Торбинка добра

Цій події передував нижченаведений лист.

«Доброго дня, вельмишановна пані Ларисо!

Пише до Вас з Кувейту Всеволод Палагін, український держслужбовець, який тимчасово працює за кордоном.

Звернутися до Вас особисто мене спонукали такі обставини. У 127 числі очолюваної Вами газети була опублікована замітка «Хочу ляльку та ведмедя» кореспондентки Мирослави Соколової про долю соціальної сироти, 6-річної дівчинки, яка називає себе Людою Чалою. Серед іншого повідомлялося, що дівчинка висловила побажання, щоб їй подарували іграшки — ляльку та ведмедика.

Я, на жаль, сумніваюся в тому, що родичі дівчинки знайдуться дуже швидко, до того ж, невідомо, чи дозволяють їм їхні статки зробити дитині подарунок. Тому мені захотілося зробити цій дитині невеличку радість — я придбав для неї іграшки, а також деякі речі, потрібні для школи — кольорові олівці, альбом для малювання тощо. Їх надсилка поштою з Кувейту коштувала б дуже дорого, та й адреси притулку, де знаходиться дівчинка, в публікації не наводилося. Тому я через знайомих співвітчизників передав учора посилку, яку, сподіваюся, сьогодні мали надіслати з аеропорту Бориспіль (якщо поштове відділення там функціонує повноформатно) на адресу редакції «Дня» для подальшої передачі за призначенням.

Зважаючи на викладене, хотів би попросити особисто Вас, пані Ларисо, посприяти у цій справі — адже пані Мирослава, напевне, знає, де перебуває дівчинка. То, може, Ви б організували передачу мого скромного подарунку Люді Чалій або через неї, або через іншого кореспондента, якого журналістська доля веде в ті краї.

Єдине додаткове прохання: мені хотілося б, щоб усі речі, призначені для дівчинки, потрапили саме до неї, — не хочу нікого скривдити, але ж не секрет, що іноді лише крихти доходять до таких дітей, тим більше, що у притулку є й інші дітлахи (під фотознімком до замітки зазначається, що нині їх там 16), які теж хотілося б отримати подарунок.

Щоб було зрозуміло, вміщую фотознімок вмісту посилки, — справа в тому, що я підбирав усе таким чином, аби воно гармоніювало одне з одним (там спеціальна торбинка, аби дитина могла складати свої речі разом, лялька, ведмедик, ручка у вигляді дівчинки, картинка в рамці, альбом, олівці та лінійка). Іще там невеличкий лист цій дитинці від нас із дружиною.

Ось, власне, і все, про що я хотів Вас попросити.

Наостанок декілька слів про газету. Вважаю, «День» є однією з найбільш вдумливих і, я б сказав, совісних газет України.

Прийміть, будь ласка, мою щиру подяку за Вашу роботу та роботу очолюваного Вами колективу.

Заздалегідь вдячний за допомогу.

Тож маленька і водночас велика мрія Люди Чалої, героїні публікації в нашій газеті(«День», №127), здійснилась завдяки українському держслужбовцю Всеволоду Палагіну і його дружині Майї, що нині живуть у Кувейті. Лист подружжя прочитати самостійно дівчинка ще не могла, але уважно слухала нашого кореспондента.

«Здрастуй, дівчинко Людо!

Ми дізналися про тебе зі статті в газеті «День» і вирішили зробити тобі невеличкий подарунок — ляльку і ведмедика, як ти хотіла, і ще дещо інше — наприклад, мішечок, в якому ти могла б зберігати свої речі, олівці та альбом для малювання тощо».

Люда Чала нині живе у Вінницькому міському дитячому притулку «Добро». Саме тут вона навчилась багатьох звичних речей. З задоволенням читає вірш — «За вікном біліє сніг, падають сніжинки...». Рахує до двохсот і намагається писати друкованими літерами, але алфавіт вивчила ще не весь...

Нагадаємо читачам трагічну історію дитини. Кілька років тому дівчинку вкрали цигани, вони примушували її жебракувати. Вперше до притулку міліція привезла Люду 29 вересня: цю дату і взяли за день народження дівчинки, а лікарі встановили вік — вісім років. Дівчинка називала себе Людою. А Чала — прізвище чуже: паперовий офіціоз і бюрократичні нюанси перекреслили Людине бажання бути Костенко. Це прізвище вона почула від виховательки, котра часто вчила з нею вірші Ліни Костенко. Ніхто з дітей притулку не знає напам’ять стільки поезій, як Люда. До речі, вона ще любить малювати. Взявши до рук імпортну коробочку олівців із кувейтської посилки, дівчинка розгублено спитала: «Що це?» А потім посміхнулась і додала:

— Я намалюю квітки, сонце, хмаринки і хатку. Велику, з дверима і вікнами.

Дівча говорить, що це малюнок для тьоті Майї з Кувейту. На фото в листі вона тримає зайчика.

«Моя дружина дуже любить тварин, зокрема ти тут можеш бачити її з крольченям, а вдома ми тримаємо кота і кішку, які звуться Гаврош та Клеопатра».

А Люда розповідає, що в неї у шухлядці живе сонечко. У притулку включили опалення, і воно вилізло з віконної рами. А ще у Люди є знайома Майя у притулку — 16-річна дівчина, яка також тут тимчасово живе і вчить Люду читати. Вона допитлива і, хоч усі, наскільки можливо, приділяють Люді увагу, притулок — не школа. До інтернату Люду планували перевести ще на початку навчального року, але традиційна тяганина з численними довідками відстрочила навчання. Щоправда, дирекція притулку переконує, що Люда ось- ось переїде до інтернату й піде до школи. Принаймні, дівчинці вже виписали свідоцтво про народження й похрестили. Хто був хрещеним татом, не може сказати навіть директор притулку — хтось із церкви, а за маму — Лариса Іванівна, улюблена вихователька, яка з Людою від першого дня життя в притулку. Від останньої зустрічі влітку дівчинка помітно підросла, посміливішала й почала посміхатись. «Скоро піду до школи. Буду вчитись, виросту і стану лікарем», — запевняє Люда.

«Країна Кувейт, де ми мешкаємо зараз, дуже багата, але дуже маленька і спекотна. Кувейт знаходиться на березі Перської затоки. Влітку температура повітря вдень сягає за +50 градусів, і вода у морі теж дуже тепла — до +35, але дуже солона, так що очі ріже, хоча й не така гіркувата, як у Чорному морі. Ми в затоці плавали навіть узимку, хоча, звичайно, в цей час вода достатньо холодна, десь +8—10 градусів. У затоці водиться багато риби — навіть акули, хоча та, яку ти бачиш тут, сфотографована не безпосередньо в морі, а у великому акваріумі, який розташований у місцевому Науковому центрі.

Ось така вона — країна Кувейт. Проте наша Україна і набагато більша, й набагато красивіша, і рослинність у нас значно багатша, хоча й пальми на вулицях не ростуть. А які в Україні ліси — ось чого в Кувейті нема й ніколи не буде! Ну, не сумуй, Людо, гарно вчись у школі — адже цього року ти починаєш навчання, ну і хай тобі щастить у житті!».

Так закінчують свій лист українці з Кувейту...

Люда довго дивиться на ляльку. І вже коли прощалась, дівчинка сказала мені тихенько на вухо: «Я буду з нею спати».