Той, хто не втомився

За його плечами 1-а та 5-а хвилі мобілізації, контузія від ворожого РПГ, а пізніше — контрактна служба в 24 ОМБр імені короля Данила. Амвросіївка, Кутейникове, Новоіванівка, Оріхове, Новотошківське, Мар’їнка і врешті Троїцьке — це лише частковий перелік найгарячіших населених пунктів, в яких старшина Виксюк брав участь у бойових діях. Але про все за порядком.

Роман — дужий кремезний воїн, який майже ніколи не знімає «тільняшки». Вона стала для нього рідною ще під час строкової служби, в далеких 1994-1996 роках. Тоді Роман вперше потрапив до війська: в розвідувальну роту 95-ї окремої аеромобільної бригади. Там же, проявивши лідерські якості, став спершу командиром відділення, отримав звання молодшого сержанта, а пізніше — був призначений заступником командира взводу.

Демобілізувавшись, через кілька місяців, знову вирішив повернутися до війська як контрактник і проходив службу в смт Делятин Івано-Франківської області. Після 3 років служби звільнився і вирушив у цивільне життя, яке до слова, складалось у нього досить щасливо: хороша робота, чудовий син, кохана дружина, яка щойно народила доньку... Аж поки в Україну не прийшла війна.

«ЦІНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ ЮРІЙ БАРАН ВРЯТУВАВ БІЛЬШЕ 50 ЛЮДЕЙ»

— Як війна починалась особисто для тебе?

— Коли на Майдані все розпочалось, у мене захворіла донька. Жінка була з нею в лікарні, ну а я — з малим. Йому тоді ще 4 роки було. Пам’ятаю, дуже тоді переживав, що зараз ці події закінчаться, а я тут все проґавив і не зробив свій внесок. Та коли вже стало зрозуміло, що в нас забрали Крим і люди йдуть захищати свою землю, я теж одразу пішов до військкомату, щоб мене записали у добровольці. Якраз було оголошено про першу хвилю мобілізації. У результаті 12 травня 2014 року мене направили до 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття»

— Коли ти вперше виїхав на Донбас і з чим там стикнувся?

— 27-28 червня 2014 року наш батальйон виїхав на схід у район Амвросіївки. Підрозділи були розкидані і виконували різні задачі. Перший бій і перша втрата, яку я побачив на власні очі, були вже 8 липня на так званій 506-ій висотці. Ми були розкидані один від одного на лінії більше 50 кілометрів по 30-40 чоловік, на так званих блокпостах. Наша задача була відбити у противника ще один, під умовною назвою 506-ий. Під час наступу ворог відкрив по нам дуже щільний вогонь з «зєльонки». Місцевість була гола, без жодних фортифікацій. З озброєння та техніки ми мали: автомати, АГС, ПКМ, РПГ, волонтерський БРДМ без башти і автобус. Без допомоги артилерії утримати цю позицію було нереально. І противник уже не давав нам відійти. Тоді наш начальник штабу, майор Юрій Миколайович Баран — просто виїхав автобусом і взяв вогонь на себе, щоб ми могли відступити. Не побоюсь цих слів, завдяки цьому чоловіку, а точніше ціною власного життя, він врятував більше 50 людей, прийнявши під час бою вогонь на себе. Я ще з ним служив в Делятині раніше і пам’ятаю його від старшого лейтенанта. Дуже хорошим і порядним офіцером був. Коли ми з побратимами підповзли до нього, то побачили, що одна з куль потрапила йому у скроню. На жаль, він помер миттєво.

— Як події розгорталися далі?

— Потім я був в Новоіванівці, Амвросіївського району. Там теж ми втратили бійця, а я отримав контузію. Противник вів по нам вогонь зі стрілецької зброї. Мене викинуло з БРДМ-а, коли по нам спрацювали з РПГ. Тут ми були до 10-х чисел серпня, доки нас стрілецькою ротою не перекинули на Кутейникове, під Іловайськ. Там був цементний завод, у якому ми спали, а вдень несли чергування на блокпості. Нас накривали з артилерії та мінометів дуже сильно, лишатись не було можливості, бо нас фактично відрізали від решти підрозділів, і 23 серпня ми відійшли до наших під Новоіванівку, де знову закріпилися. Це було практично за 5 кілометрів від кордону з Росією.

По Амвросіївці працювали «Урагани» (БМ-27) з території РФ, а по нам вдарила арта, танчик і РСЗВ «Град», зі сторони Успенки, яка вже була сєпарська. Вибивали нас звідти до 27-го числа усім, чим тільки було можливо, намагаючись відрізати шлях для відходу, і нам довелось відійти вглиб села. Практично все погоріло. На той час російські танки вже заїхали в Кумачове, і довкола нас утворювалось кільце. Ми дізнались, що комбат з окремими бійцями покидає зону бойових дій, а нам жодних команд не надходило. Виїхати ми не мали як. На щастя, місцевий мешканець — Саша, який нам допомагав окопи копати своїм трактором ще в Амвросіївці і з картками нашими їздив в Тельманове на закупи, погодився допомогти нам виїхати. Він заховав нас під тент на власній зерновозці і на свій страх та ризик вивіз полями в безпечне місце. Далі цю історію усі знають, про неї багато інформації: батальйон назвали дезертирами, а посадових осіб притягнули до кримінальної відповідальності.

«ТОДІ Я СКАЗАВ, ЩО З АРМІЄЮ ПОКІНЧЕНО»

— А що ж сталось з особовим складом батальйону?

— Нам дали 10 днів відпочинку, а потім усі ми поїхали в Рівне, де командування на вищому рівні прийняло рішення розподілити наш батальйон по різних бригадах.

— Куди цього разу тебе занесла доля?

— Я і ще кілька людей із батальйону дослужували термін мобілізації на той час ще в 79-й окремій аеромобільній бригаді. Наприкінці жовтня нас вивели на загальновійськовий полігон «Широкий лан», звідки я потрапив в 3-й десантно-штурмовий батальйон «Фенікс». На початку грудня 2014-го ми виїхали в зону АТО, під Маріуполь. Там я дослужив свій строк і в квітні 2015-го демобілізувався.

— Чи були тоді думки, що ти повернешся в армію?

— Ні, тоді я сказав, що з армією покінчено. Приїхав до себе додому, в місто Яремче, Івано-Франківської області і відправився на реабілітацію у Ворохту на 3 тижні. Коли був там, почались дзвінки від хлопців: «ми вертаємось назад по мобілізації, а ти що?»

«ЗАРАЗ ДРУЖИНА ВЖЕ ЗВИКЛА, ЩО Я ВДОМА БІЛЬШЕ 2 МІСЯЦІВ НЕ СИДЖУ, А ТОДІ БУЛО ТЯЖКО ЇЙ ПОЯСНИТИ, ЧОМУ Я ЇДУ НАЗАД»

— Ну а ти що?

— Це якраз підходила 5 хвиля. І я так і виписався достроково. Приїхав з Ворохти, побув удома два дні та зібрав речі. Зараз дружина вже звикла, що я вдома більше 2 місяців не сиджу, а тоді було тяжко їй пояснити, чому я їду назад. Це був травень 2015-го і я знов пішов у військкомат. Нас відправили у Васильків отримати форму і звідти на смт Озерне в авіаційну частину, де ми місяць фактично нічим не займались. Туди за нами приїхали люди розбирати нас по бригадах. Приїхав тоді до нас з 24-ї бригади такий Андрюха Шиманський, старший лейтенант ще тоді. Я згадав, що чув під Амвросіївкою про таку бойову бригаду, знав про схвальні відгуки, тож не замислюючись погодився.

Наприкінці червня 2015-го я вже виїжджав в район антитерористичної операції в лавах 24 окремої механізованої бригади. Після приїзду я потрапив у Башкирівку на полігон, біля Чугуєва. Там я був прикомандированим ціле літо і ми охороняли техніку. Потім на початку жовтня мене направили у місто Кремінну Луганської області на склади. До речі, місто мені дуже сподобалось як проукраїнське. Щоправда, довго я там не пробув, неповний місяць. Звідти нас відправили на передню лінію у Новотошківське, а пізніше вивели на перепочинок у Тошківське. Там ми були рівно до весни.

1 березня 2015 року нас направили в село Оріхове Попаснянського району. Трохи було реальних боїв. Якось наприкінці травня противник здійснив спробу штурму наших позицій з напрямку окупованого Кіровська (колишня назва міста Голубівка). На нас йшло 23 чоловіки, але завдяки своєчасній реакції та можливості відбити атаку все обійшлось. Там ми були до кінця червня, поки бригаду не вивели на ротацію. А в липні нас уже демобілізували.

«ПІД ЧАС МИНУЛОЇ РОТАЦІЇ В МОТОПІХОТНОМУ БАТАЛЬЙОНІ ПОТРІБНІ БУЛИ ДОДАТКОВІ ЛЮДИ»

— Ти так само не планував більше повертатися в армію і цього разу?

— Навпаки, цього разу ми приїхали з побратимами до Львова та ніяк не могли розійтися. Ми сиділи до ранку і тоді вже казали, що напевно усі повертаємось. Так і сталось: на початку вересня 2016-го я прийшов назад. Але цього разу не в піхоту, а головним сержантом батареї ПТКР (протитанкових керованих ракет). До речі, під час ротації в Мар’їнці хлопці з мого розрахунку прицільним пострілом ПКРК «Конкурс» знищили ворожий спостережник на териконі «Крокодил», за що одразу отримали нагороди. Там я і прослужив наступні 2 з половиною роки, з вересня 2016-го по лютий 2019-го.

— Чому тебе потягнуло в піхоту?

— Під час минулої ротації, в мотопіхотному батальйоні, який стояв на напрямку зосередження основних зусиль, потрібні були додаткові люди. Це була знову ж таки Мар’їнка. Я згодився, щоб мене туди тимчасово прикомандирували. З перших днів знайшов спільну мову з командиром роти, лейтенантом Дмитром Чмарою, який наразі вже заступник командира батальйону. Врешті, я відчув, що це моє і бачив себе в саме цьому підрозділі, тому наполіг на переведенні. Мені дали спостережний пост, яким я там керував. Нашим завданням було тримати диверсійно-небезпечну ділянку в 150 метрів, де могли пролізти сєпари. Чим ми власне і займались.

***

Уся ця історія, яку Роман розповів про своє життя та власний бойовий шлях, була записана під час очікування ворожого артобстрілу в укритті на позиціях поблизу Троїцького, Попаснянського району. На тій самій позиції, де 10 липня 2020 року від ворожої міни загинув командир взводу Романа — лейтенант Тарас Матвіїв, Герой України (посмертно).

Пізніше Роман повернувся до дружини, 11-річного сина та 7-річної доньки, щоб трохи перепочити та відновити здоров’я, адже його черговий контракт добіг кінця. Але як він сам зауважив — скоріш за все ненадовго.

А просто зараз він знову боронить нашу державу на передовій. Саме на таких, як Роман і тримаються Збройні сили України. На тих, хто завжди повертається. На тих, хто не втомився.