Товариш Клара

Вона була дочкою гідних батьків. Її батько Готфрід Ейснер працював шкільним вчителем і органістом у місцевій кірсі. Щоб навчати бідних сільських дітлахів, він відмовився від місця органіста на інструменті Баха в Лейпцигу. Мати — Жозефіна Ейснер — вчила своїх дітей Марсельєзі та відвідувала збори Союзу німецьких жінок. У цій освіченій сім’ї в містечку Відерау в Саксонії 1857 року народилася донька Клара. Вона була п’ятою дитиною.

Як гідна дитина своїх батьків, у п’ять років повідомила, що хоче бути Яном Гусом. Уже в милому рожевому дитинстві її уяву захопив герой чеської Реформації, який загинув на кострі інквізиції в 1415 р. У дев’ять років вона прочитала всього Гете і Шиллера та з великим задоволенням декламувала їхні вірші. Через рік вона напам’ять читала Шекспіра, в 11 — учила «Іліаду» Гомера мовою оригіналу, а в 12 уже цитувала цілі сторінки «Історії французької революції» англійського історика Томаса Карлейля. Також, між іншим, мовою оригіналу.

НЕБЕЗПЕЧНІ ЗВ’ЯЗКИ

У батьків були причини гордитися своєю талановитою дочкою. Клархен прийняли на безплатне навчання у відому Лейпцигську жіночу гімназію Августи Шмідт. Незважаючи на своє пролетарське прізвище Schmied — у перекладі з німецького означає «коваль», — фрау Августа готувала майбутню еліту німецької імперії. На випускному вечорі, вручаючи 18-річній Кларі диплом, директриса заявила: «Наша гімназія буде гордитися тим, що тут навчалася Клара Ейснер — нове світило німецької педагогіки!». Але цим райдужним сподіванням годі було збутися. Клара Ейснер дійсно стала зіркою, але зовсім в іншому сузір’ї й при абсолютно інших умовах.

Приблизно через місяць після випускного вечора в гімназії нова зірка німецької педагогіки стала відвідувати таємні збори соціал-демократів. Партія діяла напівлегально, а в 1878 р. за пропозицією Бісмарка рейхстаг ухвалив Винятковий закон проти соціал-демократів. За час його дії до 1890 р. було розпущено 350 робочих організацій, арештовано 1500 і вислано 900 осіб. Поліція ретельно стежила за соціалістами. Під час одного з таємних зборів товариш Клара Ейснер виплигнула з вікна, рятуючись від арешту. Проте залишатися в Німеччині було небезпечно, довелося емігрувати в Париж. Там вона закохалася в російського емігранта-революціонера Осипа Цеткіна, якого також вислали з Німеччини. У них народилося двоє діточок, Максим і Костя, шлюб Цеткіни не реєстрували, оскільки тоді б Клара втратила німецьке (саксонське) громадянство.

Жили бідно, можна сказати, — вбого. Осип був людиною безкомпромісною. Він категорично відмовлявся писати для так званої буржуазної преси — краще, вважав він, за мізерну плату публікуватися в лівих газетах «Народна трибуна» і «Соціал-демократ». Кларі доводилося давати по двадцять уроків на день, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Крім того, на руках два малюки, треба було вести домашнє господарство, знаходити можливість і кошти лікувати хворого на туберкульоз чоловіка, ходити на партійні збори і виконувати партійні доручення. Надто важке життя підірвало її здоров’я. Коли в 1889 р. Осип помер від туберкульозу, їй було 32 роки, але мала вона вигляд на всі 50.

Сини батька майже не пам’ятали. Коли Осип Цеткін помер, старшому Кості було п’ять років, а Максиму всього три. Клару до останніх днів її життя переслідував спогад про те, як їх, коли вони поверталися із кладовища після злиденного похорону Осипа у свою убогу квартирку, супроводжував нарядний натовп, що скандував: «Tour d’Eifel! Tour d’Eifel!».

— Сьогодні відкривають Ейфелеву вежу! — радісно повідомила консьєржка.

— Ура! — закричали діти і кинулися на вулицю танцювати під акомпанемент акордеона вуличного музиканта.

Змучена відсутністю грошей і хворобою чоловіка вона прийняла допомогу брата і поїхала на два місяці до батьків у Лейпциг. Лікар з російських емігрантів поставив їй діагноз — нервове виснаження. Відтоді діти не розуміли, чому вони в Парижі міняють постільну білизну тільки раз на місяць. Пояснення про тяжку працю і жахливі умови роботи німецьких праль до них не доходили.

Піднесення робочого руху в Німеччині змусило уряд, в якому вже не було Бісмарка, відмовитися від продовження Виняткового закону. Соціал-демократична партія вийшла з підпілля і після чергових виборів створила фракцію в рейхстагу. Це уможливило Кларине повернення на Батьківщину. Вона переїхала в 1892 р. в Штутгарт, де стала редактором газети «Gleichheit» (Рівність), що дало їй змогу отримати певну вагу серед німецьких соціалістів. У сусідньому з Клариним будинку жив Роберт Бош, засновник відомого електротехнічного концерну. З ним у неї досить швидко встановилися приятельські взаємини. Деякий час газета «Gleichheit» видавалася за його фінансової підтримки.

Понад 25 років вона керувала цією газетою, потім була «Лейпцигська народна газета». Вона написала для різних видань 952 статті. Франц Мерінг, видатний лівий німецький соціал-демократ, сказав: «Клара Цеткін і Роза Люксембург — єдині чоловіки в нашій хирлявій партії». Товариші по партії називали її Дика Клара, а її бойову подругу — Красная Роза. Причиною було те, що вона все більше і більше зміщувалася ліворуч. Її критика так званого ревізіоністського курсу лідера партії Едуарда Бернштейна вивела її в ряди надто лівих.

Поступово почало налагоджуватися і сімейне життя. У 1898 році Клара вийшла заміж за художника Фрідріха Цунделя, який був на 18 років молодшим від неї. Проти цього союзу особисто був проти Август Бебель, один із фундаторів (1869) і керівник німецької Соціал-демократичної партії і II Інтернаціоналу. Хоч і сам не цурався жіночого питання (досить пригадати його відому книжку «Жінка і соціалізм» (1879), але він побоювався, що через «нерівний шлюб» видний політичний діяч Клара Цеткін може стати загальним посміховиськом. Проте мине кілька років — і пристрасть полум’яних революціонерок до молодих людей повернеться в сім’ю Цеткін бумерангом: молодший син Клари — Костя — стане коханцем Рози Люксембург. Кості було 22, Розі — 37.

Тим часом художник-портретист і редактор соціалістичної газети заробляли непогані гроші. У 1904 р. вони купили великий будинок у невеличкому селі Сілленбух під Штутгартом, у 1907 р. — автомобіль, а згодом і невеликий будиночок у Швейцарії. Краєвидами з його вікон любив милуватися Володимир Ленін.

Але політика втрутилася в її життя вагомо, грубо, зримо. У 1914 р. шлюб розпався. Клара Цеткін виступала проти імперіалістичної війни, а Фрідріх наперекір їй записався добровольцем в армію. Будучи на межі своїх сил, вона вже подумувала про зведення рахунків із життям, але несподівано приїхала улюблена подруга і товариш по партії Красная Роза. У неї подібне становище. Відбувся розрив у відносинах із сином Клари Костею. Вони втішали одна одну, як могли, і обом це допомогло. Обидві залишилися в соціалістичному строю. Цеткін дуже довго не давала чоловіку офіційного розлучення, тільки в 1928 році (Цеткін стукнуло майже 71) він знову став холостяком і терміново одружувався на Паулі Бош, дочці колишнього друга сім’ї й засновника всесвітньо відомого концерну.

Із 1920 р. Клару Цеткін регулярно обирали в рейхстаг депутатом від Компартії, але значну частину часу вона проводила в Росії. Клара завжди, на відміну від Карла Лібкнехта і Рози Люксембург, підтримувала Леніна. Їй дуже подобалося розмовляти з ним і його сестрою Марією на кухні в їхній кремлівській квартирі. Проте навіть їй було ясно, що не все в Росії йде так, як передбачалося. Одного разу вона висловила думку, що жовтневий переворот виявився передчасним. Ленін надовго задумався і сказав: «Можливо, це так і є».

Востаннє вона приїхала в Німеччину за рік до смерті, в 1932 р., і виступила як старійшина на відкритті новообраного рейхстагу: «Я відкриваю перше засідання рейхстагу, виконуючи свій обов’язок, і з надією, що, незважаючи на мою нинішню інвалідність (вона не могла ходити і практично осліпла. — Авт. ), зможу дожити до щасливого дня, коли я як старійшина відкрию перше засідання з’їзду Рад у радянській Німеччині». Після цих слів вона передала головування згідно з протоколом представнику фракції, що отримала на недавніх виборах більшість голосів. Цю людину звали Герман Герінг.

Померла Клара Цеткін 19 липня 1933 р. у Москві. Похована біля Кремлівської стіни. У колишній ГДР була заснована медаль імені Клари Цеткін, а її портрет зображувався на банкноті в 10 марок.

ЗАЛИШИЛОСЯ ТІЛЬКИ 8 БЕРЕЗНЯ

У радянський час головною заслугою Клари Цеткін вважалося запровадження за її пропозицією Дня солідарності трудящих-жінок. Досі ходять легенди про те, як це сталося і чому саме — 8 березня.

Усе почалося на початку весни 1857 р., коли текстильниці Нью-Йорка пройшли «маршем пустих каструль» по Манхеттену. Вони вимагали підвищення зарплати, поліпшення умов праці та рівні права для жінок.

Минуло понад 50 років, і в останню неділю лютого (вже 1908 р.) тисячі жінок знову вийшли на вулиці Нью-Йорка. Демонстрація була приурочена до того самого «Жіночого дня» 1857 р. Жінки знову стали вимагати виборчого голосу, виступали проти жахливих умов праці, особливо проти праці дітей. У наступному, 1909 р., Жіночий день знову було відмічено маршами і страйками жінок. У 1910 р. соціалістки і феміністки провели Жіночий день уже по всій країні. Саме в цьому ж році делегатки поїхали із США в Копенгаген на Другу міжнародну конференцію жінок-соціалісток, де й зустрілися з Кларою Цеткін і Розою Люксембург, — безкомпромісними борцями проти долі німецьких жінок, обмеженої трьома К, — Kuche, Kinder, Kirche (кухня, кіндер (діти) і кірха (церква)).

Дії «американських соціалістичних сестер» надихнули Клару Цеткін — вона запропонувала порушити на конференції питання про те, щоб жінки у всьому світі вибрали певний день, коли вони будуть привертати увагу суспільства до своїх вимог. На конференції, в якій взяли участь понад 100 жінок із 17 країн, гаряче підтримали цю пропозицію поіменним голосуванням, результатом якого виявилася поява Міжнародного дня солідарності жінок у боротьбі за економічну, соціальну і політичну рівноправність. Треба зазначити, що точна дата цього дня на цій конференції так і не була встановлена. Уперше Міжнародний жіночий день був проведений 19 березня 1911 р. у Німеччині, Австрії, Данії та деяких інших європейських країнах. Ця дата була вибрана жінками Німеччини, тому що в цей день у 1848 р. король Прусії перед загрозою збройного повстання дав обіцянку провести реформи, включаючи невиконане введення виборчого права для жінок. У 1912 р. цей день жінки відзначили не 19 березня, а 12 травня. І лише з 1914 р. цей день стали святкувати 8 березня. Він припав на неділю. Відтоді ця дата закріпилася і стала традиційною.

Оскільки Росія жила тоді, на відміну від усієї Європи, за юліанським календарем, то Міжнародний жіночий день у нас в країні святкувався не 8 березня, а 23 лютого. І треба ж такому статися, що День Радянської Армії та Військово-морського флоту збігся з 8 березня!

У Росії цей день жінки відзначають щорічно з 1913 р. І ось 23 лютого 1917 р. в Росії знову настала ця дата. Жінки Петрограда вийшли на вулиці міста, протестуючи проти війни. Деякі стихійні мітинги перейшли в масові страйки і демонстрації, сутички з козаками і поліцією. 24 — 25 лютого масові страйки переросли у загальний страйк. 26 лютого окремі сутички з поліцією вилилися в бої з викликаними в столицю військами. Створено Раду робітників і солдатських депутатів, одночасно створено Тимчасовий комітет Державної думи, який сформував уряд. 2(15) березня Микола II відрікся від престолу. Таким чином, саме Міжнародний жіночий день 1917 року виявився одним зі спускових гачків, що призвів до Лютневої революції, яка у свою чергу — до жовтневого перевороту.

У 1977 р. ООН прийняла резолюцію 32/142, закликавши всі країни проголосити 8 березня Днем боротьби за жіночі права. Цей день оголошено вихідним у деяких республіках колишнього СРСР, а також в Анголі, Буркіна-Фасо, Гвінеї-Бісау, Камбоджі, Китаї, Конго (там — це свято конголезьких жінок), Лаосі, Македонії, Монголії, Непалі, Північній Кореї та Уганді. Список вельми вражаючий і, найголовніше, досить характерний. У Сирії 8 березня відзначають День революції, а в Ліберії — просто як День пам’яті полеглих. У Естонії, Латвії, Литві. Грузії та Вірменії Міжнародний жіночий день офіційно відмінено. У Вірменії 7 квітня святкують День материнства і краси.