решт, так воно й сталося... Як пізніше зазначив командир роти підполковник Віктор Євхімовіч, місяця вистачило на те, щоб підрозділ був сформований й готовий для виконання майбутньої миротворчої місії — охорони військового шпиталю та вертолітної ескадрильї. Хоча до складу роти було нелегко потрапити. Майже всі проходили конкурсний відбір, брали письмовий дозвіл про згоду у своїх батьків, дружин, рідних. Тепер 108 чоловік особового складу живе як один злагоджений, притертий частина до частини механізм. Чимало в ньому й тих, хто має бойовий досвід Афганістану, Анголи, Сербії.
Як зазначив командир, у будь-який час рота готова вирушити для виконання завдання. «До речі, а знаєте, що більш за все ображає наших аеромобілістів? — запитав мене підполковник Олександр Коцупей, заступник командира роти з виховної робити і повідомив. —
Те, що у Югославії вони змушені будуть носити не десантну, а загальновійськову форму. Вже зараз солдати нам кажуть, що їх переодягають в... «мазуту».
Пояснюється це просто, до тільняшки, блакитного берета в бригаді ставляться по-особливому. Адже будь- хто десантну форму не зодягне. Проте щодо переодягання, то як пояснили в бригаді, за цим стоїть зовсім не бажання образити миротворців, а певний досвід — косівські албанці не сприйматимуть українців за росіян, що прийшли допомагати сербам. Так само й, навпаки, українці не стануть ворогами сербiв. Отже, з двох боків діятимуть нейтрально.
У рядових Олександра Семиліта та Романа Гапяка, що уперше вирушать до Югославії, поцікавився, чи не бояться вони тієї небезпечної ситуації, що й зараз панує Косові. Олександр відповів, що налаштований на все. А Роман, що тепер вже боятися пізно — рішення прийняте. На іншу відповідь навряд чи треба було очікувати. Адже дух, що панує у бригаді, не дає відчувати себе слабким, тим більше себе жаліти. До того ж є ще й високе почуття — ті, хто сходить в небо, на землі низько «не падають»...
